«Моє велике бажання бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей — людей у повному значенні того слова. Дуже важко визначити, що це таке, але можна сказати, що людина — це особа, яка якщо не під кожним, то під багатьма оглядами справляє на нас враження. Після того, як ви з такою людиною зустрілися, ви відходите від неї кращими…»
(Патріярх Любомир)
Написане тут не є біографією Блаженнішого Любомира. Славний англійський кардинал Гінан у вступі до своєї біографії зауважував з типовим британським гумором, що біографію треба писати по смерті особи і починати її з опису похорону. А пояснював він свою думку так: немовлята в колисці всі однакові, і лише у пізнішому житті стає виразною їхня особистість. Якщо дотримуватися такої вимоги, то автобіографія взагалі неможлива. Подібно, як і з канонізацією святих. Перша умова до початку беатифікаційних процедур — щоб людина померла, аж тоді можна починати нелегкі і тривалі труди беатифікаційного процесу. Це все правда. Тому в цьому нарисі будуть описані тільки деякі фрагменти з життєвого шляху нашого кардинала і його праці, а також його покликання як монаха, священика, єпископа, Патріярха і Глави Української Церкви. Це нелегке завдання, бо може бути в таких описах чимало суб’єктивізму, тобто особистого погляду і власної оцінки автора, і тому кардинал Гінан назвав свою біографію «Неповна правда». Повну правду (не частинну) на основі документів (а не особистих обсервацій автора), історіографічних джерел пишуть історики, та й їм те не завжди вдається. Слушно хтось сказав, що добре написана біографія, як і добре, праведне життя, є рідкістю.
Я ж писатиму з думкою євангелиста Івана, який у своєму першому листі заявляє своїм вірним: «Що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші торкалися… звістуємо вам… щоб і ви мали спільність з нами» (Ів. 1, 1-2). Так і хочу писати, а історики доповнять у відповідний час на свій спосіб згідно з законами історіософії.
Я запізнався з Любомиром Гузаром 1970 року, коли йому було 37 років і минуло 12 років його священства. Приїздив я часто тоді до Рима допомагати Блаженнішому Йосифові Сліпому в його праці в нещодавно зорганізованих інституціях: зародку Українського Католицького Університету (УКУ), будинок якого і храм Святої Софії біля нього він побудував і 1969 року Папа Павло VI поблагословив, а також у студитському монастирі поблизу Рима, над озером Альбано, де вже збиралася нечисельна студитська братія, розсіяна по війні буквально без притулку по всьому світу, середних — отець Антоній Рижак та іконописець Ювеналій Мокрицький. Отець Гузар був у Римі від 1969 року, доповнюючи свої студії; жив у будинку УКУ до 1974 року, і коли після новіціяту в німецьких бенедиктинців став студитом, перенісся до монастиря «Студіон», де був аж до 1992 року, часу повернення до Львова вже у вільній Україні. В той час не було тижня, щоб ми не стрічалися і не жили спільними клопотами та журбами.
Хочу додати, що будинок Студіону над озером Альбано біля містечка з такою самою назвою (там перебував славний Гомерів Одіссей, посвоячений нашим Котляревським з козацтвом, хоч історично це не доведено) купив для студитів на вічну посілість Блаженніший Йосиф за гроші, які залишив у спадку французький священик Кирило Королевський (Жан Франсуа Шарон) із чітким зазначенням мети — на придбання будинку для монастиря українських студитів, що їх існування на початку ХХ століття відновив митрополит Андрей Шептицький. Маленьку частину до тієї залишеної тестаментом суми о. Кирила доложив Блаженніщий Йосиф. Митрополит Андрей запізнався з о. Королевським у 20-х роках, по Першої світовій війні, у ватиканському архіві. Звернувши увагу на інтелігентного молодого священика, попросив його шукати в архіві документи про нашу Церкву і відновлення її єдности в Бересті 1596 року. Дав йому при тому відповідну винагороду. Отець Королевський виконав своє завдання досконало з великою пильністю і дбайливістю і зібрав десять товстих томів. Коли зближалася його кончина (помер 1955 року), віддав цей матеріял отцям-єзуїтам з дорученням передати його як не самому Митрополитові Андрею, то його наслідникам. Солідні єзуїти (чомусь не люблені в нас) дотримали слова з такою самою точністю й акуратністю, як о. Королевський: по виході Блаженнішого Йосифа на волю в лютому 1963 року до нього звернувся посланець єзуїтської курії, вручив йому немалий пакет, пояснив усе з ним пов’язане і чемно попросив: «Прошу підписати посвідку, що матеріял отримали». І все! Єзуїт лиш здивувався, що Блаженніший Йосиф знав і о. Королевського, і про його пошуки документів у ватиканському архіві. Не знав тільки, де вони і в кого. Той матеріял готувати до друку і він став одним із перших видань УКУ в Римі. Отець Королевський, крім того, написав знамениту біографію Митрополита Андрея (обсягом 432 сторінки). Її видало Українське богословське наукове товариство французькою мовою в 1964 році, і в ній як вступ уміщена біографія о. Королевського, яку написав також француз, пізніше великий церковний муж кардинал Євген Тіссеран. Цей кардинал теж зробив багато добра для нашої Церкви в еміграції, коли був префектом для Східної Церкви (назву змінено на Другому Ватиканському Соборі на «Східні Церкви»). І це ще не кінець. Він став нашим добродієм великою мірою завдяки митрополитові Андреєві, який, стрінувши майбутнього кардинала в 20-х роках у Римі, сказав приблизно таке: «Ви підете високо у своїй праці для Церкви: прошу вас, не забудьте тоді про мою Церкву, яка дуже потребуватиме помочі». Пророчі слова! Кардинал Тіссеран виконав просьбу нашого Митрополита (хоч були і злісні нарікання на нього — нашому народові нелегко вгодити!): усі наші екзархати та інші еклезіяльні (церковні) структури, навіть митрополії на континентах північної гемісфери, були створені за його вказівкою. Цей великий апостол для Східних Церков був вимогливим і суворим у кардинальській колегії того часу: не дивниця, був військовою людиною, як потім Папа Іван ХХІІІ брав активну участь у Першій світовій війні.
Чому я вставив ту довшу згадку про двох французів, яких знайшов митрополит Андрей, і разом вони зробили чимало добра нашій Церкві, коли вона стала ізгоєм «і людей шукала, щоб добру навчили»? З тією трійцею пов’язалося життя Блаженнішого Любомира як студита, а потім як наслідника Блаженніших Андрея, Йосифа і Мирослава. Крім того, його життя було пов’язане з набутим будинком для монастиря студитів, в якому по різних мандрівках знайшла свій дім мала громадка монашого чину, що на наших землях з’явилася по Хрещенні в Києві 988 року, в якому почалася діяльність УКУ в Римі, де відбулася єпископська хіротонія отця Любомира і проходила його нелегка праця під рукою Блаженнішого Йосифа; в якому була друга резиденція Блаженнішого Йосифа і місце його частого відпочинку; в якому відбулася з конспіративного боку безпечна зустріч Блаженнішого Йосифа з розсвареними нашими націоналістичними організаціями для їхнього примирення і спільної організації нашого політичного фронту у вільному світі для порятунку Батьківщини. Щодо останнього, то з того, на жаль, нічого не вийшло. А в тому часі напруженої політичної ситуації у світі наш добре зорганізований політикум був так потрібний, бо велася грізна холодна війна, до якої ми не були приготовані і нашої знедоленої України ніхто не очолював у вільному світі. В повітрі висіла небезпека атомної війни. Світова політична ситуація, як я вже згадав, була цілковито замрячена, наша Церква в Україні засуджена на смерть і того самого бажали її мучителі для її долі на чужині, де вона повільним ходом щасливо організувалася серед небезпек асиміляції. У такій ситуації Блаженніший Йосиф шукав засобів оздоровлення, об’єднання, а головно обнови і підготовки сил до відродження Церкви і народу в Україні. Він вірив, що милосердний Бог подарує нам свободу, і це сталося через сім років по його смерті (+1984)… У такий непевний час виходить на арену нашої історії Блаженніший Любомир.
Народився Любомир у 1933 році у Львові і прожив у тім городі князя Лева до 1944 року, який передував року закінчення кривавої великої війни. Одинадцять років дитинства — перші плоди формації, родинне виховання, початкова школа і суспільство з Церквою — помітно вплинули на його спосіб життя і мислення. Львів, коли оцінювати його з етнопсихологічного боку, є цікавим містом. Заснував його князь Данило 1256 року і дав йому ім’я свого сина Лева. Це було наше княже місто серед монголо-татарських політичних напастей. Київ впав, західні області Руси-України почали своє нелегке суспільне і політично-церковне життя. Львів ріс серед свого люду і разом з ним, монголо-татари відштовхували емігрантів із Заходу, і князь Данило беріг свій авторитет перед західними сусідами. Але 1349 року польський король Казимир здобув собі Галичину і західні впливи почали котитися своїм руслом на галицьке князівство. Але згодом, через кілька століть, склалося так, що у Львові знайшлися впливи трьох народів — тубільців, які були власниками тієї землі, тобто наш український нарід, що, чейже, не зник з лиця землі; поляки й жиди, свої люди Казимира, якими він почав опановувати місто і які полюбили Львів і галицьку землю з народом (вони прибували з Німеччини, де їх переслідували). Зі співжиття тих народів утворився цікавий тип львів’янина і такого типу не створило, як видається, жодне місто Европи, ба навіть і самої Польщі. Базою походження і розвитку того етнічного типу львів’янина з трьох національностей (вірмен, щоб у тому процесі брати участь, було замало, і вони, як азіяти, радше жили у своєму ґетто) таки були автохтони русичі-українці, які окружали той острів (Львів). Поляк і жид Львова по кількох століттях не були за вдачею справжніми поляком чи жидом. Це стосувалося навіть мови. Те руське море робило Львів інакшим, і той тип був позитивним у тому процесі. Цю тему слід залишити для досліджень нашим етнопсихологам. Мені вистане тільки зацитувати одного майстра пера Мар’яна Гемара, який написав передмову до спогадів про Львів іншого автора, жида Шляєна, вихованого в польському дусі. Оба вони описують того цікавого «львів’янина» і дивуються, що такого міста і такого громадянина не було деінде, як у Львові. Шляєн пише: «І яке то місто, які в нім люди, які голови і які серця, яке життя, які забави і зворушення, і переживання, які мрії і полет»1. Той самий автор продовжує, і мені його слова потрібні: «Чому ми тільки, львів’яни, старі чи молоді, поляки, жиди чи українці, мужчини і жінки, багаті чи бідні, так даємося підчинятися нашому ностальгічному захопленню, без огляду на те, чи нам краще, чи гірше поводилося в тих львівських часах, чи були ми в них більше чи менше щасливі? Звідки береться такий наш регіональний патріотизм, якого не стрінеш у віденців, ані парижан, шотляндців, ані мадярів, емігрантів з Риму, ані з Венеції, ані з Атен? Мусило в тім місті бути щось, що нас зачаровувало до кінця життя»2. І закінчує свої спогади особливим твердженням: «Львів мав усі гарні прикмети малого міста і всі гарні прикмети великого міста, не мав хиб обох». Смію сказати, що цього духу Львову надали не горді своїм шляхетством поляки і хитрі в купецькому ділі жиди, а народ, який був власником того міста і тої землі, саме він створив таку атмосферу і підтримував її постійно. А тії «інші» чинили погроми, погорди, обмеження, заборони і любили його. Львів постав на нашій землі, до нього прибули інші народи і він їх прийняв з нашою гостинністю.
Любило і любить своє чарівне місто, часто скрито, українське заплакане серце, і те місто зродило для свого народу великих синів. Будь-коли в історії, коли тому місту блиснула воля, навіть помимо різних утисків, що їх приносив час, у Львові ріс і зберігався правдивий дух радости, пісні, мудрої поваги, здорової думки, прадідної щирої побожности серед інтелігентів, товариського мирного життя, різного виду мистецтва, зокрема малярства, поезії, театру й музики, економічних здобутків, які завжди починалися з нічого, інженерії, кооперації (жиди і поляки купували мило — не говорю вже про солодощі — тільки українського виробництва; а щодо спорту, то у футбол змагалися чесно всі народи, і гарні спогади залишили ті футболісти!), і все те на подив тих, що ставили перешкоди і обмеження.
І то не все! Поки приступлю до головної особи цього нарису, що його подарував нам Львів, згадаю про великого Пастиря, який за неповних 40 років виховав і своїм виховним впливом та своєю молитвою дав місту й народові ряд поколінь що з його духу печаттю стрінули волю і державність. Тією особою, перед якою схиляли голови всі, навіть супротивники, був митрополит Андрей Шептицький. Його постать шанували, його слово цінили, його голос слухали. Він виховував як просто особисто, так і як авторитет, великим умом і серцем. Його третім наслідником є вихованець Львова у своїм дитинстві, його духовний учень десятирічної духовної формації — Блаженніший Любомир.
Любомир є львів’янином! Його кожний старий львів’янин пізнав би відразу, як казали ті ж львів’яни, старі чи молоді, «на сто метрів, пане добродію!» Він одержав прикмети львів’янина за своїх 11 років життя у Львові і далі у своїй львівській родині й у родиннім вихованні на чужині, яка до нього не причепилася і не забрала в нього його львівських шляхетних прикмет, навіть в Америці, в її свавільнім житті. І Блаженніший Любомир міг би сказати зі Сковородою: «Америка ловила мене, але не спіймала!» Скільки є сьогодні у Львові тих, що народилися у Львові, коли він мав той чародійний дух нашого рідного міста! Але є й такі, які хотіли якнайскоріше позбутися того духу і «духом» Маркса і Леніна «новий мір пастроіть», забравши Львову його головну виховницю, Церкву, по смерті митрополита Андрея, які хотіли створити нову пролетарську культуру й диктатуру, новий спосіб життя без Бога і давніх традицій, — чужі це люди, творці «нового життя», — чужі Львову, нам, і навіть чужі Европі, звідки через Росію це лихо прийшло на нашу землю, щоб нас духовно й фізично зруйнувати. Чи створили новий Львів? Частинно їм це вдалося, бо нова течія старалася не помножити минулі духовні здобутки, а зруйнувати їх і збудувати зовсім «їхнє» життя. А Львів був християнським містом, і все в ньому одержало нову назву, якої вповні не розуміли і самі її творці — буржуазія… Може, хтось і попав у ці клешні. Нагадаймо вищенаведені слова авторства Шляєна: Львів не мав хиб малого і великого міста!
У такому місті народився Блаженніший Любомир у християнській родині банківського урядовця. Серед його предків був один священик. Любомир пригадує один момент зі свого дитинства, коли йому було шість років. Під час якогось фестивалю молоді, в якому брав участь митрополит Андрей, його авто зупинилося, і батько показав швидко хлопчині пальцем: «Дивись, дивись — це Митрополит!» Тоді єдиний раз у житті бачив Любомир Митрополита — свого великого Попередника. В родині, напевно, часто говорили про Андрея Шептицького, бо батько вжив слово «митрополит» без жодних додатків, і це запам’яталося хлопцеві, як Іванові-євангелисту перша зустріч з Ісусом: Іван записав у своєму Євангелії, що це було близько 10-ї години, а Любомир запам’ятав, що це було на відстані близько 20 метрів, коли він побачив свого Попередника — Слугу Божого Андрея. Він написав свою докторську дисертацію про Митрополита, студіюючи його життя і працю для своєї Церкви та свого Народу, ступаючи його слідами. Має, отже, повне право називати себе справжнім громадянином города Лева завдяки своєму народженню і вихованню в атмосфері того міста, яке стало його євшан-зіллям. Впливу того міста він ані не вирікся, ані не покинув, ані не зрадив, і все бачив перед собою дитячими очима втомлену недугою постать великого Митрополита на відстані 20 метрів.
Цікавим щодо того є одна з численних пригод св. Павла з військовим старшиною римських легіонів. Старшина спитав Павла, чи той має римське громадянство. Павло підтвердив, а старшина похвалився, що купив своє громадянство за великі гроші. Тоді Павло спокійно йому відповів: «А я в ньому народився» (Ді. 22, 28). Блаженніший Любомир також мав такі пригоди. Йому закидали і брак громадянства, і те, що він «як чужинець» втручається у справи нашої Церкви і Львова. А він з тим правом народився і завжди був патріотом того права. Кожен поділ нашої Церкви — на «закордонну» і «галицьку», на «еміграційну» і «краєву», на «нашу» і «вашу», на «канонічну» і «агрегату» — це руїнницький поділ Божого Царства, якого ми є частиною. Господь дав грізне напімнення, що поділене Царство не встоїть: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Розглядаючи поодинокі прикмети нашого Глави Патріярха Любомира, побачимо в цьому нарисі прикмети архипастиря митрополита Андрея, що він їх наслідує і з них вчиться3. Його «львівське громадянство» є джерелом прикмет українця-львів’янина, якими захоплювалися і жили чужинці (були вони «інакшими» навіть серед своїх, бо впливала на них львівська атмосфера духу власників цього міста і його землі).
Поглянемо на деякі з цих прикмет нашого українського львівського духу в особі Блаженнішого
Любомира. Найбільш повсякденною нашою людською чинністю є спілкування з іншими людьми. Львівське українське спілкування — то безпосередність у розмові, щирість у привітаннях і дискусіях, ввічливість, братерство, жодного вияву почуття вищости чи приналежности до якоїсь шляхти чи касти. Хочете побачити характер спілкування в якомусь народі — прибувши до його міста, спитайте продавця газет чи когось іншого, де є певна вулиця, і чекайте на відповідь, хоч би яка вона була. Я вперше був у Львові в 1938 році. Спитав я про потрібну мені вулицю українською мовою (бо як інакше?). На вигляд був це справжній пан. Він подивився на мене, як би хотів мені вшити убрання, і по короткій павзі відповів (не описуватиму тону!): «Не вєм», — і пішов. А я так чемно його спитав… З тону я відчув, що знав він, але не хотів сказати, хоч вулиця була близько… Є народи, в яких лиш покажуть напрямок пальцем, навіть не поглянувши на вас. Є й такі, що покажуть неправильно і похваляться потім своїм приятелям… Справжній львів’янин покаже, куди треба йти, і докладно, а коли не знає, де потрібна вам вулиця, то так зніяковіє, що більше захопиться її пошуком, ніж ви, і почне шукати з вами. Так було у старих традиціях львівського спілкування. Як тепер — не знаю.
о. Іван Музичка
- Schleyen K. Lwowskie gawendy. Gryf – London, 1967. – С. 11.
- Schleyen K. Lwowskie gawendy. Gryf – London, 1967. – С. 12.
- Arjakovsky A. Conversation with Lubomyr Cardinal Husar. – Lviv: Ukrainian Catholic University Press, 2007. – С. 52. «Особисто я вважаю себе послідовником Шептицького, разом з багатьма іншими, які радо хочуть позбутися усіх тих неправильностей, які увійшли в нашу духовну, богословську, літургічну, канонічну спадщину».
