Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Портрет Степана Гладуна

Художник, який розмальовував церкви

(з нагоди 110-ї річниці від дня народження Степана Гладуна)

Я світ увесь сприймаю оком,
Бо лінію і кольори люблю,
І рала промінні глибоко
Урізались в мою ріллю
Михайло Драй-Хмара

Хочемо ми того чи ні, але кожен із нас є головним героєм та автором унікального твору, назва якого – життя. Когось ледь вистачить на коротке оповіданнячко, а комусь вдасться написати захопливий роман чи ліричну поему. Попри жанрове розмаїття життєписів, роман про життя Степана Гладуна був би об’ємною трилогією, бо дитинство майбутнього художника почалося в роки Першої світової війни і минало в умовах історичних катаклізмів, коли розліталися на шматки імперії, рідними землями перекочувалися фронти й чергувалися ворожі окупаційні влади. Через його дитинство перейшли феномен січового стрілецтва, створення ЗУНР, Злука УНР і ЗУНР, польсько-українська війна, загарбання Галичини поляками. Однак у ті важкі часи під радикальний сумнів не підпадала стійкість моральних поглядів українців краю, не забувалося поняття добра і зла. Це сталося пізніше, за «совітів». До того побут і обрядовість у сільських родинах базувалися на непохитних традиціях.

На мальовничому лівому березі Дністра розкинулося село Новосілка теперішнього Тлумацького району Івано-Франківської області. Воно невелике, але життя в ньому вирувало в постійній боротьбі за свою державу, за єднання з Великою Україною – ця мрія була завжди актуальною серед галицьких українців. На початку минулого століття в Новосілці було біля 90 садиб і проживало майже 800 мешканців. Із них 12 євреїв, решта – українські греко-католики. По неділях і святах вони ходили молитися до дерев’яної церкви Різдва Пресвятої Богородиці, збудованої 1729 року. Цей храм був дочірньою церквою парафії села Петрилів із центральною церквою Святих Косми і Дам’яна.

І от у Новосілці, в багатодітній сім’ї Прокопа й Катерини, 6 березня 1914 року народився хлопчик Степан. Він був п’ятою дитиною. Батько Прокіп, син Василя Гладуна, походив із козацького роду, а його прадід Яків Гладун був сотенним осавулом козацького війська. Прокіп Гладун був вправним ґаздою, шанованим у громаді. Хату, накриту бляхою з різьбленим ґанком він збудував на початку ХІХ століття. Вона красувалася в центрі села, а вся садиба займала велику ділянку із чудовим просторим садом.

Любов до Бога й творчості

Батьки змалечку прищепили Степанові, його братам і сестрі любов до Бога: віра для них стала частиною щоденного життя. Прокіп і Катерина ходили з дітьми до церкви щонеділі й на свята, виховували нащадків в українській церковній традиції. Підрісши, Степан шукав і завжди прагнув чогось глибшого для душі, що й повело його шляхами іконописця.

Хлопець захоплювався різними видами мистецтва, із запалом беручись до творчої роботи. Самостійно зробивши свій перший мольберт, ставив його у батьковому саду і малював, забуваючи про все на світі. Ще юнаком сам змайстрував мандоліну і навчився на ній грати, виспівуючи пісні.

Степан – життєрадісний, доброзичливий, обдарований багатьма талантами парубок, як і всі хлопці в його віці, ходив на вечорниці, співав і грав у самодіяльному сільському театрі. Ось як про це згадує його односелець Роман Дзьоба в мемуарах:

«Міжвоєнний період (1919–1939 роки) можна назвати золотим віком аматорського театру в Західній Україні. Театр у часи польської влади відігравав знакову роль, згуртовуючи навколо себе українство, посилюючи його належність до нації, навчаючи та освічуючи його. В нашому селі був організований аматорський театр. Живе слово зі сцени будило національну свідомість. Талановитими артистами всіх вистав були Гладун Степан і Красій Настя, вони грали головні ролі. Між ними був прояв першого кохання».

Степан був членом товариства «Просвіта», молодіжних військово-спортивних товариств «Сокіл» і «Луг». У них юнаки та дівчата виховувалися на героїці визвольних змагань, мріях про здобуття власної держави, там поширювалися патріотичні ідеї. Також Степан брав участь у спортивних змаганнях та велосипедом виїздив аж до Львова (за 140 кілометрів!) на крайові й окружні здвиги, виступи, брав участь в інструкторських курсах, вишколах. Дивлячись на приклад його покоління, бачиш, що молодь мала щире бажання працювати на благо нації, виступала за незалежну Україну, яку була готова виборювати всіма можливими способами.

Степан Гладун був активним прихильником боротьби проти польської окупаційної влади, яка проводила політичні репресії проти діячів українського визвольного руху. Польський режим провадив цілеспрямовану політику національної асиміляції, придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами, обмежував доступ українців до освіти й державних посад. Українській молоді було заборонено навчатися в університетах Львова без набуття нею польського громадянства та проходження військової служби в польському війську. В офіційному діловодстві був запроваджений термін «Східна Малопольща», назва «Західна Україна» була заборонена для вживання. Також замість етноніма «українець» наполегливо нав’язували стародавнє визначення «русин», «руський» та вестернізований варіант «русинський». Але українці всіляко чинили цьому спротив.

У 1934 році Степана і його товаришів арештували жандарми за розклеювання листівок проти влади. А ще в них знайшли тексти «Декалога» та іншу заборонену літературу. В Станиславові (теперішньому Івано-Франківську) юнака разом з товаришами посадили до в’язниці, завівши на нього досьє як на політичного ворога. Після виходу з в’язниці Степан був вимушений переховуватися від польської поліції та жандармерії.

Війна, кохання, репресії

Після довгих поневірянь Степан втік зі Станиславова до Львова, де працював ретушером і художником, не маючи змоги здобути академічну художню освіту. Потім почалася війна, на окупованих німцями територіях встановили жорстокий режим. Міське населення потерпало від нестачі елементарного: їжі, води і тепла. Допомагали в цих складних життєвих ситуаціях неабияка винахідливість і твердий намір вижити. Попри важке життя, Степана не оминуло кохання, і в листопаді 1942 року він одружився з Ольгою-Іриною Білик. Її краса та жіночність справили неабияке враження на митця, 12-річна різниця у віці не мала значення. Постала нова сім’я.

Після приходу радянських військ Степана забрали на фронт. Він воював і звільняв від нацистів Краків та Варшаву, дійшов до Берліна. Постійно знаходив час, щоб надсилати дружині листи: так звані фронтові трикутнички, сповнені любові, щирості та чоловічої турботи про сім’ю.

Після закінчення війни й демобілізації Степан Гладун почав працювати художником у Львівських художньо-виробничих майстернях відділення Художнього фонду УРСР. Пропрацював там усе життя. Але впродовж цих років на чоловіка чекав не один поворот долі.

В 1947 році «совіти» провели операцію «Захід» – каральну акцію проти УПА, в межах якої відбулася примусова депортація населення Західної України. Упродовж 21–26 жовтня 1947 року із Західної України до Казахстану та віддалених районів Сибіру депортували 78 тисяч осіб.

Батьків Степана – Прокопа й Катерину – вислали до Сибіру на 10 років. На них чекали каторжні роботи в копальнях. Батьківську хату Гладунів конфіскували і зробили з неї спочатку бібліотеку, а згодом сільраду. Старшого брата Василя з дружиною Настею вислали до Казахстану на довгі 25 років як членів родин оунівців, полеглих у боях (двоє їхніх синів – Петро і Степан були вояками УПА, боролись і загинули за Україну).

На Степана Гладуна КДБ також завело особову справу. Єдиний аргумент, який урятував його, – те, що чоловік був раніше призваний до армії й воював у Другій світовій війні проти Німеччини, за що його нагородили медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» і «За взяття Берліна». А ось батьки постраждали: після 10 років заслання, повернувшись у рідне село, Прокіп і Катерина були змушені доживати віку в чужій хатині.

Хліб вільного художника

Степана спіткало ще одне горе – померла півторарічна дочка Іринка, а в кінці 1948 року після пологів померла друга новонароджена донечка Ганнуся. Однак молода сім’я дуже хотіла мати дітей, і в 1950 році у них народився син Зіновій, через деякий час – другий син Орест.

Маючи статус вільного художника, чоловік рідко брав замовлення з художнього фонду, працюючи в майстернях лише взимку. Частіше малював ікони вдома, підпільно, а ще їздив улітку по храмах і розмальовував іконостаси. В той час через безбожну владу багато митців боялися конфліктувати з нею, тому не йшли працювати в храми. Степан Гладун не боявся, бо був ревним християнином, у кожну ікону, в кожний образ Божий вкладав душу. Барви на його творах є тими носіями світла, які ведуть людину до молитовного діалогу з Богом. Кожна його робота є божественними дверима до вічності, становлячи містичну проєкцію неба на землі. Кожна ікона митця була молитвою, а також подякою Господу.

В одному з багатьох листів від священників, які писали Степанові, мовиться:

«…Покладаю надію на те, що в новому році, десь після Свят Великодня, не пізніше як у травні продовжимо роботу в нашій церкві і тому заздалегідь дуже прошу вкласти нашу просьбу в свій робочий план на літо. Минулого вже року, в листопаді ми святкували наше церковне свято 21 листопада, був запрошений наш Архієпископ Йосиф і шість священників, дуже вподобали собі малювання нашої церкви, мається розуміти те, що зроблено Вами… Вітаю Вас усіх з Новим Роком, бажаю Веселих Свят, доброго міцного здоров’я… Божої ласки і благословення усім на Многії Літа! З глибокою пошаною отець А. Соколан 31.ХІ.1969 р.».

Іконопис – високе мистецтво, і Степан багато зробив для того, щоб наблизити його до людей, щоб у цьому світі витав дух творчості й духовності, істинної віри та любові до Бога, до людей, до живої природи. Цю місію він гідно проніс через усе життя. Та важка недуга підстерегла митця, ліки не допомагали, не залишилося жодних шансів на одужання. Через рік, 4 лютого 1973-го, з волі Всевишнього Степан Гладун відійшов до вічності. Поховали його на Личаківському кладовищі у Львові.

Не закопав свого таланту

Кожна людина як витвір Божої любові є неповторною, єдиною і має своє призначення. Біблійна притча про таланти є віддзеркаленням християнського життя Степана Гладуна, бо, отримавши від Господа талант до малювання, він не відцурався його, а розвивав та шліфував, як самородок, щоденною працею, поки той не засяяв усіма барвами. Справжнє покликання в житті людини приносить гармонію, тоді вона розуміє, що живе повноцінним життям. Тому митець своєю творчістю розвивав власну сутність, осягаючи цим задоволення і приносячи насолоду іншим. Альберт Пайн сказав: «Те, що ми зробили особисто для себе, помре разом із нами. Те, що ми зробили для інших і для всього світу – залишиться. Воно безсмертне».

Степан Гладун – знаний львівський художник, який присвятив життя розписам церков. Він зробив вагомий внесок у мистецьку скарбницю рідного краю своїм талантом і високим професіоналізмом. Роботи митця є окрасою храмів Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини й Закарпаття. За роки своєї плідної праці розписав понад 20 церков. Ці розписи й ікони дійшли до наших днів, спонукаючи нові покоління до молитви, релігійного життя і духовного зростання.

До 100-річчя від дня народження Степана Гладуна двоє його синів, Зіновій і Орест, організували виставку робіт митця. 6 березня 2014 року у львівській Артгалереї Мадам Пальмгрен, що на вулиці Івана Федоровича, відбулося її відкриття. В експозиції були представлені різнопланові роботи митця: акварельні пейзажі, живопис, іконографія. Темою виставки стали вибрані фрагменти творчості художника. Також були виставлені широкоформатні світлини з фрагментарними розписами митця у церкві Святого Юрія в Раві-Руській.

Микола Андрущенко на відкритті виставки

У своїй промові на відкритті виставки Микола Андрущенко, народний художник України і професор Львівської національної академії мистецтв, наголосив, що ікони авторства Степана Гладуна сповнені глибокого духовного змісту, розуміння сутності людини і Святого Письма. А також на тому, що сакральне мистецтво іконописця легко сприймається, що його іконопис надзвичайно виважений, форми й кольори врівноважені та продумані. Також у роботах іконописця відчувається незбагненна динаміка, яка надає руху образам, не дозволяючи їм застигнути у величних монументальних поставах.

Степан Гладун старався впровадити в наше життя те мистецтво, яке корениться у візантійській традиції. У своїй творчості спирався на традиційний український іконопис, наслідуючи його, подавав у новій стилістиці й інтерпретації українську ікону, продовжуючи традицію поколінь. Так у доробку митця поєдналися пам’ять і новаторство.

Пам’ять – невід’ємна частина людини, без неї ми втрачаємо себе. Цього року минає 110 років від дня народження львівського художника Степана Гладуна. Згадаймо про нього, бо людина живе доти, доки про неї пам’ятають:

Ти не пішов від нас у небуття,
Ти в наших душах будеш вічно жити,
Бо щирим, відданим було твоє життя,
Ти будеш з неба ясною зорею нам світити.

Орест Гладун

Поділитися:

Популярні статті