Адвокат Бога

Ні ти не бог
Ти не король ящірок
Ти не можеш змусити сонце встати
Ти не зможеш впасти і з мертвих повстати
Ти дуже повільно тиснеш гачок
Який же ти бог?

Zwyntar

Коли ми дивимося на ікону Преображення Господнього, перед нами виринають постаті Мойсея, Іллі та Ісуса. Одна з рис, що їх об’єднувала, – всі вони були спеціалістами з образи почуттів вірних. Кожен із них кидав виклик цілим системам вірування, тому через це в кожному з них сучасники бачили блюзнірів лише тому, що вони копали глибше в розумінні навіть тих вірувань, які критикували.

Мойсей і поразка богів

Приклад Мойсея з перелічених вище – найпростіший і найбільш прямолінійний. Перетворюючи обожнювану єгиптянами річку Ніл на кров, він робив її вже не подателькою життя, а загрозою для нього. Закриваючи Сонце й наводячи темряву на єгипетську землю, він показував, що бог Ра не здатен її більше освітити. Знищуючи врожай полів, заперечував зміст усієї історії про бога Осіріса тощо. Посилаючи кари з різних природних царств, які належали до «сфер впливу» різноманітних богів, демонстрував їхнє безсилля перед Богом Ізраїля, завершуючи особистою атакою на самого фараона, якого теж сприймали за живе божество. Кожне його чудо і кожна кара мали одне послання: єдиний суверен над усіма силами природи – це Бог Ягве.

Але зазвичай не така проста й відкрита конфронтація та богоборство є «образою почуттів вірних», потрібні ще якісь дії, як-от насмішка.

Ілля і глузування з богів

У першій Книзі Царів (розділ 18) Ілля змагається з «імпортними» пророками богів Ваала та Ашери. Ваал як божество мав важливу функцію – відповідав за родючість полів і щедрий урожай. У міфології міста Угарит є історія про те, як бог смерті Мот вбиває у поєдинку Ваала й після цього «всі оливки, плоди землі та плоди дерев» вимирають і на землі настає засуха. Лише коли богині Анат та Шапаш визволяють Ваала із царства мертвих, життя на землі відроджується заново.

Поєдинок між Іллею та фінікійськими пророками відбувається саме під час тривалої посухи. Людина, яка сповідувала ваалізм і вірила в історію про Мота, могла б логічно запитати себе: а що як Ваал знову загинув? Якщо таке вже було раніше, то чому б не зараз, коли оливні та інші дерева не плодоносять ось уже декілька років? У цьому світлі нібито насмішка Іллі виявляється, по суті, глибшим розумінням ханаанської релігії, тоді як поклонники Ваала бездумно продовжували обряди із завданням собі фізичної шкоди (нарізки на тілі в 1 Цар 18: 28), вірячи в те, що ті закличуть їхнього бога виконати обов’язки, з якими він, так виглядає, не справлявся вже деякий час.

Навіть коли Ілля каже: «Кличте голосніше, бо він бог; може, він замислився, або чимось заклопотаний, або в дорозі, або, може, й спить –   то прокинеться» (1 Цар 18: 27), він це робить зі знанням угаритської міфології. Іронічно, але Ваал справді був доволі заклопотаним богом, до якого часом навіть інші божества не могли достукатися, бо той перебував десь у дорозі. Є, наприклад, сцена про те, як Анат приходить до нього в палац у важливій справі та гукає його, але він не чує, бо пішов на полювання.
На момент, коли Ілля змагався з пророками Ваала, місто Угарит, з якого походили всі ці історії, лежало в руїнах уже близько 300 років. Але жерці продовжували за інерцією благати Ваала-Хадада про допомогу, не дивлячись на те, що їхні прохання йдуть урозріз із джерелом їхніх вірувань. Тоді, коли, згідно з самим ваалізмом, пасувало б оплакувати смерть свого бога чи вважати, що йому зараз байдуже, поклоніння Ваалу стало звичкою, від якої годі було відмовитися.

Ісус і зміна парадигми в усталеній релігії

Подібний ефект мають слова та дії Ісуса. Коли Він називав Бога своїм Отцем (або, як це трактували юдейські законовчителі, «робив себе рівним Богові» (див. Ів 5: 18)), казав, що він і Отець – одно (Ів 10: 30), і це сприймалось як богохульство з погляду тих, що в нього не вірили, навіть хотіли за це побити його камінням (Ів 10: 33). У Христових словах не було насправді нічого, що йшло врозріз із віруванням юдеїв, що він неодноразово підтверджував, посилаючись на Тору, на Писання і Пророків. Один із найвідоміших таких прикладів стався на самому початку його проповідницького служіння: коли в Назареті йому дали зачитати в синагозі уривок з Ісаї (61: 1-2), то після прочитання він оголосив:  «Сьогодні збулось це писання у вухах ваших» (Лк 4: 21).

Фактично всі релігійні сподівання Ізраїля були зосереджені на очікуванні приходу Месії. Це була головна точка, яка надавала кінцевого сенсу всьому: завіту вибраного народу з Богом, виконанню заповідей, молитвам, ритуалам, правилам. Зрозуміло, що ця надія передбачала й те, що колись вона мала б справдитись. Але парадокс у тому, що коли це відбувається, все, що було раніше, втрачає сенс, адже це все базоване на цьому очікуванні. І такий «гепіенд» раптом вступає в конфлікт з релігійністю. Бо за час, коли багато поколінь перебувало в очікуванні, цей шлях, ця надія могли стати сенсом у собі, відсунувши кінцеву мету на другий план. І тут річ уже навіть не в тому, чи повірили юдеї, що саме Ісус є тим Месією, а в тому, що Його прихід багато для кого став уже непотрібним, бо релігійний статус-кво був важливішим.

У фантастичному романі Террі Пратчетта «Піраміди» дія відбувається в уявному королівстві, що є пародією на Стародавній Єгипет. Його мешканці вірять у цілий пантеон богів, поклоняються їм і приносять жертви. Аж раптом їхню землю переносить у інший вимір, де всі їхні міфи – буквальна правда, а боги сходять до них і поводяться, як і в оповідях про них. Це створює суцільний дискомфорт, адже вони звикли ставитися до віри як до чогось невидимого, віддаленого, без тісного зв’язку з повсякденним життям. Лише повернувшись у свою оригінальну реальність, вони видихнули з полегшенням: «Бо коли боги канули в небуття, в них відразу стало легше вірити».

Щось схоже відбувалося і з сучасниками Ісуса, особливо з їхніми релігійними лідерами. В жодній зі своїх проповідей Христос не нападав на основи віри в Бога Ягве. Навпаки, стверджував, що все очікуване   справдилося. Що всі ці століття надії не були марними. 

Що дійсно було об’єктом його насмішок, то це численні приписи, які стали надбудовою на фундаменті віри в Завіт ізраїльського народу з Богом. Він сам проголошує себе вищим над виконанням суботи, яке стало предметом гіперболізованих і абсурдних табу (Мк 2: 23–28; Лк 13: 10–17); висміює скрупульозність в обрахунку десятини й дотриманні ритуальної чистоти, що стає ширмою, за якою ховаються здирництво і лукавство (Мт 23; Лк 11: 37–44). А на прикладі ритуальної практики, яка називалася «корван», демонструє, як другорядні приписи ставляться релігійними лідерами вище, аніж Божі заповіді (Мк 7: 9–13). Усе це також сприймалося фарисеями як особиста образа, так ніби напад на будь-який, навіть найдрібніший елемент їхньої віри, автоматично ставав атакою на самого Бога. І тоді несприйняття, навіть агресивна реакція, отримували виправдання: це захист гідності Бога! Навіть коли насправді мовилося лише про їхні власні інтереси.

Бог на суді: Його обвинувач і Його адвокати

Хто вже справді кидає виклик самому Богові, то це Йов. І саме його атака найболючіша, бо її джерелом є не відсутність віри чи прагнення якось оновити релігію, вона виростає з особистого гіркого розчарування. Бог постає тут як пильний гончар/сировар/ткач, який творить Йова з делікатністю та увагою (Йов 10: 8–12). Цей текст перегукується із Псалмом 139 (138), де такий процес пильного ремісничого творення стає символом тісного й інтимного зв’язку між Творцем і творінням. Йов же, натомість, бачить, як ця пильність вироджується в чатування та уважне вишукування приводів покарати його, не важливо, справедливо чи ні (Йов 10: 14–15). Псалмоспівець стверджує, що Божа опіка досягає і найтемніших глибин та недосяжних висот (Пс 139: 7–12), Йов же просить дати йому хоча б трохи спокою та можливості сховатися в кромішній темряві (Йов 10: 20–22), тому що він не може навіть мирно проковтнути слину (Йов 7: 19). У 8 Псалмі, іншому гимні творіння, Псалмоспівець запитує: «Що таке людина, що ти про неї дбаєш?» (Пс 8: 5), і для нього це щирий подив з того, як Бог своєю любов’ю вивищив людину і поставив її царем над усім творінням. Йов повторює це питання майже слово в слово (Йов 7: 17), але в нього це більше схоже на роздратування: ну навіщо ми тобі здалися?! Нащо наглядаєш, як над слугами?! Дай дихнути вільно!

Друзі не здатні терпіти таке блюзнірство, тому намагаються виправити й навернути Йова. І перше, що спадає їм на думку, це повторювати вже наявні догми і тези. Еліфаз пробує переконати, що жодна людина не є безгрішною, невинною перед Богом (Йов 4: 17–19), Білдад розроджується щедрими обіцянками про те, яке щастя чекає на тих, чиї шляхи перед Господом є бездоганними (Йов 8: 19–20), після чого Йов негайно іронічно ловить їх на внутрішній суперечності (Йов 9: 2). Йов сам знає, що він не рівня Богові, що він не зможе Його засудити, не зможе виправдатися перед Ним, адже не існує жодного «арбітражного суду», який би був над ним і Богом одночасно, присвячуючи цьому довжелезний монолог у 9 розділі. Але так само, як трагікомічно виглядає намагання Йова розпочати «судовий процес» проти Бога, так само смішно з боку його друзів намагатися бути його адвокатами, надіятись, що той потребуватиме їхнього захисту, про що Йов прямо їм заявляє: «Ви хочете змагатися за Бога? А буде вам добре, якщо він вас дослідить?» (Йов 13:8-9).

Еліфаз, Білдад і Цофар лише думають, що захищають Господа. А насправді стають на бік своїх світоглядних установок про те, що Бог обов’язково винагороджує за життя праведників і карає грішників. І навіть ця віра тримається тільки на тому, що жорстка реальність не торкнулася їх так, як їхнього друга.

Наприкінці, у 42 розділі книги Йова, Бог несподівано виправдовує саме свого запеклого обвинувача, а не стає на бік своїх «захисників». Є багато різних гіпотез, чому він так робить, але одна річ певна: Йов протягом всієї дискусії апелював до живого Господа, до його реальних дій, навіть коли висловлював роздратування, розчарування, гнів. Друзям же йшлося про збереження власної картини світу, де Бог уже мусив бути затиснутим у їхні рамки.

Збираючи всі приклади докупи

Пряме заперечення наших доктрин, відверта насмішка над ними, спроба їх видозмінити чи актуалізувати або ж висловлення гіркого розчарування в них природно викликає захисну реакцію в будь-кого, хто має релігійні переконання. Це сприймається як посягання на те, що є для нас святим, як атака на самого Бога. Цього не можна заперечувати, бо іноді так є насправді. Мотивація людей, які критикують конкретно нашу чи будь-яку іншу віру, може різнитися, як і наша відповідь. Але, перед тим як реагувати, було б добре замислитися: а що саме я захищаю? Я обступаю Бога і свою віру чи просто власний комфорт, своє небажання прив’язувати мої вірування до реального життя? Зрештою, ця критика може вивести назовні наші власні невідповідності та змусити задуматися: чи справді я «очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку», як це часто повторюю, чи теперішній вік мене поки що цілком влаштовує? Чи можу я щиро, без тіні сумнівів завершити кожен свій Символ віри, кожну свою молитву словом «Амінь»?

Михайло Гевко

Поділитися: