Дрижачою рукою, але виразно написав «Володимир»

Спогад про митрополита Володимира Стернюка

Кожній людині доля присудила сповнити якусь місію в житті. Деяким доручила стати символом цілої епохи, цілого відрізку історії. Особа митрополита Володимира належить до тих, постать яких виростатиме з плином часу. Його життя є життям ісповідника, мученика за віру, апостола-місіонера, богослова, мужнього оборонця прав своєї Церкви, харизматичного провідника свого люду. Жертва його життя стане найдорожчим скарбом на Престолі Отця, незаперечною цінністю всієї Вселенської Церкви.

Мій батько, отець Артемій Цегельський, після того як ми повернулися з Сибіру, тісно співпрацював у підпіллі з отцями-редемптористами. Повернувся також з таборів у куфайці, шапці-вушанці, з саморобним куферком-валізкою і довгою бородою мій дідусь о. д-р Ігнатій Цегельський. До нас приходили владика Чарнецький, о. Смаль, о. Винницький, о. Мисак, о. протоігумен Борис Пахомій ЧСВВ, брат Іриней і багато жонатих підпільних священиків, як от: о. Тихий, о. Заставний, о. Харина, о. Каспришин, о. Остап Стернюк, о. Романів, о. Годунько. Батько давав уроки музики, одночасно з пастирською второпністю використовуючи їх для євангелізації цілої родини. При тій нагоді поширював саморобні фотокалендарі, образки, які одержував від отців ЧНІ, інформацію, яка доходила через РКЦ з Польщі. Був єреєм, послушним церковній дисципліні, тому авторитет владики Володимира для нього був непорушним.

За помешканням владики, як і за підпільними священиками, був постійний нагляд, до якого залучали працівників КДБ, тих, що підписали співпрацю, вчителів, духовенство Московського патріярхату. Вчителів примушували у святкові дні стояти під церквами, записуючи, хто з учнів іде до церкви, згодом у батьків були неприємності на роботі. У школах роздавали для заповнення анкети з запитаннями «чи є вдома біблія?». Православні священики мали обов’язок доносити на підпільних, які діяли на території їх парохії, хоч і були випадки солідарності.

Нормою були часті обшуки, затримання на вулиці, виклики в КДБ або у відведені спеціяльно місця. Для залякування священиків використовували різні методи впливу на родину, дітей, товаришів по роботі. Знаю, що був тиск на внуків-школярів о. Остапа Стернюка, щоб по радіо відмовлялися від свого дідуся. Діти священичих родин часто змушені були виїжджати студіювати до інших міст, щоб «загубитися» від «опікунів». Тільки завдяки особистому ризику багатьох гарних людей, які були ректорами, директорами та керівниками закладів, діти та родичі «врагов народа» могли здобувати освіту чи працювати, одержати прописку, дах над головою чи бути таємно пролікованими. Час сьогодні називати їхні імена.

Контакти владики зі священиками були дуже законспіровані. А турбот було багато. Основна турбота — за будь-яку ціну втриматися, плекати нові покликання до монашого і священичого стану, дбати про безпеку, будити віру і надію в людей. Втримати Церкву в підпіллі міг тільки Святий Дух. Владика Володимир добре знав це, тому сумлінно робив, що міг: терпів, працював, молився, потішав, розраджував. Решту спокійно залишав Господеві. Але завжди був погідним, навіть веселим. Не нарікав. Владика Володимир був інтелектуалом — любив добру книжку, бував на концертах (там вперше побачила його, коли тато, нахилившись, тихо показав — «це наш єпископ»). Пригадую, як студенткою Інституту прикладного мистецтва спостерігала, як владика оглядає виставку малярства. Довго стояв біля деяких робіт, інші — швидко проминав. Було по-дитячому радісно, що я знаю тайну цієї людини.

Мені було, мабуть, 18 років, коли перший раз батько післав мене з дорученням. Детально пояснив правила конспірації (за помешканням постійно слідкували). Доручення було простеньке — щось передати. Запам’ятала маленьку кімнатку: престолик, кивот-церковця, вишивані подушки і рушники на образах, радіоприймач-радіола, платівки, стіл посередині кімнати, біля стіни — ліжко, килим. Звичайна простенька тісна кімната була резиденцією підпільного митрополита. Тоді не могла уявити, що прийде час, коли буду частим гостем у цій кімнаті. Владика Володимир був середнього зросту, кріпкої будови, як усі Стернюки. Одного разу батько о. Артемій дав мені в конверті гроші і сказав: «Дай це якісь бідній родині, це — від владики». Пам’ятаю, що я була розгублена дорученням і вражена, що сам владика турбується і пам’ятає про бідних. Це доручення сьогодні вважаю знаком мого пізнішого життєвого проєкту.

29 жовтня 1989 року Церква Преображення Господнього завдяки рішенню о. Ярослава Чухнія та з благословення владики В. Стернюка, за масовою підтримкою людей розриває зв’язок з Московським православ’ям і оголошує повернення в Греко-Католицьку Церкву. Передвісниками цього факту були акції голодування на Арбаті в Москві, масові молитви в лісах і біля чудотворних ікон, організовані Марійським Товариством. Прагнення виходу Церкви з підпілля було таким сильним, що люди загубили страх, забули про обережність, чимраз більшими маніфестаціями заявляли про своє буття. Масовість релігійних маніфестацій викликала стан весняного сп’яніння. Щоденно щось відбувалося. Світ здивовано відкривав для себе факт існування найбільшої у Вселенській Церкві Східної Церкви.

Перший римо-католицький єпископ з Австрії Штімфле відвідав владику Стернюка в його маленькому помешканні на Чкалова. Я тихенько спостерігала за їх радісною схвильованою зустріччю. Владика любив розмовляти французькою, яку знав досконало. В цей час приїжджають в Україну молоді богослови з-за кордону. Діяспора, слідкуючи за подіями, починає готувати програму масової маніфестації молоді під гаслом «Українська молодь — Христові». Бориса Ґудзяка призначено головою Оргкомітету від діяспори, на мене падає вибір очолити Оргкомітет від України. Разом приходимо до владики Володимира по благословення. Владика вважає Здвиг УМХ несвоєчасним. Відходимо засмучені. Машина Оргкомітету вже запущена, терміни призначені, велика група духовенства з діяспори запланувала приїзд на початок вересня: о. д-р А. Чировський, о. д-р П. Галадза, о. М. Лоза, о. Дусановський та інші. Приймаємо рішення просити листа з Риму від кардинала Мирослава Любачівського. З холодною покорою прийняв владика Володимир благословення з Риму на Здвиг УМХ. Усі пам’ятають стадіон «Україна»: 40 тисяч молоді, представництво влади в особі В. Чорновола, М. Гориня та численної делегації, урочиста хода з хоругвами всіх монастирів, молоді, церковних спільнот. Церква величаво маніфестувала вихід з підпілля. Сльози були на очах багатьох. Владика у святкових шатах і білій камилавці в оточенні численного духовенства. Парасольки. Дощ. Таким було Боже Благословення в цей день. Отець В. Говгера підійшов до нас з Орестом Шейкою, засмучених вимушено скороченою програмою, і сказав: «Навіть якби ви тільки це одне в житті зробили, вже можна вмирати».

В церкві Преображення о. д-р Іван Дацько зібрав нас, біля 20-и осіб. Обговорювали питання важливості створення християнсько-демократичної партії при майбутньому уряді, було названо список першої делегації, яка має поїхати на зустріч з Главою УГКЦ в Берлін, а потім на аудієнцію до папи в Рим. Як і перед кожним важливим кроком, перед від’їздом я прийшла по благословення. Після нашої делегації, що складалася з 3-х священиків, 2-х монахинь і 3-х мирян, окремою делегацією їхало троє владик. Світ зустрічав воскреслу мовчазну Церкву.

Між владикою Володимиром і владою в особі В’ячеслава Чорновола була я посередником, коли разом з Ю. Шухевичем планували операцію «взяття церкви Юра». Перед початком операції прийшла до владики по благословення. Без його згоди ми не могли прийняти такого рішення. Гаряче переконувала, що час прийшов і люди готові. Мовчав. Може, вагався. Врешті я попро.сила його: «Нічого прошу не казати, тільки кивнути головою». Усміхнувся і ствердно кивнув головою. Поцілувала в руку. Вибігла.

«Ведмежатник» (Красунь) відкрив штудерний старий замок собору, залишивши двері привідкритими, але ніхто не заходив. Тим ми хотіли показати, що ми можемо зайти, але не робимо цього, щоб не підводити Чорновола. День і ніч перед дверима служили Літургії і молебні. Щоб Чорновіл дотримав слово перед президентом, ми дотримувалися терміну. В’ячеслав приїжджав, сварився, щоб ми пішли з Юрського повір’я. Але ми не уступали, молилися перед дверима, замок яких був відчинений. В’ячеслав поїхав до владики.

Коли на Святоюрське подвір’я прийшов владика, о. Василь Говгера якраз стояв з піднятим Євангелієм серед зібраних на Літургію. Владыка зупинився, дочекався, коли закінчать читати Євангеліє. Усі застигли. Коли обернувся до нас лицем і сказав: «А тепер послухайте мене, свого владику. Мусимо дотримати слова, даного владі. Нам обіцяно, що зайдемо в собор у свій час. А тут, на подвір’ї, можете молитися». Нашій радості не було меж. Це був наш владика. Він розумів ситуацію. Він був з нами. Православні присилали автобусами людей і клином старалися прорвати ланцюги міліціонерів (влада не хотіла допустити до сутички), які не пускали до другого подвір’я, на якому, оточивши собор і Митрополичі палати, молилися день і ніч наші люди. Юрій Шухевич тільки просив мене: «Пам’ятай, я маю перший зайти в собор». Він дійсно заслуговував на це. Першими зайшли владика Володимир і Чорновіл. Решта була суцільним радісно-збудженим потоком.

Благословив мене владика на створення організації «Українська молодь — Христові», на відродження Товариства українських студентів-католиків «Обнова», на подорож до далекої Канади і Америки, яку організувало для мене Світове Патріярхальне Об’єднання, на створення молодіжного християнського часопису «Вірую». Підтримував мене Владика, коли рубрика «Жарти» в часописі «Вірую» була з упередженням сприйнята клиром. «Християнин має бути веселим, не бійся, друкуй, добрий жарт не повинен нікого ображати, я сам тобі дам кілька добрих віців», — підбадьорив Владика. Жарти Владики були опубліковані під рубрикою «Із серії Владики Стернюка». Це спрацювало.

Свого часу носила владиці макет майбутнього храму св. Володимира і Ольги на прохання архітектора Вензиловича, бо він був запрошений до участи в Конкурсній Комісії. Владика радо приїхав на відкриття і посвятив першу Бібліотеку християнської літератури організації «Українська молодь — Христові». Часто приїжджали о. Якуб Ферґ із Зальцбургу, прелат Раушер і прелат Ойденбах з Німеччини, о. Йозеф Казанова з Іспанії, Бригіта Вебер з групою з Баварії, проф. Інгомар Трац з групою молоді з Австрії. Всі вони мали за особливу честь відвідати владику, який дуже тепло вітав, ділився думками, обдаровував медаликами і образками. Часто добрим порадником і перекладачем для владики під час візитів делегацій з Німеччини і Австрії служив Роман Крип’якевич.

В оточенні владики не раз перебували люди з явно корисливими намірами. Благословив усіх, не тратив час на вияснення, залишав це Господеві. Пам’ятаю, як на Установчих зборах Християнсько-демократичної партії, яку започаткували Січки, було оголошено благословення владики Стернюка, що викликало в мене сумнів. Під час перерви взяла таксі, заїхала до владики. Лежав хворий, заперечив всяке благословення для партії. Повернувшись на зібрання, застала всіх на перерві в холі. Провід бурхливо обговорював щось біля великого вазона-пальми. Недопалки кидали просто у вазонок. Зрозуміла, що мені з ними не по дорозі, що такої партії я не хочу.

Пам’ятаю, що владика посилав мене з листом до організації, якій не дозволяв брати в назву ім’я Митрополита Андрея. Часом передавали мною для Владики цільові пожертви від різних людей. Владику любили, йому довіряли. Під час переселення з Чкалова на Брюлова, а потім в Митрополичі палати, 85-літній владика часто не міг знайти потрібних речей, зошитів, в яких були важливі для нього записи. Міг бути стурбованим, розгубленим, але ніколи не бачила його роздратованим.

У серпні 1991 р. відвіділа в лікарні владику Филимона Курчабу. Сумно показав мені листа: «Дивись, Александро, ми вже безправні». Лист звільняв наших улюблених владик Филимона і Володимира від дієвих функцій у Церкві. Ми всі вважали це несправедливим.

Останній раз я бачила владику 9 вересня 1997 року. Знала, що владика хворий. Але справа була нагальна. Треба було листа в захист громади, яка добивалася повернення церковних споруд, які займав режимний об’єкт «Міська Телефонна Мережа». Владика лежав у крайній кімнаті другого поверху, яка була колись спальнею Митрополита Андрея. Був дуже ослаблений. Сказав: «Добре, напиши». Друкарську машинку принесла зі собою. Знала, що печатка, яку подарував владика Борецький, на бюрку в кабінеті. Відтиснула без позлітки. Вийшла білим рельєфом. Прочитала. Сказав: «Добре». Підклала тверду папку для підпису. Довго тримав ручку, раптом щось невиразне начеркав. Замкнув очі. Я подумала: вже не зможе підписати. За хвилину зітхнув глибоко, відкрив очі і зробив хрестик, а опісля дрижачою рукою, але виразно написав «Володимир».

Багато про що говорить мені цей клаптик паперу, який став останнім листом владики. До останньої хвилини свого життя владика зберігав світлу пам’ять, турбуючись і переймаючись проблемами вірних своєї Церкви. Для мене цей лист дорогий ще тим, що увага вмираючого митрополита в останні години життя була зосереджена на церкві св. Климента-папи, боротьба за яку триває донині.

Леся Крип’якевич — художник і публіцист, заступник голови Фонду св. Володимира і Центру Родини, провідний діяч мирянського руху в Україні, член Академічної Обнови.

Поділитися: