Бог, що прийняв інвалідність

Рецензія на книгу Nancy L. Eiesland, The Disabled God. Toward a Liberatory Theology of Disability – «Бог, що прийняв інвалідність: до визвольного богослов’я інвалідності».

«У дитинстві під час численних тривалих перебувань у лікарні я довго плекала хибну думку, що книги призначені для втечі від реальності. З роками педагоги змінили моє ставлення. Книги повинні надихати на дії; хороші книги можуть навіть допомогти нам жити кращим життям як індивідуально, так і колективно»¹.

Передмова: чому ця тема важлива сьогодні

В українському суспільстві та Церкві життя людей з інвалідністю часто залишалось і залишається непоміченим, невидимим. Та наслідком війни є те, що станом на 2025 рік в Україні майже кожна десята людина має інвалідність². Саме наслідки Другої світової війни стали спонукою для багатьох західних країн переосмислити місце людей з інвалідністю в суспільстві, працювати над їх адаптацією та включенням. Можливо, подібні процеси відбудуться і в Україні, та щоб вони не відбувалися з нуля, важливо знати, чого вже досягнуто на Заході в інтелектуальному осмисленні питання інвалідності.

Стосується це й богослов’я. Традиційне богослов’я намагається говорити про людину в цілому, описуючи загальний досвід усіх вірян. Але іноді ця універсальна мова стає надто узагальненою, навіть владною, імперською – наче один «голос більшості», який претендує на повну істину. В такій схемі легко губляться реальні історії та унікальні потреби окремих людей. Особливо це стосується тих, кого й так часто не помічають. Серед них і люди з інвалідністю. Натомість багато сучасних напрямків у богослов’ї заповнюють ці лакуни. 

Ще 1994 року вийшла книга американки Ненсі Айсленд, присвячена богослов’ю інвалідності. Цей твір дотепер актуальний та впливовий у англомовному контексті, однак українською досі не перекладений. Тому пропоную познайомитись із самою Ненсі та з головними здобутками її богословської думки, викладеними в цій книзі.

Ненсі Айсленд: життя та головна ідея книги The Disabled God

Авторка Ненсі Лінн Айсленд (Nancy L. Eiesland, 1964–2009) народилася в невеличкому містечку Кандо, що в Північній Дакоті (США), у фермерській родині п’ятидесятників. З раннього дитинства, як пише про це в книзі, пережила багато операцій через вроджену хворобу кісток і зростала в умовах постійних фізичних обмежень. У школі та в студентські роки активно виступала за доступність публічних місць для людей з інвалідністю. Навчалася в Центральному біблійному коледжі (Assemblies of God), який закінчила з відзнакою, отримала духовний сан, але поступово відійшла від рамок п’ятидесятницької церкви свого дитинства та діяла здебільшого в межах позаконфесійної моделі християнства.

Вищу освіту здобула в Кендлерській школі теології при Університеті Еморі (Атланта), де захистила магістерську роботу та докторську дисертацію. Саме тут під керівництвом Ребекки Чопп сформувала власну богословську перспективу, яка вилилася в книгу The Disabled God. Згодом жінка стала асоційованою професоркою цієї самої школи, опублікувала кілька монографій і десятки статей, а також консультувала ООН при розробці Конвенції про права осіб з інвалідністю.

Айсленд померла 10 березня 2009 року у віці 44 роки від раку легень (ймовірно, генетичного походження)³. Ця хвороба не була пов’язана ні з її вродженою патологією, ні з численними операціями на хребті. Залишила по собі чоловіка Террі, доньку Марі та велику родину, а також увійшла в історію як одна з провідних постатей у розвитку богослов’я інвалідності. Її книга The Disabled God: Toward a Liberatory Theology of Disability (1994) стала подією у богословській та суспільній думці. Айсленд наголошувала, наскільки важливо не тільки по-богословському осмислювати досвід людей із фізичною інвалідністю, а й досвід боротьби людей з інвалідністю за свої права. Її колеги називали цю працю однією з найсильніших концепцій Бога, що виникла з дискурсу інвалідності, який народився з руху за права меншин у ХХ столітті.

Яким є осердя цієї книги?

Найсміливішим відкриттям Ненсі Айсленд стало бачення воскреслого Христа як «Бога з інвалідністю». Він не позбувся своїх ран, а показав їх учням (Лк 24: 36–39), і саме ці шрами стали для Айсленд знаком того, що Божа ідентичність включає вразливість і «неповноту» тіла. Це означає: люди з інвалідністю не відкинуті, їхні тіла не є покаранням і не просто «матеріалом для зцілення». Навпаки, вони теж несуть у собі образ Божий.

Айсленд навіть зізнавалася, що не хотіла б бути в Царстві Божому без інвалідності, бо саме її фізичні випробування сформували її як людину. Її книга The Disabled God стала не просто дослідженням, а проривом: авторка змінила мову богослов’я, перенісши акцент із недосяжного всемогутнього Бога на Бога, який живе в наших недосконалих, поранених тілах. Це поєднання особистого досвіду, боротьби за права людей з інвалідністю та глибокого переосмислення віри зробило її працю унікальною. В центрі – не прагнення «повного зцілення», а прийняття власного тіла й гідності у світлі християнського одкровення.

Богословський метод

Ненсі починає свою роботу з визначення богословського методу в підході до розглядання інвалідності, який, на думку авторки, має бути доступним. Доступність полягає у тому, щоби побачити людське тіло в його різноманітті та самоцінності. Пошуки «доступного» богословського методу, із її слів, полягають у двосторонній доступності: люди з інвалідністю мають отримати доступ до соціально-символічного життя Церкви, з одного боку, та Церква має отримати доступ до соціально-символічного життя людей з інвалідністю, з другого боку. Для цього християнські символи мають бути реінтерпретовані, а соціальна модель християнських спільнот і громад змінена.

Як ми вже згадували, традиційне богослов’я часто говорить про «людський досвід» узагальнено, як про щось єдине, і цим нівелює відмінності. Це видно й по тому, що Церква мало говорить про тілесність – особливо про тілесність, яка не відповідає «ідеалу». Айсленд прямо каже: «Моє тіло – плоть, кров, метал і протези». Церква звикла бачити тіло лише як ідеальний образ або інструмент служіння, але досвід людей з інвалідністю нагадує: тіло може бути слабким, зламаним, але воно теж є святим і значущим. Айсленд бачить у цьому глибшу проблему традиційного богослов’я, яке часто ніби забуває про тіло заради духа – своєрідне приховане «монофізитство». Вона нагадує, що духовні цінності завжди виражаються через тіло. Саме через розіп’яте тіло Христа, зранене й недосконале, ми отримали спасіння, а причащаючись, приймаємо Тіло воскреслого Христа, яке не позбулося своїх ран.

Реалістичне бачення й доброзичливе ставлення до тілесності – ось те, чого не вистачає багатьом Церквам, навіть щодо умовно здорових членів. І взаємодія з людьми з інвалідністю тут мала б стати відповіддю на загальну проблему прихованого монофізитства в традиційних богословських підходах, де тіло забувається заради духа, у той час як духовні цінності виражаються через тіло. Ба більше, саме через зламане, інвалідизоване тіло Христа розіп’ятого ми отримуємо порятунок і, як зауважує Айсленд, причащаємося Тіла воскреслого інваліда.

Шукаючи, як поєднати християнські символи з реальним досвідом людей з інвалідністю, авторка звертається до думок філософа Поля Рікера. Він писав, що символи не треба лише приймати чи заперечувати, їх потрібно використовувати для зростання. Саме так Айсленд читає звичні євангельські образи – як можливість для розвитку церковного життя, для глибшого розуміння тілесності та гідності кожної людини.

Дві жінки з інвалідністю як свідки життя з інвалідністю

Авторка демонструє унікальність та різноманіття досвіду кожної людини з інвалідністю через розглядання біографій двох осіб з фізичними обмеженнями: Ненсі Мейрс і Даян Де Фріс. Богослов’я інвалідності починається з конкретних осіб із фізичними обмеженнями, з цікавості до їхнього досвіду.

Даян Де Фріс народилася без кінцівок. Її бабуся, вірянка п’ятидесятницької спільноти, не забарилася оголосити новонароджену онуку породженням сатани і спробувала вигнати з немовляти диявола. Мати просто не сприймала свою дитину такою, якою вона є. Натомість сама Даян завжди бачила своє тіло вродливим, здоровим та гідним. Вона так і не прийняла жодного з протезів, які, на думку матері, мали усунути її неповносправність, натомість вважала колісне крісло продовженням і частиною свого тіла. Вона також мала глибокі та взаємозалежні стосунки зі своєю здоровою молодшою сестрою, які допомагали їй переживати власну тілесність. В церкві Даян не знайшла місця, їй заборонили говорити слова від Духа, які вона мала на п’ятидесятницькому зібранні, відтоді вона з чоловіком полишила церковну спільноту. Але згодом знайшла сили описати свій досвід життя з інвалідністю в книзі Ґелії Френк Venus on Wheels – «Венера на колесах»⁴.

Зовсім інша історія в Ненсі Мейрс, яка захворіла на розсіяний склероз, коли була дорослою жінкою, маючи чоловіка, двійко дітей та кар’єрні амбіції письменниці. Перша реакція – несприйняття свого тіла, страх безпорадності, які підштовхнули її до втечі з дому в маленьку кімнатку по сусідству. Її прийняття свого стану було довгою мандрівкою до себе, до свого тіла й до Бога, якого вона змогла осмислити в своїх віршах та прозі з неймовірною щирістю та чесністю, відобразивши свій непростий та болісний досвід.

Вона обережно рухається до усвідомлення того, що може жити в своєму «калічному» тілі, та закликає читачів супроводжувати її. Для неї, як і для багатьох людей з інвалідністю, це неоднозначне відкриття. Воно означає дні важкої, повільної, виснажливої боротьби за життя. Це не жалість до себе, це реалізм. І відданість реалізму також не дозволяє зображати її чи її чоловіка як героїв. Вона порівнює коментарі про нібито святість чоловіка, який підтримував її, попри її зради та інвалідність, з реальністю їхнього шлюбу, який також супроводжувався його зрадами та емоційною відсутністю, що перешкоджає пошукам героїчних страждальців серед людей з інвалідністю чи тих, хто їх доглядає⁵. Вона стверджує, що страждання має небагато героїв, і найменше серед них тих, що воліють жити звичним життям.

Навернення Мейрс до католицизму, про яке вона розповідає в своїй прозі, є наверненням тіла… Її звернення до Бога є процесом входження в Тіло Христове, визнання напруги між тим, щоб бути і католичкою, і феміністкою, та висловлення своєї критики інституційної Церкви. Її навернення до бідних, стражденних і пригноблених також потребує звички «повертатися до них і приймати» їхній реальний, пережитий досвід. Отже, її навернення потребує визнання власної потреби в милосерді. 

Ненсі пише: «Я не можу поблажливо ставитися до бідних. Я сама є однією з бідних. Наразі моя бідність не є економічною, хоча одного дня вона може стати такою, але її наслідки подібні. Я повинна бути не тільки виконавицею, але й об’єктом діл милосердя. Я повинна дисциплінувати себе, щоб приймати й вітати турботу інших. Я хотіла б сказати вам, що я чудово з цим справляюся, що я наймиліша і найскромніша жінка, яку ви коли-небудь зустрічали, але я не можу. Все, що я можу сказати, це те, що, навчаючись давати, коли можу, і приймати турботу, коли мушу, я стала більш уважною до особистого виміру милосердя».

Мейрс виявила, що труднощі та важкий шлях мають свою користь. Вона зрозуміла, «як я можу не просто визнати, що маю важке життя, але й використовувати визнані мною труднощі, щоб збагатити своє життя»⁶.

Ненсі Айсленд бере в свідки двох жінок з інвалідністю, котрі також усе життя боролися за власну суб’єктність в неінклюзивному суспільстві. Вона показує, яким складним є життя людини з інвалідністю.

Люди з інвалідністю, за статистикою, рідше за здорових мають роботу, сім’ї, частіше розлучаються, а динаміка відносин у родинах, де один із членів має інвалідність, з високою ймовірністю буде токсичною. Також Ненсі наголошує на соціальному зв’язку між явищем бідності та інвалідності. Інваліди частіше за здорових живуть у злиднях. Також у бідних суспільствах осіб з інвалідністю пропорційно більше.

Щодень людина з інвалідністю стикається з такими перешкодами, яких не знає більшість, однак цей досвід залишається прихованим та маргіналізованим, або, на іншому полюсі, героїзованим. Правда полягає в тому, що люди з інвалідністю такі самі, як і всі інші. Вони не є кращими або гіршими, доброчеснішими або гріховнішими від загалу. Натомість вони потребують глибшої причетності та включення в суспільство, як і решта.

Досвід людини з інвалідністю – це досвід відокремленості, ізольованості як від умовно здорових, так і від інших людей з обмеженими можливостями, бо він доволі різноманітний та занадто болісний, щоб його поділяти. Ненсі Айсленд бачить рішення цього в плеканні солідарності. Кожна людина з інвалідністю має покликання плекати цю солідарність як до інших людей з інвалідністю, так і до представників інших соціальних меншин. Рух за права потребує солідарності. Солідарність долає обмеження індивідуалізації.

Моделі інвалідності: від релігійної до соціальної

Відтак Ненсі Айсленд робить огляд руху за права людей з інвалідністю, здобутків та провалів на цьому історичному шляху. Як вона зауважує, ставлення до людей з інвалідністю змінюється на тлі загальних суспільних змін.

Релігійна модель інвалідності панувала в часи домодерного суспільства. Інвалідність розглядалася в ній або як покарання, або як те, що потребує зцілення. З розвитком науки та медицини, які набрали обертів з доби Просвітництва, з’явилася медична модель інвалідності, зміст якої полягає в тому, що лікування може усунути проблеми людей з інвалідністю. Економічне зростання суспільства призвело до економічного погляду на інвалідність, де вирішення проблем виключеності людей з інвалідністю із суспільства полягало в поверненні їх на ринок праці як трудового ресурсу.

Але ці моделі нав’язані людям з інвалідністю ззовні, нав’язані суспільством, де панують здорові. Натомість, як стверджує авторка, в соціальній моделі інвалідності та в моделі, яку пропонує теорія соціальних меншин, люди з інвалідністю вперше заявляють про свою суб’єктність. Ось чому саме ця модель має бути прийнята Церквою у ставленні до людей з інвалідністю.

Але цього не відбувається. Ненсі наводить приклад, коли Американська лютеранська церква в 1980-ті роки прийняла резолюцію щодо служіння людям з інвалідністю, яка стала цілком провальною. Резолюція, констатує Айсленд, «не згадує про важко здобуті успіхи руху за права людей з інвалідністю, але визнає його вплив, підступно критикуючи тактику руху як нехристиянську. “Отже, кожен християнин є ‘неповноправною’ особою. Коли це буде засвоєно, войовнича діяльність не буде необхідною. Войовничість є загрозою для єдності, оскільки вона надмірно підкреслює дихотомію ‘ми’ і ‘вони’». Документ ігнорує досягнення руху за права людей з інвалідністю, висловлюючи, натомість, несхвалення стратегій, які часто приводили до змін у політиці та усвідомлення законних вимог людей з інвалідністю».

Спостереження особливо промовисте на тлі того, що саме в цей час рух за права людей з інвалідністю у США набирав сили: відбувалися перші страйки з вимогою впровадження федеральних законів про працевлаштування та реабілітацію, а згодом – навіть безпрецедентний «штурм Капітолію» інвалідами та їхніми сім’ями в 1990 році, який завершився ухваленням закону про американців з інвалідністю. Натомість Церква у своїй резолюції заперечила цінність історії цієї боротьби. Проєкт, який мав утвердити інклюзію, в тлумаченні Айсленд, навпаки, залишив людей з інвалідністю поза доступом до повноцінного служіння і фактично відтворив модель неінклюзивності.

Подібна неуспішна інклюзивна ініціатива не є винятковою. Це радше тренд благодійності. Ненсі Айсленд стверджує: щоразу, коли відкидається участь самих людей з інвалідністю у провадженні благодійних та інклюзивних проєктів, щоразу, коли в подібних ініціативах не врахований досвід їхньої боротьби за права, коли їм не надається «місце біля мікрофона» – в служінні та проповіді, справа впровадження інклюзивності неминуче зазнає краху.

Три богословські перешкоди на шляху до інклюзії та альтернативи

А що ж наші Церкви? Які проблеми в ставленні до людей з інвалідністю в них існують і що варто змінювати? Тут знову варто дослухатися до авторитетного голосу Ненсі Айсленд:

«Християнське тлумачення інвалідності варіюється від символу гріха до можливості для надмірної доброчинності. Постійною рисою християнської традиції є те, що інвалідність означає незвичайні стосунки з Богом і що людина з інвалідністю є або благословенною Богом, або проклятою: оскверненим грішником або духовним супергероєм. Як це часто буває з такими контрастними характеристиками, жодна з них не відображає звичного життя та реальних умов більшості людей з інвалідністю.

Проте ці образи можна простежити в біблійних записах, які сформували наше спільне життя як християн і сформували поширені культурні уявлення про інвалідність. Зокрема, в єврейських Писаннях поєднання моральної нечистоти та фізичної інвалідності є поширеною темою. Наприклад, Левіт 21: 17-23 забороняє будь-кому «сліпому або кульгавому, або тому, хто має понівечене обличчя чи надто довгу кінцівку, або тому, хто має зламану ногу чи зламану руку, або горбатому, або карлику, або чоловікові з вадою в очах» (в. 18-20) священницьку діяльність, що полягає в принесенні жертв Богу або вході до найсвятішого місця в храмі. Ці та подібні уривки історично використовувалися для виправдання заборони особам з інвалідністю обіймати посади, пов’язані з церковною діяльністю та владою. Конкретні фізичні стандарти цього уривка можуть не зберігатися як критерії для сучасного релігійного керівництва, але неявна теологія, яка представляє інвалідність як пов’язану з гріхом, що псує божественний образ у людях і заважає релігійному служінню, зберігається в діях і ставленні Церкви».

Біблійна ідея «праведного страждання» виявилася також небезпечною для людей з інвалідністю. Вона виправдовувала несправедливу ізоляцію, формувала пасивність, заохочувала до «богоугодної» депресії та закріплювала уявлення, ніби відсутність зцілення вказує на прихований гріх. Подібно до того, як жінкам пропонували самопожертву, людям з інвалідністю пропонували змиритися з бар’єрами та буттям другим сортом у Церкві й суспільстві.

Йдемо далі. Тема милостині в Біблії не така однозначна. З одного боку, вона рятувала життя тим, що опинилися на узбіччі, давала знедоленим шанс на виживання. А з другого, часто ставала заміною справедливості, виправданням для тих, що мали владу й багатство. Пророк Амос гостро критикує це лицемірство: замість того щоб відновлювати право і справедливість «при брамі» – в місці, де ухвалювали рішення, заможні робили подаяння, але водночас відкидали й пригнічували бідних (Ам 5: 12–15).

У Новому Завіті громада визнавала особливу турботу про маргіналізованих (Діян 6: 1-6). Часто милостиня поєднувалася зі зціленням, яке відновлювало не лише фізичне здоров’я, а й соціальну та релігійну участь, як у випадку кульгавого при Красних воротах (Діян 3: 1-10).

Три теми (1-ша – ототожнення гріха з інвалідністю; 2-га – ідея терпіння страждань як чесноти; 3-тя – милостиня, що підкріплює ізоляцію) показують головні богословські перешкоди для людей з інвалідністю в християнській спільноті. Біблія та богослов’я часто ставали небезпечними для них, і це не лише проблема минулого: сучасні тлумачення не перестають зміцнювати стереотипи та соціальну сегрегацію. І якщо стосовно жінок критичне переосмислення вже стало звичним, то принизливі біблійні образи інвалідності часто ігноруються або сприймаються як «правдиві». Некритичне використання Біблії закріплює маргіналізацію в ім’я релігії.

Щоби Церква прийняла людей з інвалідністю як повноправних членів Тіла Христового, а отже, зцілила їх у символічному сенсі, богослов’я інвалідності має стати невід’ємною частиною християнського життя й богословських роздумів. Поки інвалідність розглядається лише як гріх, страждання чи об’єкт милостині, вона сприймається як трагедія, а не як звичне життя. Якщо Церква бачить інвалідність лише як «особливу тему», вона й надалі підноситиме людей з інвалідністю як «об’єкти служіння» замість партнерів і водночас втратить їхній унікальний богословський та практичний внесок, який здатен закликати Церкву до покаяння й оновлення.

«Бог-інвалід» – це Бог, для якого взаємозалежність не є вибором сильної істоти, а необхідною умовою життя. В понятті «взаємозалежність», яке є противагою токсичним стосункам, таїнство стосунків у Трійці сильно перегукується зі стосунками людей з інвалідністю та здорових, де один проявляється через другого.

Ненсі Айсленд говорить про взаємозалежність як про основу справедливості й життя. Христос, який потребує турботи та взаємності, не применшує ані Божества, ані людяності, а руйнує міф про індивідуалізм та єрархію, де трансцендентність означає відсутність потреби в інших. Для людей з інвалідністю це образ реальної надії: прийняття обмежень людського тіла не як поразки, а як правди буття. Надія втілюється у справедливості через доступність і взаємність, у гідності навіть «незручних» тіл, які теж мають цінність і сенс.

Ісус Христос як «Бог-інвалід» відкриває нову можливість богословського переосмислення символів, ритуалів і доктрин, звільняючи їх від упередженості «здорового» тіла. Євхаристія, наприклад, може стати простором звичайного включення людей з інвалідністю.

Євхаристія – це диво надії та визволення, яке постає з тіла, зламаного для зламаного людства. За столом ми згадуємо фізичну реальність цього тіла й усвідомлюємо, що Христос присутній з нами як «Бог-інвалід». Він приносить нам благодать і робить нас благодаттю для інших у нашій тілесності. Тому євхаристійна теологія має бути таїнством реальних тіл. Вона покликана втілювати пам’ять про «Бога-інваліда» в тілесних практиках Церкви, роблячи їх знаком Божої благодаті й справедливості. Але якщо євхаристійні практики виключають чи сегрегують людей з інвалідністю, то це вже несправжнє святкування тіла Христового. Як нагадує Ґутьєррес, без реальної боротьби проти відчуження й за солідарність Євхаристія стає порожнім ритуалом.

Церква має реформувати свої практики: не відкидати служіння священників з інвалідністю, змінювати «нормативні» пози та дії, які унеможливлюють участь. Євхаристія – це відкидання стигми, примирення з «Богом-інвалідом» і проголошення того, що нетипові тіла – не виняток, а образ Божий. Вона відкриває двері «невидимим» учасникам, визнаючи, що Церква збіднена без їхньої присутності. Люди з інвалідністю свідчать, що наші тіла – навіть у їхніх межах і труднощах – можуть бути красивими, цілісними й гідними. У них виявляється imago Dei.

Євхаристія як тілесна практика є знаком солідарності та примирення: Бога з людством, «тимчасово здорових» із людьми з інвалідністю, а також людини зі своїм власним тілом. Христос показав тіло зі слідами травми й болю не як знак поразки, а як джерело зв’язку та сили. У воскреслому Христі нетипове тіло стає таїнством. Це розуміння Євхаристії руйнує міф «досконалого тіла», що панує в сучасній культурі, де культ тілесної досконалості призводить до виснаження, операцій, розладів харчування й маргіналізації людей з інвалідністю. Євхаристія проголошує інше: наші наявні, уразливі й неоднозначні тіла – це тіла, гідні любові, це місце дії благодаті.

Якщо сьогодні людей з інвалідністю закликають до більшої, часто надмірної духовної праці, до того, щоб ставати духовними героями, самі особи з інвалідністю потребують насамперед тілесної включеності як у життя суспільства, так і в життя Церкви. Центром і початком інклюзії має бути Євхаристія – таїнство єднання тіл, таїнство втіленої тілесності. В ній ми не тільки приймаємо Христа, але й стаємо одним тілом у різноманітті наших тіл. Якщо потрібна літургійна реформа, то вона мала б полягати у глибшому включенні тілесності в літургійні дії: від доступності простору і жестів до рівноправної участі людей з інвалідністю в служінні. Тілесність у Євхаристії має бути не перешкодою, а благословенним місцем зустрічі з Богом.

Ця концепція викликає заперечення. Одних лякає відмова від образу «всемогутнього Бога, який міг би зцілити», бо це означає відмову від давньої надії, других бентежить хаос від множинних нових образів Бога. Але саме розмаїття – афроамериканська, феміністична, латиноамериканська теології – оживляє тіло Боже, це «воскресіння пригнічених знань». Головне, щоб ці образи не залишалися лише новими назвами старого порядку, а відкривали нові шляхи для життя й віри.

На прикладі богослов’я інвалідності Ненсі Айсланд доводить, що сучасні богословські напрямки, зокрема теологія визволення, не руйнують традиційний богословський дискурс, а радше доповнюють його недосконалості та долають обмеження. Так богослов’я інвалідності підсвічує довготривале несприйняття тілесності в Церкві загалом і вказує на необхідність прийняти нарешті наші тіла, поневічені та хворі, бо будь-яке богослов’я соціальних меншин свідчитиме одночасно про обмеження традиційних інтерпретацій Святого Письма щодо суспільних процесів та потребу спектра інтерпретацій, на які все ще здатна віра, не обмежена рамками загальноприйнятих уявлень.

Заклик до української Церкви

Без реального включення осіб з інвалідністю та інших соціальних меншин у суспільне та церковне життя України, без справедливого ставлення до «невидимих» членів суспільства, без надання їм рівноправного голосу для нас просто неможливе європейське та християнське майбутнє. Тому західний досвід розвитку богослов’я звільнення має бути освоєний та творчо реінтерпретований саме для українських реалій. Церква збіднена без повноти присутності людей з інвалідністю, які свідчать, що наші тіла – навіть у їхніх межах і труднощах – можуть бути красивими, цілісними й гідними. У них виявляється образ Божий.

Юлія Локтєва

1. Eiesland, Nancy L. (1993). The Disabled God: Toward a Liberatory Theology of Disability. Nashville, TN: Abingdon Press. ISBN 978-0687108015.
2. Це середня занижена оцінка. На 33 мільйони людей в Україні станом на 2024 рік (разом із тимчасово окупованими територіями) маємо три мільйони лише офіційно зареєстрованих людей з інвалідністю. (див: https://lb.ua/health/2024/10/15/639943_zelenska_ukraini_ofitsiyno_ie_tri.html).
3. Douglas Martin. Nancy Eiesland Is Dead at 44; Wrote of a Disabled God // The New York Times, March 21, 2009.
4. Gelya Frank. Diane DeVries Venus on Wheels. Berkeley, Calif. : University of California Press, 2000.
5. Nancy Mairs. Ordinary Time: Cycles in Marriage, Faith, and Renewal. Beacon Press, 1994.
6. Nancy Mairs. Ordinary Time: Cycles in Marriage, Faith, and Renewal. Beacon Press, 1994.

Поділитися: