Продовження. Початок: «Патріярхат», частина 3, 2008, C. 6-10
Своїм словам Любомир додає якусь дрібку гумору чи навіть щирого львівського усміху (чого ж бо спілкуватися насупленим і гірким?). Висловлена ним відповідь відкривається не хибною, не страшною, не небезпечною, і його співрозмовники, хоч відходять, може, не переможені, але вдоволені. В тім секрет його людяного і сердечного християнського спілкування, так потрібного у священичій і архиєрейській праці-служінні. Цьому служить йому і студитська монаша формація.
Ще скажу бодай про кілька його прикмет як священика-монаха, чи, простіше, духовної особи. Христос, говорячи своїм апостолам про їхнє післанництво, казав відкрито про гіркі труднощі того апостоляту: «Оце посилаю я вас, немов овець серед вовків» (Мт. 10, 16). До цього, дещо неприємного, порівняння апостол Іван додає пояснення, як чинить той, хто зі страху втікає від вовка, а не вовк від нього: «Наймит, який не пастир і якому вівці не належать, бачить вовка, що надходить, і кидає вівці і біжить геть» (Ів. 10, 12). Митрополит Андрей був справжнім Пастирем і це бачили вовки у шкурі чекістів. Ось як пише один із них у повідомленні про свою візиту до митрополита: «Мені видалося дещо дивним, що такий єзуїт (!!!) як Шептицький так легко і відкрито йде на зближення. Він кілька разів йде на зближення. Він кілька разів повторює, як йому приємно і радісно мене бачити, просив приходити до нього частіше… Коли я виходив від Шептицького, він піднявся, обняв мене і поцілував, і мені довелося відповісти йому тим самим. Незважаючи на свою старість, Шептицький володіє ясним і глибоким умом. Можна не сумніватися, що вся «паства» його обожає і що його вплив на віруючих великий. Можна також не сумніватися, що через своїх духовних слуг він може вести і веде свою пропаганду (!), розуміючи, що то є його реальна і велика сила. Старик, знаючи, що жити йому осталось небагато, остався жити у Львові». Блаженніший Любомир, пильно простудіювавши особу Митрополита Андрея, пішов його слідами: хоче жити тільки для свого Народу і своєї Церкви, вміє з людьми жити, говорити, молитися, терпіти і радуватися, сумувати і веселитися з ними в дусі св. Павла (пор. Рим. 12, 15). Це стосується, зокрема, спілкування з молоддю. Він виховувався в молодечій організації «Пласт» на чужині, має почуття гумору, любить добрий жарт і ділиться ним. А молодь любить радісних людей! Я жив з Блаженнішим Любомиром доволі довго, але не бачив його засмученим, пригнобленим, а як, може, таким і був, то при зустрічі з іншими людьми всяка його журба чи інші внутрішні терпіння десь щезали. Панував над ними. Духовна особа — це особа радости, і ця настанова допомагала йому в священичому і монашому служінні.
Мабуть, та радість була джерелом його великої прикмети, яку звемо терпеливістю, що також є християнською чеснотою. Християнське означення (дефініція) терпеливости каже, що це чеснота, з якою переносимо з душевним спокоєм і з любови до Бога в злуці з Ісусом Христом усі фізичні й моральні болі та страждання. Оксфордський словник (славна англійська флегматичність!) трохи інакше описує цю чесноту, по-світськи: «Це вміння бути спокійним і приймати всякі лиха, болі й труднощі без затримки, досади, нарікань». Може, англійцеві й легко при помочі своєї флегматичности в такий спосіб впоратися зі своїми лихами, болями душі й тіла, але того не скажеш про всіх інших християн. Для нас, духовних осіб, ця чеснота формується з поученнями св. Павла, який каже: «Але в усьому виявляємо себе як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах… y заколотах, у трудах, у недосипанні, у постах, у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди, в силі Божій, у славі й безчесті, у наклепах і в добрій славі… як сумні, та «…завжди веселі, як бідні, а багатьох збагачуємо, як ті, що нічого не мають, а все посідаємо» (2 Кор. 6, 4-13). То, зокрема, чеснота монахів, в якій вони формуються і вишколюються. Павло перечислює багато нагод для терпеливости (її нелегко набути). Не буду досліджувати її у Любомира. Скажу тільки, що часто бачив його терпеливість і подивляв. Я б на його місці не в одному випадку не видержав, а він видержав. Одного разу Любомирові було доручено докладно простудіювати і приготувати одну складну справу. Коли він це надзвичайно солідно зладив, ми — його співпрацівники — все сторпедували. Той труд забрав йому майже рік часу. А він тільки важко зітхнув і сказав з великим спокоєм, без будь-яких емоцій: «Більше тією справою не буду займатися». Ми почувалися винними. Був дуже терпеливим у своїй великій праці щодня. Я дивувався, коли Любомир спить (а спав звичайно не більше ніж чотири години на добу, коли був архимандритом студитів у Римі), бо займався буквально всім. Я не бачив його сердитим, а коли сердитість таки виникала, то він її умить душив у зародку. Моя діагноза була така: він має сталеві нерви.
Це ще не всі його прикмети зблизька. Згадаю ще одну, теж львівську. Любомир любив свою Церкву. Я оцінюю духовних осіб (в тому числі й єпископів) за тим, чи люблять вони свою Церкву, яка нам дала Хрещення й інші таїнства та визнала наше покликання, і як її люблять: як виховують у семінаріях до тієї любови (чи, може, по-світськи), як прищеплюють майбутнім священикам цей еклезіяльний патріотизм, бо Церква є нашою духовною батьківщиною на землі. Виглядає мені, що й Другий Ватиканський Собор, описуючи у своїй знаменитій Конституції про Церкву любов до Церкви самого Господа — її Засновника, не робить окремого заклику до плекання тієї любови в нас, духовних осіб. Треба це робити самим і просити, щоб під час духовних річних вправ була бодай одна наука про той еклезіяльний патріотизм.
Церковний патріотизм, тобто любов до Церкви, можемо бачити з того, як ми дбаємо про життя Церкви та її духовні сили, як переживаємо її прикрощі, як воюємо з її ворогами, як дбаємо про її засоби навчання, катехизи, проповіді, як тішимося успіхами тієї нашої духовної Батьківщини на землі, як сумуємо її нещастями, упадками її сівачів, женців, як спішимо їй на допомогу в цьому світі, що більше полюбив темряву від світла (пор. Ів. 3, 19). Годі все вичислити! Та Церква дає нам постійно велику силу духу, тобто надію, якою спасаємося, як знаменито повчав теперішній Папа Венедикт XVI у своїй енцикліці про надію.
Любомир любить свою Церкву, любив її терплячу, для неї жертвував свої труди, сили і здібності, для неї старався розвинути і виховати монахів студитів, що було великим бажанням митрополита Андрея і потім Блаженнішого Йосифа: монашество — духовна сила Церкви. Коли на наші землі прийшла воля, Блаженніший Любомир лишає Студіон над озером Альбано і їде зі своїми співбратами в Україну, де на них чекає нелегка праця. Дехто йому дорікав, що він залишає такий великий монастир для інших цілей в Італії та їде на непевне в Україну. Виявилося, що він зробив правильно.
Щоб скріпити мої спостереження, зацитую слова Блаженнішого Любомира з його промови з нагоди надання йому кардинальської гідности у Вселенській Церкві:
«Сьогодні звертаюся до вас з двома проханнями. Обидва стосуються молитви. Перше прохання: моліться за нашу Церкву, щоб вона ніколи не переставала жити тільки Божою силою, щоб вона завжди залишалася чистою від усяких земних спокус, щоб єдиним міродайним законом для нашої Церкви був Божий Закон. Друге моє прохання — моліться за мене, щоб Господь дав мені ласку бути добрим слугою, щоб я служив вам, нашій Церкві. Якщо будемо жити за Божим Законом, підтримувати одне одного в молитві, тоді наша Церква буде справді Божою установою, буде тією внутрішньою силою, яка перетворює зсередини ціле тіло нашого народу, дає йому могутність — не земну, а Божу. Молімося разом, працюймо разом, а Господь Бог буде нас благословляти».
Не буду шукати більше доказів, цитат… Це справи Божої благодаті, тому не можемо і не сміємо приступати до цього з нашим дослідженням. На те дав нам знамените поучення сам наш Господь у розмові з вченим Никодимом, коли казав, як родиться в нас Царство Боже, тобто царство Божої благодаті: «Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з кожним, хто народжується від Духа» (Ів. 3, 8). Можу тільки висловити свою братню і дружню думку: Любомир любить свою Церкву, а історик розбереться своїми людськими засобами. Багато могла сказати його добра мама, яка пильно берегла його покликання і молилася за нього. Та її вже нема…
Львів був центром нашого пасторального богослов’я (враз з Перемишлем), яке зародилося в XIX столітті в Австрії і Німеччині, зокрема в таких галузях, як катехитика і гомілетика (проповідництво). Це можна побачити в літературі, яка з’явилася наприкінці ХІХ століття в нашому місті (Київ за Петра Могили в середині XVI століття дав гарний зразок…
Катехизму до появи перших Катехизмів на Заході, якщо не враховувати першого в нас Катехизму авторства св. Йосафата). Львів, особливо Святоюрський собор, хизувався своїм проповідництвом і тоді, і пізніше. Добрим проповідником був і митрополит Андрей, ще й завдяки тому, що як студент права вивчав риторику (адвокати обов’язково були тоді добрими ораторами). Пам’ятаю гумористичні уваги про святоюрських проповідників, прикметою яких було здобути у слухачів якнайбільше сліз! Про о. Куницького йшла слава, що він вже на вступі, роблячи знак святого Хреста, перед проповіддю вимовляв слова у такий патетичний спосіб, що старенькі жінки починали ридати… Це пересада, але це був дух часу. Митрополит Андрей пильно навчав душпастирів про їхні катехитичні і проповідницькі завдання та обов’язки. Ціль катехизи і проповіді — вчити і виховувати у Христі, чи як казав св. Павло, «щоб Христос в душах зобразився» (Гал. 4, 19). Блаженніший Любомир є учнем проповідництва Львова. Це, очевидно, є плодом не 11 років його дитинства, а того, що черпав відомості про львівське проповідництво від старших «дітей Львова», з якими стрічався чи жив. Однак і у дитинстві наслухався у своїй родині різних коментарів щонеділі і кожного свята про почуті проповіді. Вже коли Любомир був старшим, його мама давала мудрі коментарі про проповідництво. От хоч би один з них: «Знаєш, сину, ви, священики, проповідники, протягом року часто згадуєте про Пресвяту Богородицю, особливо багато говорите про Неї у травні, коли відбуваються молебні, і то гарно говорите, тільки не знаєте, що, власне, кажете… Ви ніколи не були і не можете бути матерями. Ви не знаєте, що це означає». Гарна думка доброї матері — відлуння львівських проповідей! Вона їх слухала багато. Любомир в Америці приваблював своїми проповідями: говорив ясно, зрозуміло, прозоро, заточним планом, зі знаменитою логікою, природно, без зітхань і пафосу, не монотонно, наводячи приклади з життя і Святого Письма і пристосовуючи сказане до життя.
Можна б ще чимало додати і про його прикмети громадянина-патріота, чого в нас вимагають наші миряни. Львів’яни славилися своїм патріотизмом, доводили це наприкінці Першої світової війни, коли треба було боронити рідне місто. Про цю оборону, символом якої стала «червона калина», з’явилося багато пісень і легенд. Шляхотний був це патріотизм, і мав його у своїм вихованні Любомир.
Належить сказати слівце і про студії богослов’я та любов до цієї науки, чим відзначався Блаженніший Йосиф, який жив гаслом: «Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих». Це гасло збирало всіх співпрацівників Блаженнішого Йосифа, серед них і о. Любомира, який став професором одного з римських університетів. Дуже шкода, що серед своїх численних робіт і клопотів він не мав часу для праці на науковому полі нашої Церкви, на якому міг дати добрі зразки пошуку богословських доріг до Божої Правди (ділянкою його зацікавлення була еклезіологія).
Варто було б також звернути увагу і на його велику працьовитість, питому прикмету нашого народу, який вважав її священною. Це спостерігають у нас інші народи. Ті, хто щодня стрічався з митрополитом Андреєм, із захопленням говорили, що його в кімнаті можна було застати все за якоюсь роботою або молитвою. Блаженніший Любомир — великий трудівник — і тим наслідував нашого духовного батька Андрея.
Все це варто розглянути і над тим подумати в ці ювілейні дні Блаженнішого нашого Патріярха його 75-ліття життя, 50-ліття священичого служіння і 30-ліття проводу нас усіх у Христовому винограднику – щоб подякувати Божественному Власникові того винограднику і небесному Пастирю за мужа, який серед дуже нелегких часів став для нас Божим даром на нашій дорозі до повної прослави Триєдиного Бога в нашій Україні та в нашій вічності. Закінчу словами, що їх сказав Блаженніший Любомир у річницю смерті Митрополита Андрея, якого став наслідником і духовним сином: «Нехай цей день буде для нас часом роздумів про те, що ми, кожен зокрема і всі разом, можемо пожертвувати для загального добра. Нехай милостивий Господь дає нам силу, щоб наша відповідь була великодушною, щоб ми, наслідуючи своїх попередників, зобов’язалися продовжувати добре діло… для нашої Церкви і нашого Народу на Божу славу!».
о. Іван Музичка
