Чи європейська демократія сьогодні здатна відстоювати права людини? Негативна відповідь на це
питання Папського нунція продемонстрована прикладами із грузинсько-російського конфлікту.
Які висновки ми можемо зробити з того, що відбулося в Грузії? Я тут спробую застосувати антропологічний та геополітичний підходи. У Грузії відбулася «революція троянд», яку самі грузини та міжнародна спільнота бачили як спробу принести демократію в країну. Але це насамперед означало інше політичне ставлення до Росії, відмову від ідеї, що Росія має право на «власне слово» на цій території. Звичайно, роль відіграла і підтримка ООН та Європейського Союзу, який намагався щось зробити, щоб захистити цей регіон.
Що маємо за п’ять місяців потому? Ситуація в країні наразі хаотична. На жаль, це традиційно для Грузії, хоча це не єдина держава, в якій після розпаду Радянського Союзу маємо цілий серіал зі змінами державного керівництва та нестабільністю всередині самої країни.
Ця ситуація показала, передовсім, жахливу слабкість міжнародних організацій. Тобто сьогодні можливо все: якщо ви хочете щось досягнути — ви це досягнете. ООН, яка є анахронізмом Другої світової війни, — це структура, яка сьогодні не відповідає своєму покликанню. Світ сам вирішує, що робити.
Наш світ керується законами бізнесу. Водночас саме після Косово ми отримали проблему, пов’язану з категоріями міжнародного права, а саме: чи існує ще досі право на територіальну цілісність нації? Якщо так, то на якій підставі? І це проблема, бо неможливо втримати разом людей, які не бажають бути разом. Це небезпечна карта, яку можуть у майбутньому розіграти й у випадку з Україною. Застосовується псевдонауковий підхід, за яким роблять висновки, що певна територія завжди належала чи не належала до тієї чи тієї країни. Це нагадує звичний радянський стиль мислення — демонструвати історію на основі принципів, які формуються диктаторським шляхом, замість того, щоб просто виснувати якийсь принцип з реальності та фактів.
Ще одна проблема — це право людей вирішувати, чи вони хочуть бути незалежними, чи ні. Це також засада міжнародного права. Зрозуміло, що ці дві засади конфліктують між собою, й не існує такого авторитету, який би міг вирішити, до якої міри враховувати першу з них, до якої міри — другу. Окрім того, не можна оминути увагою страшенну слабкість Європейського Союзу. Він створився на основі бізнесової угоди й усе більше перетворюється на економічну організацію.
Сьогодні багато західноєвропейських країн уже шкодують, що до ЄС було прийнято східно- та центральноєвропейські країни. Їхній вступ мали оплатити західноєвропейські банки, які тепер банкрутують, а це означає, що вони більше не нададуть грошей. Таким чином, уряди будуть змушені знизити соціальні стандарти, відповідно, населення буде виступати проти своїх урядів, змушуючи їх піти у відставку, як це вже сталося у двох країнах. Тобто політика Європейського Союзу у випадку з Грузією базувалася лише на тому, що Грузія може бути корисна як стратегічна база, через яку можна отримати природний газ та нафту, оминаючи Росію. Демократична риторика та інші позитивні заяви лише слугували досягненню цієї мети.
Таким був підхід з погляду міжнародного права. Інший підхід: чи теперішня політична ситуація допускає існування так званих сфер впливу у світі? Якщо так, тоді важко уявити собі, що Грузія зможе проіснувати, не маючи добрих стосунків з Росією. Навіть грузини це дуже добре розуміють, хоча наразі не в захопленні від цієї думки. Ясно, що майбутнє країни з територіальними та історичними особливостями не може побудуватися з нічого, прилинути з хмари, як ангел, що явився пастухам у Різдвяну ніч. Те саме стосується Сполучених Штатів. Якщо ви поглянете на світ політики, то ви побачите, що практичний, прагматичний підхід неможливо подолати. Можливо, це залежить від майбутньої дискусії, але для неї потрібне місце, де не було б танків.
Що означає цей прагматичний принцип? Теоретично ми погоджуємося, що кожна країна має право вирішувати, чого вона хоче і чим керується, але на практиці, як знаємо, такого не відбувається ні в Грузії, ні в Україні. Років через двадцять ми зрозуміємо те, що діється тепер. Не думаймо, що ігри так просто грають, як ми собі уявляємо. Проблема в тому, що теоретично країна обирає собі демократію і самоврядування, але практично неможливо не зважати на своїх сусідів. Міжнародна спільнота була проти присутності російських військ на території Грузії. Ця присутність тривала 20 днів. Але цього часу вистачило для того, щоби швидко перебудувати стосунки з Російською Федерацією.
Це була дуже потужна стратегія: ми закричали, люди повірили, що ми на їхньому боці, а потім ми про це забули, тому що нам потрібен газ. Зокрема, лідер моєї країни Італії Сільвіо Берлусконі дуже чітко сказав, що ми не можемо собі дозволити позиції «проти», бо нам потрібен російський газ.
Модель, яку запозичила Грузія після «революції троянд» і яку дуже сильно підтримала ООН, – це форсування капіталістичного підходу. Що це означає? До прикладу, в лікарнях працює великий штат людей. Скорочуємо цю кількість до десятої частини, а дев’ять десятих просто мусять дати собі раду самі. Зі ста лікарень залишиться три, і вони будуть приватні. Звичайно, це означає, що бідні люди не матимуть змоги туди потрапити. Цю модель дуже серйозно обговорювали з послом Америки, що перед тим був послом у Вільнюсі (Литва). Він підтримав такий підхід, аргументуючи тим, що це добре спрацювало перед тим у балтійських країнах.
Великою помилкою було заперечення того факту, що більшість населення Грузії була просто бідною. Зробити таке – це практично людей вбити, адже вони не матимуть жодного соціального захисту. Крім того, рано чи пізно державне керівництво стикнулося з реакцією свого ж народу. Це велика помилка, якої припустилися всі, – брак соціальної політики в поєднанні з економічним розвитком. Недостатньо просто набудувати купу будівель і подумати, що таким чином змінився рівень життя населення. Не можна також сказати, що з грошима, які ми приносимо з-за кордону, можна вирішити цю проблему. Таким способом ви створюєте країну, цілком економічно залежну – а це є запереченням демократії. Немає значення, від кого залежить ця країна – від Російської Федерації, від Китаю, від Америки. Отож із цих подій випливає, що в пострадянському суспільстві (а можливо, й не тільки) суспільний проєкт підтримки нижчих класів є вкрай потрібний, якщо ви хочете розпочати якісь капіталістичні реформи. «Дикий» капіталізм – це кінець тієї влади, яка його просувала.
Ще одна річ – так звана проблема прав людини. Що зробили в минулому британці та французи? Вони розпочали колонізацію, офіційно мотивуючи це потребою цивілізувати інші народи, що засадничо не відрізняється від того, що ми робимо, кажучи, що пропонуємо комусь «права людини». Те, що ви пропонуєте, може бути погано чи добре, але в цьому випадку прихід усіх цих делегацій від Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО тощо – це просто «пританцьовування»: «У вас юридична система не відокремлена від бізнесу, від влади, отож ви мусите провести реформи і зробити це дуже швидко, ви мусите захистити права меншин – релігійних, етнічних, сексуальних і т. ін.». А проблема в тому, що якщо щось не стає частиною людського життя на фізіологічному рівні, то це нічого не дає – це просто перефарбовування старого будинку.
Не гарантовано, що ті люди, які експортують вам права людини, самі в них вірять. Якщо ви хочете, щоб хтось повірив у це, ви мусите самі в це вірити й віднайти таку мову, якою можна донести людям, до яких промовляєте, ті самі цінності.
Сам факт проголошення прав людини як засади, яка завжди була цінною, – це просто брехня. У західноєвропейських країнах рабство було до XIX століття, і всі думали, що це нормально. Сама ідея, що є певна територія, де живуть «дикі» люди, і ви мусите їх навчити те, що вони мали б розуміти, якби вони були нормальні, але ж вони ненормальні – це міфологія. Це антипродуктивно для будь-якого розвитку. На глибині суспільства дуже мало що змінюється. Зміни проявлятимуться поверхнево, як тільки копнути трохи глибше – нагору вийде все старе. Тому що все це робиться з традиційною колоніальною ментальністю. І на жаль, ця ментальність використовується для того, щоби прикрити свої ділові чи політичні інтереси.
Ми мусимо дуже серйозно поставитися до цієї проблеми, бо проповідування прав людини не матиме жодного успіху, якщо це робитиметься так, як тепер. Ті, хто це робить, поводяться наче старі жінки, які на острові, оточеному крокодилами, грають у футбол, помічаючи лише красу острова, а не бачачи небезпеки. У цьому плані головну роль має взяти на себе освіта. Сильніші держави повинні переконати слабших, що суспільство змінить освіта, що саме освіта повинна бути для них пріоритетом.
Ви гадаєте, що експортуєте мир, насправді ви експортуєте війну, прикриваючи це гарними словами. Треба дати людині відчуття внутрішньої свободи, переконати, що ніхто не має права цю свободу в неї відібрати. Християнство, власне, обґрунтовує, чому цю свободу не можна відібрати. І Український Католицький Університет має надзвичайний шанс показати, наскільки релігійною є діяльність, спрямована на захист бідних ім’ям Бога, який не дозволить, щоби Його діти були позбавлені найнеобхіднішого.
Архиєпископ Клавдіо Ґуджеротті, Папський нунцій у Грузії, Вірменії та Азербайджані
