Богоугодне життя не полягає лиш в оминанні гріха, а передусім у творенні добра.
Мирослав-Іван кардинал Любачівський
Навесні 1991 року Україна стояла на порозі проголошення незалежності. Суспільство нуртувало. Почався процес потужного пошуку ідентичності та істин, прихованих радянською владою в темних закутках забуття. На той рік припало чимало вагомих історичних подій, які зрушили колесо історії й почали повертати його на шлях розвитку, в майбутнє. У цьому самому році відбулася вікопомна подія в історичному рукописі Католицької Церкви. УГКЦ, яка після багаторічного перебування в підпіллі у жовтні 1989 року була легалізована, 30 березня 1991-го вітала свого нового Главу – Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського, який повернувся після 43-літнього перебування на чужині1.
Малий на зріст, фізично слабкий, непомітний старший чоловік, на якого, однак, Боже провидіння мало безліч планів (так пізніше згадував про цю подію отець-доктор Іван Дацько), зійшовши з трапа літака, впав на коліна й поцілував омріяну рідну українську землю…
Найперше кардинал Любачівський відвідав рідну Долину, а вже потім поїхав до Львова, де на площі біля собору Святого Юра 31 березня 1991 року його зустрічали тисячі вірників Церкви.
У травні 1991 року, працюючи кореспонденткою обласного радіо, я отримала редакційне завдання взяти інтерв’ю в Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського, візиту якого очікували в Мукачеві. За компанію попросився тодішній фотокореспондент газети «Панорама» Василь Шелея. Чекали гостя в туркомплексі «Латориця». Під’їхали автобуси, площа перед готелем заповнилася людьми. Переважно всі у сутанах, з хрестами на грудях – духовенство з різних країн світу. Були серед них і отці з Австралії, навіть чорношкірий представник однієї з африканських країн.
Ми з колегою вирізнялися з натовпу. Єдина жінка, на плечі сумка з магнітофоном, поряд чоловік зі специфічним кофром із фотоапаратурою… Через кілька хвилин до нас підійшов чорнявий, середнього зросту чоловік у звичайному костюмі, представився (тепер це звучало б як прессекретар чи працівник по зв’язках із громадськістю) Миколою Луцівим із Тернопільщини і запитав, хто ми і чим він може допомогти. Почувши прохання про інтерв’ю, відійшов, поспілкувався з кардиналом і повідомив, що високий гість освіжиться трохи з дороги і хвилин через 30 прийме нас.
І справді, через кілька десятків хвилин нас провели в скромний стандартний номер. У невеличкій кімнаті стояв стіл, стільці, на столі – хрест. З іншої кімнати вийшов Блаженніший – невисокий старший чоловік без головного убору, з акуратно підстриженою борідкою, стомленими очима. Якби не скромне облачення і хрест, який покоївся на грудях, можна було б подумати, що це вчений з портрета (саме такими на світлинах виглядали знамениті науковці. Хоча за рівнем освіченості наш співрозмовник був їм рівний, а може, й вищий). Нас запросили сісти за стіл. Я налагодила мікрофон, Василь Іванович тихенько фотографував…
У сім’ї Євстахія Любачівського та Анни Олійник із Долини на Івано-Франківщині Мирослав був первістком (середущий брат Євген загинув у Другій світовій війні, а наймолодший Богдан став інженером і жив у США). Мирослав вчився у Долинській народній школі, відтак у Стрийській гімназії, яку закінчив із відзнакою в 1933 році і вступив на філософський факультет Львівської богословської академії. Потім захопився теологією. Митрополит Андрей Шептицький помітив здібного юнака і відправив його на навчання у богословський університет австрійського Інсбрука, в колегію «Канізіанум».
У 1938 році Мирослав прийняв дияконські свячення і у вересні повернувся до Львова, де з рук Андрея Шептицького отримав священничі свячення і був призначений на служіння у Львівську архиєпархію. Молодий чоловік не переривав навчання, продовжував вчитися в Інсбруку, але через аншлюс Австрії перейшов на студії в швейцарський Сіон, де й захистив докторську дисертацію з богослов’я. Відтак були вища богословська освіта, ступені магістра біблійних наук та доктора теології, здобуті у Біблійному інституті в Римі, ліценціят із філософії у Папському Григоріанському університеті. При цьому одночасно, з дозволу церковної влади, Любачівський студіював медицину в італійському Королівському університеті.
У 1947 році Мирослав переїхав до США, у Філадельфію, потім у Стемфорд. В Америці служив у двох штатах, писав недільні проповіді, статті у різні видання, займався перекладами, записувався на радіо, опікувався українськими громадами в США.
У 1979 році Папа Іван Павло ІІ призначив Мирослава Любачівського митрополитом Філадельфійської архиєпархії. Восени того самого року в Сікстинській капелі в Римі за участі Глави УГКЦ Блаженнішого Йосифа Сліпого та святого Папи Івана Павла ІІ відбулася єпископська хіротонія Мирослава-Івана. Любачівський став Архиєпископом УГКЦ з осідком у Філадельфії. А після смерті Йосифа Сліпого перебрав керівництво УГКЦ, ставши опікуном семи мільйонів вірних своєї Церкви. Папа Іван Павло ІІ іменував його кардиналом.
Однак до повернення на любу серцю Україну, про яку ніколи не забував і молився за її долю, попри постійне навчання і безліч обов’язків служіння Церкві, залишалися ще шість років.
Тим часом в Україні, де в березні 1946-го на вказівку Сталіна заборонили УГКЦ, заарештували понад 800 священників за непокору й небажання змінити віру (багатьох на 10–25 років відправили у заслання, а найбільш непокірних просто вбили), де Церква понад 40 років діяла в підпіллі, починався новий рух спротиву. І якщо очільники СРСР Микита Хрущов та Леонід Брежнєв не поспішали скасовувати сталінські укази, то трохи легше стало при Михайлові Горбачову. В травні 1989 року відбулося історичне голодування українців – вірних Греко-Католицької Церкви – на Арбаті в Москві. В Україні була створена організація РУХ. А в жовтні того самого року нарешті знову дозволили реєструвати громади УГКЦ.
І от, сидячи в номері готелю «Латориця», ми з Блаженнішим Мирославом-Іваном говорили про долю Церкви, про мужність вірян, які, не дивлячись на утиски й переслідування, зберегли свої переконання, про міжконфесійні відносини, про необхідність вирішувати питання належності храмів. Я незчулася, як інтерв’ю перетворилося у звичайну розмову. Ми всі тоді забули про час. Я, звісно, патологічно допитлива, прискіплива, мені завжди хотілося знати про все і навіть трохи більше. Але здається, що про час забув і мій співрозмовник. Його обличчя ніби помолодшало, очі засяяли. Ми згадували Львів, я розповідала про останні роки життя міста в часи, коли Блаженніший ще перебував практично на засланні, про те, де і які зміни відбулися, про нові родзинки міста Лева, про пам’ятники, а співрозмовник – про своє життя за кордоном, про те, як поступово втрачав надію ще хоч раз у житті ступити на рідну землю. Розпитував про Закарпаття.
Пан Микола кілька разів заглядав у номер, а потім, махнувши рукою, пішов і повернувся з чаєм. Давно затих шурхіт касети, Василь Іванович тихенько сидів у куточку і слухав, а ми все говорили, говорили…
То був перший у моєму, вже досить на той час значному, журналістському досвіді випадок, коли після розмови з людиною я почувалася такою очищеною, легкою, світлою… Це відчуття не можна передати словами.
У Мукачеві Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський відслужив вечірню в Підгорянах (ніколи за всю історію храму не збиралося там стільки вірян, як у той день). Тисячі людей з цієї нагоди заполонили всі довколишні вулички, а відтак у ресторані «Латориця» була влаштована вечеря, куди на зустріч з високим гостем завітали світські й духовні особи. Під час того візиту Блаженніший звершив у наступні дні літургії у Хусті, а відтак в Ужгороді.
P.S.
Пообіцявши написати спогади про візит Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського, я дуже сподівалася на фотографії, яких того травневого дня 1991 року чимало зробив мій колега фотокор. Завдяки завідувачці Мукачівського архіву пані Оксані Лабош я знайшла номер газети «Панорама»2, у якому вийшла відповідна стаття. І яким же було моє здивування, коли я побачила публікацію, але… без жодної світлини. За три місяці до проголошення незалежності України газетярі все ще не наважувалися вільно говорити про Церкву-страдницю. Буквально через день після Глави УГКЦ з візитом на Закарпаття завітав очільник УПЦ Блаженніший Філарет, митрополит Київський і всієї України. Мене знову відправили на інтерв’ю… Однак це вже інша історія. Скажу лише, що довелося ці два інтерв’ю вивіряти буквально по секундах, щоби ніхто зі співрозмовників не отримав більше ефірного часу3.
Ядвіга Балога, заслужена журналістка України
- Див.: Слово Блаженнішого Мирослава-Івана на летовищі у Львові // Патріярхат 6 (1991); Кардинал Любачівський заявив, що лишається напостійно у Львові // Патріярхат 7–8 (1991); Володимир Мороз. Чверть століття тому: як Глава УГКЦ повернувся в Україну // Патріярхат 2 (2016).
- Наш. кор. «Мир Вам у Господі…» До перебування Глав Української Греко-Католицької та Української Православної Церков у Мукачеві // Панорама, Мукачево, 21.V.1991.
- Вочевидь, із певних ідеологічних міркувань тодішньої влади у статті про візити обох церковних достойників у Закарпатську область приїзд Філарета описаний першим, хоча він був другим. Привертає увагу те, що задля такого подання редакції газети довелося пожертвувати вказанням дат візитів: зі статті годі зрозуміти, коли приїжджав Мирослав-Іван Любачівський, а коли Філарет. – Ред.
