До джерел християнства в Русі-Україні

І

Ще тільки п’ять років ділить нас від 1988 року, коли відзначатимемо тисячоліття християнства в Русі-Україні. Це тисячоліття рахуємо від 988 року, коли, приблизно, великий князь Володимир, володар великої й могутньої держави, охристившись сам з ріднею й придворною знаттю, проголосив християнську віру державною релігією в своїй державі і, з великою ревністю почав ширити її не тільки в Русі-У країні, але теж в усіх інших закутинах своєї імперії. Під Руссю-Україною розуміємо південні землі цієї імперії, де жили предки укра­їнського народу і відрізняємо її від інших земель Київської держави, де жили предки білоруського народу й народу, що його тепер називають «російським». З історії поширення християнства знаємо, що воно скорше й легше поширювалось на півдні, де жили українці, ніж на півночі й сході, де місійна праця ченців з київської Печерської лаври для поширення християнства натрапляла на великі перешкоди. Історія знає приклади мученичої смерти київських місіонерів, як, наприклад, ченця Леонтія, що прибув до Ростовського князівства проповідувати християнство і був першим єпископом у Ростові, або теж іншого ченця Київської лаври, Кукші, який згинув мученичою смертю проповідуючи християнство серед в’ятичів, слов’янського племени, що згодом увійшло в субстрат «російського» народу. Цей народ, що його тепер, безпідставно, називають «російським», представляє суміш авто­хтонних фінських племен (таких, як Мордва, Мер’я, Мурома) із слов’янськими пришельцями, що під проводом руських князів опановували фінські землі на півночі й сході Київської держави й асимілювали автохтонні фінські племена «вогнем і мечем», і насильною християнізацією їх у «руській» вірі. Згаданий нами Ростов, що його слід відрізнити від Ростова-на-Дону, був у ІХ-ХІ ст. основним економічним, політичним і культурним центром північно-східніх земель Київської держави, а згодом був головним містом Ростово-Суздальського князівства, що згодом увійшло в склад централізованої Московської держави, що її тоді в Західній Европі називали «Московією». На початку ХVІІІ ст. Ростов був центрок Ростовської митрополії, а її митрополитом був український письменник і церковний діяч, Димитрій Ростовський. Тоді, на Ростовщині, не було вже й сліду по автохтонному фінському населенню, бо воно стало «русским». Власне в цій самоназві «російського» народу залишився символ асиміляційного процесу фінських автохтонів і переміни їх в «русских» Називаючи себе «русскими», автохтонні фіни тим самим вказували на факт, що вони не є русинами чи русичами, але тільки «русскими» людьми, отже людьми приналежними до Русі й «руської» релігії. Тільки один у світі «російський» народ уживає такої прикметникової назви, що відповідає на питання «який», а не на питання «хто». Отже назва «русский» вказує на приналежність до когось чи чогось, виражену прикметником, а не на підмет, виражений іменником. Знов же назви «Росія», «росіянин», «російський», — це штучні назви грецького походження, бо «Росія» в грецькій мові означає Русь, а первісно назва «Русь» означала тільки центральні українські землі в трикутнику: Київ-Чернігів-Переяслав. Назву «Росія» впровадив цар Петро І, коли указом своїм перемінював назву свого московського царства на «російську» імперію (1721). Панівним народом у цій імперії були «росіяни», але до своєї назви вони мали менше прав, ніж їх мають до неї українці й білоруси.

Подаючи це зауваження про етногенезу «російського» народу, ми ніяк не бажаємо обезцінювати цей народ, вказуючи на його фінське походження. Домішка фінської крови в «росіян» сприяє позитивним, а не неґативним властивостям національного характеру цього народу. А втім, уважаємо, що перед Богом усі народи є рівні і серед них немає кращих і гірших, як це проповідують різні расисти. Коли говоримо про легкість поширювання християнства на півдні Київської держави і його труднощі на півночі, то тільки на те, щоб вказати, що для нас українців тисячоліття означає завершення християнізації нашої Батьківщини й народу, але для інших народів Київської держави тільки її початок. Очевидно, «росіяни» теж збираються відзначати тисячоліття хрещення «Росії», але це тільки тому, що майже всі «росіяни» без вийнятку привласнюють собі всю історію Київської Русі, зручно маніпулюючи назвами «Русь» і «русьский» доходять до висновку, що Рівноапостольний князь Володимир (Владимир), святий «Русскої Православної Церкви» (також католицької — ЛШ) був «русским» князем, що христив був «Русь», яка згодом назвала себе по-грецьки «Росією» До речі, різниці великої між теоріями «білих» і «червоних» росіян немає: «білі» твердять, що вся історія Київської Русі, отже теж її християнізація, — це початок і непорушна частина «російської» історії, коли «червоні» вважають Київську Русь спільною історичною колискою трьох народів: російського, українського й білоруського. Так чи інакше, у цих теоріях немає місця для українців і білорусів в історії Київської Русі. На думку «білих» чи «червоних» росіян, у X столітті ніяких українців чи білорусів ще не було, вони тільки в XIII чи ХІV ст. вийшли на історичну арену, але в X столітті були «русскими» людьми і нічим більше.

II

Різні були причини поширення християнства в Україні й різні були шляхи, якими воно поширювалось на нашу Батьківщину. Насамперед, треба підкреслити близкість України до обох баз християнства, східнього у Візантії, і західнього у Римі. Шляхи з обох цих баз часто вели на Україну, але вони майже не заторкували північних земель Київської Русі. Для поширення християнства в Україні не було теж психологічних перешкод, бо дохристиянський релігійний світогляд української людности був дуже зближений до християнського світогляду, зокрема в наголошуванні етичних вартостей. Основні елементи дохристиянського світогляду населення Київської Русі не йшли отже врозріз з елементами християнської віри й тому наша Церква толерувала багато з цього світогляду і з дохристиянських обрядів. Наша Церква толерувала такі дохристиянські обряди, як гагілки, веснянки, весілля, колядки і т.п., коли, наприклад, латинська Церква знищила майже всю дохристиянську народню культуру у Польщі. Гірше виглядала справа на півночі Київської Русі, де поганство стояло ще сильною ногою в XI столітті. Воно було добре зорганізоване своїми жерцями-волхвами, що стояли на чолі поганства й організували сильний спротив народніх мас проти їх християнізації. Сильна поганська організація була причиною що на півночі християнізація мала, деколи, насильний характер, як про це згадує народня приказка в Новгороді, що Сутяга (тамошній Володимировий намісник) христив мечем, а Добриня (Володимирів дядько) вогнем». Це фолкльор, але фактом є, що в Новгороді з приводу насильного хрещення були поважні розрухи і подібне діялося також в інших містах на півночі, напр. У Ростові, де якийсь волхв став на чолі протихристиянської реакції, а християнський єпископ згинув у муках.

Отже християнство ширилося скоріше на півдні, в Україні, бо тут мало воно понад столітню традицію і тут не було окремого стану поганських жреців-волхвів, що організували протихристиянську реакцію. І була на Україні поганській велика толеранція до християнства, були князі-християни, Аскольд, Дир, свята Ольга, а в 944 році, під час укладання чергового торговельного договору Київської Руси з Візантією виявилося було, що більшість членів київської делегації, що укладала договір, була християнами і вони присягали на св. Євангеліє, а меншість поганами, що клялись іменем бога Перуна. І була в Києві християнська церква св. Іллі і були християнські церкви по інших містах У країни. Українські історики з ХVІІ століття (Захарія Копистенський, Сильвестер Косів, Інокентій Ґізель) завжди говорили про «п’ять хрищень Руси, вважаючи Володимирове хрищення п’ятим й останнім з ряду». Деякі історики твердять, що київські князі Аскольд і Дир були охрещені за часів візантійського патріярха Ігнатія між 856 і 882 роками (франц. історик де Таубе), який називає це хрещення «першим наверненням Руси», а від хрещення Аскольда й Дира християнство на Русі-Україні постійно ширилося, бо панувала велика толеранція нової віри. Про поширення християнства свідчить факт, що вже в першій половині X століття була вже в Києві церква св. Іллі і велика християнська громада при церкві. Знов же, Мелетій Смотрицький, український релігійний письменник з першої четвертини ХVІІ століття знав, що Галичина прийняла християнську віру вже 872 року, отже таки за часів св. Методія. Деякі історики твердять, що першого хрещення Руси-України в 860-их роках доконали св. Кирило й Методій, після проведення в ній християнської місії. І хоч у цих оповіданнях є багато легендарного, все ж таки в них можна знайти і зерно правди. І ця правда така: Християнство в Русі-Україні ширилося надовго перед офіційним проголошенням його князем Володимиром як державної релігії. У сучасній історичній науці остаточно вже вияснено, що поширення християнства та християнської культури на Русі-Україні не було ділом тільки самого князя Володимира. Святий рівноапостольний князь Володимир тільки остаточно утвердив християнську віру в Русі-Україні, і за те народ її назвав його «Великим», а наша Церква визнала його Святим. Це була остаточна перемога християнства над поганством у Русі-Україні і початок християнізації всієї Руської імперії, в якій християнська релігія набрала характеру державної релігії. Ці власне переломові досягнення відзначатимемо в 1988 році, досягнення через які наша батьківщина стала частиною християнської спільноти народів, але при цьому не можемо забути, що християнізація нашої Батьківщини почалася значно скоріше й християнські церкви й громади в Україні існували вже перед Володимиром. Це й було головною причиною, що після офіційного проголошення ним християнства державною релігією в Київській державі, християнство на Україні ширилося майже без спротиву й християнізація України завершилась в дуже скорому часі. Німецький хроніст, Тітмар Мерзенбурзький подав зі слів німецького вояка, що був у Києві у війську Болеслава І Хороброго, що в Києві було, в 1018 році, понад 400 церков, і навіть допускаючи перебільшення, ця цифра свідчить про скоре поширення християнства в Україні.

III

У зв’язку з недалеким уже відзначуванням тисячоліття християнства в Україні, що від­будеться в 1988 році, українські католицькі владики у вільному світі проголосили заклик до українських науковців, щоб новими розшуками й дослідженнями докладніше насвітлили початки християнства в Україні й тим причинилися до ще більше врочистого відзначення нашого тисячоліття. Коли йдеться про початки християнства в нашій Батьківщині, то для їх висвітлення дуже важливим є питання шляхів, якими християнство просувалось в Україну. Ми вже вказували на корисне положення України з огляду на близкість її до обох баз християнства, східньої у Візантії і західньої в Римі. Згодом наша Церква дійсно була «між Сходом і Заходом», як вірно свою вичерпну її історію назвав проф. д-р Григор Лужницький. Наша приналежність до Східньої Церкви не підлягає дискусії, але дискусії підлягає, який обряд цієї Церкви нас обов’язує. Дехто, хто каже нам про «візантійський» обряд, а ще мріє про «візантійський» обряд з Богослужебною мовою англійською, забуває, що від початків християнства в Україні ми ніколи не мали грецької Богослужебної мови, але мали слов’янський обряд зі слов’янською для всіх слов’ян зрозумілою мовою, згідно з наукою й трудом св. Кирила й Методія, Апостолів слов’ян. Папа Адріян II (867-872) пішов назустріч братам і коло 870 року створив з Панонії й Моравії окреме архиєпископство, незалежне від латинської німецької Церкви, а його архиєпископом іменував Методія, з титулом архиєпископа Сирмії. Одночасно Методієві мали підлягати, як місійні терени, всі слов’янські землі. Таким чином, слов’янські землі отримали свою окрему церковну єрархію й так оформився побіч латинського й грецького третій — слов’янський обряд. Був час, що обряд цей був панівним у Чехії й Польщі, аж доки не впав жертвою німецького натиску на схід під покровом латинізації Церкви, але в Русі-Україні найперше поширилось Кирило Методієвське християнство, яке перемогло всі інші християнські впливи — з Греції, Криму чи зі Скандинавії. Воно поставило греків і латинян перед факт доконаний і його слов’янський обряд обов’язує в нашій Церкві від початків християнства в Україні і по сьогодні. Українська мова в Богослуженнях цьому не перечить, бо як слов’янська мова в Церкві вона походить також і з того самого Кирило-Методіївського джерела.

Одним із авторів, що відгукнулися на заклик наших владик є о. Степан Пап, закарпатський історик, що тепер є головним редактором релігійних публікацій Пряшівської єпархії в Чехо-Словаччині. Він написав книгу під назвою «Початки християнства на Закарпатті», що оце появилась накладом Митрополії Української Католицької Церкви в ЗСА. В українському католицькому щоденнику «Америка» з дня 15 вересня ц.р. був огляд книги о. Папа, написаний о. проф. Атанасієм Пекарем, ЧСВВ, закарпатським ученим богословом й істориком під назвою «Появилася книжка о. С. Папа, яку варто прочитати». Автор огляду, о. Пекар має повну рацію: книжку о. Папа не тільки варто, але й треба прочитати.

Закінчення у квітневому числі

Поділитися: