У вересні цього року на екрани українських кінотеатрів вийшла стрічка «Владика Андрей». Подія певною мірою знакова як для культури, так і для релігійного середовища України. Можна обговорювати мистецьку й кінематографічну якість фільму, аналізувати зображені в ньому події з погляду їх відповідності історичним фактам. Однак також можна спробувати розглянути цю картину як культурний феномен, як явище пострадянської східноєвропейської культури. Пропонуємо читачеві два, доволі-таки відмінні, погляди.
Під час цього фільму не захочеться їсти попкорн
Інтерв’ю з владикою Богданом Дзюрахом (ЧНІ), єпископом-помічником Київської Архієпархії УГКЦ
— Ваше Преосвященство, чи сподобався Вам фільм «Владика Андрей»?
— Так, він дуже гарний. Його дивишся на одному диханні. Як на мене, творцям фільму вдалося зберегти рівновагу між художнім характером твору та відображенням історичної правди, яка стосується постаті Митрополита Андрея й загалом новітньої історії нашої Церкви. Режисер не послуговується голлівудськими ефектами, щоби притягнути увагу глядача, а пропонує двогодинну мандрівку духовними стежками з Мойсеєм нашого народу.
Оскільки йдеться про цінності вічні й близькі кожній людині, стрічка швидко полонить увагу глядача й не випускає її до останнього кадру. При цьому в сценарії є елементи художні, а отже, такі, які не обов’язково мусили відбуватися насправді, але, тим не менше, вони не порушують загального настрою картини, навпаки, роблять його ще виразнішим і промовистим. Наприклад, одним із героїв фільму є келійник Павлюк, якого змушують доносити на Митрополита. Ми не знаємо про таку особу з історичних документів, однак всім відомо, що органи НКВД мали розгалужену мережу донощиків. У стрічці ця людина, попри мить слабкості, якій піддалася, остаточно не виглядає зрадником, а радше жертвою режиму, який дуже підступно й послідовно ламав сумління і волю людей, щоби домогтися свого.
Крім цього маленького додатку, у фільмі подано багато важливих історичних фактів, в тому числі й уривки з творів Митрополита Андрея, що є особливо цінним.
— Чи вдалося висвітлити постать Митрополита Андрея повністю?
— Щоби це зробити, потрібен не один, а десятки фільмів! Ця стрічка є радше першою ластівкою, яка для багатьох наших сучасників вивела з небуття величну постать Галицького Митрополита й показала його в правдивому світлі, а не через призму радянських наклепів та очорнень, якими була оповита особа святоюрського святця впродовж десятиліть комуністичного режиму. Сподіваюся, що за цим фільмом будуть наступні, зокрема документальні, щоб якомога точніше показати нашим сучасникам усю багатогранність постаті й важливість діяльності Слуги Божого.
Натомість у цьому фільмі — художньому була спроба показати Митрополита не лиш як великого пастиря, національного провідника, суспільно-політичного лідера, а й як святого з плоті та крові: він — людина, яка зростає в родині й підтримує тісні зв’язки з найближчими, він товариський, вміє жартувати, радіти й співчувати, він — людина, в яку можна закохатися. У цьому контексті почуття Зосі — це невинне дівоче захоплення. Протягом стрічки вона сама переживає своєрідну внутрішню трансформацію і, зрештою, йде в монастир, однак робить це не з відчаю, а з особистого досвідчення Бога.
— А як Ви оціните режисерську роботу й гру акторів?
Я дуже ціную творчий колектив і, зокрема, режисера фільму Олеся Янчука за велике почуття відповідальності, з яким він творив цю картину. Мавши нагоду бути консультантом на деяких етапах постання стрічки, можу засвідчити, що з боку творчого колективу була повна відкритість і готовність сприймати поради й зауваження, які ми подавали. Знаю, що дехто з акторів для того, щоби краще «вжитися» в роль, навіть провів декілька днів у монастирі. Автор сценарію перечитав багато творів Митрополита Андрея. Все це дало добрі плоди, так що відчувається, що актори не просто «грають» ролі живуть. А це, в свою чергу, захоплює і притягує увагу глядача. Я переконаний, що під час цього фільму нікому не захочеться їсти попкорн. Актори не ганялися за славою, а з трепетом і з відчуттям причетності до чогось великого та святого переживали кожну роль. Отож я радію з появи цієї стрічки й щиро дякую всім, хто до цього спричинився.
З владикою Богданом розмовляла Таня Шпайхер
Пафос замість святості
Основною ідеєю фільму можна вважати актуалізацію образу Митрополита Андрея Шептицького; творці стрічки намагалися наблизити історичну постать до сьогодення, представити вчинки та думки Митрополита в доступній та зрозумілій формі. Однак чи в стані сьогоднішній український кінематограф говорити зрозумілою мовою, висвітлюючи такі глибокі теми, як постать Митрополита Шептицького? Очевидно, що ставлячи собі таке завдання, автори фільму пішли, можливо, найскладнішою дорогою, створюючи монументальне кінематографічне панно, яке мало б увібрати в себе всі головні моменти життя Митрополита. Відтак строкатий килим епізодів нелегко було об’єднати в цілісну композицію. Мабуть, спокуса зробити картину трохи наближеною до документального жанру змусила режисера ввести в ній паралельну сюжетну лінію «зрадника» та «дослідника». Ця другопланова історія мала б певною мірою применшити надмірний пафос головної сюжетної лінії. Питання, актуальне для більшості монументальних проєктів українського кіно, варто поставити й творцям «Владики Андрея»: навіщо стільки патетики? Невже український біографічний фільм неможливо зняти без надокучливих «возвеличень»?
До речі, ця проблема стосується не лише одного мистецького жанру — кіно. Здається, найвиразніше цей пострадянський пафос виявляється у новітніх скульптурних пам’ятниках (монумент на Майдані Незалежності у Києві — чи не найграндіозніший приклад такої тенденції). Надмірний пафос (фільмовий чи архітектурний) підмінює головну суть, зміст мистецького твору: замість «пам’яті» маємо «увіковічнення», замість живої думки — «вчення», замість віри — тотальну інституціоналізацію.
Чому так? Чому ми не вміємо творити скромних та переконливих пам’ятників, чому наші фільми про минуле так непереборно тхнуть ейзенштейнівським «Потьомкіним» та «Олександром Невським»? Невже минуле не надається до відтворення у немонументальних формах? Відповіді тут можливі різні, однак не варто все виправдовувати кліше «нас так навчили в радянську епоху». Проблема тут глибша, ніж комуністична спадщина сучасної східноєвропейської культури.
У конкретному випадку фільму «Владика Андрей» річ, мабуть, у мистецькій нечутливості його творців, або ж у їхньому невмінні засобами кіно передати глибину духовну. Тому, власне, моральні та духовні чесноти Митрополита зображені переважно в політично-церковній площині, тому так багато в стрічці переодягань у рясу, стояння на колінах та патетичних сліз. І так мало євангельських цитат. Картина переповнена кульмінаційними сценами, такими, як зустріч із Папою Левом XIII, зустріч із цісарем, розмова з російським єпископом тощо. У цьому біографічному монументі надто мало місця залишено звичайній повсякденності, отій, у якій, власне, й твориться святість. Таких камерних сцен у фільмі небагато, зображені вони невиразно.
Тим не менше, можемо стверджувати, що фільм обов’язково знайде свою аудиторію серед тих, хто бажав би бачити Митрополита забронзовілим пам’ятником, зразком українського політикуму; він отримає прихильний відгук серед тих, для кого «ідея» та «ідеологія» важливіші від віри, надії та любові. Але я не впевнений, що стрічку прихильно сприйматиме молодий глядач: молодих не купиш патетичною ідеологією.
І останнє. Відображення подій західноукраїнської історії вже має свою давню традицію в українському кіно. Чи такі прадавні фільми, як «Білий птах з чорною ознакою» або «Гори димлять», чи то не такі вже й давні витвори того ж таки Олеся Янчука — «Залізна сотня» та «Нескорений» — становлять певну тяглість. Майже кожен із них можна розглядати як певну рецепцію Галичини чи Буковини очима Наддніпрянської України: не місцеві студії та режисери творять фільми про Західну Україну, а київські кіномитці у своїх творах виявляють власне бачення тих подій, тих людей, тих земель. Це надзвичайно цікаве опосередковане сприйняття, мабуть, найбільше виявляється у мові: такі фільми без живого галицького діалекту виглядають до болю штучними, немов невдало дубльованими. А відтворити, або ж бодай спробувати відтворити галицький діалект — то справа нелегка. Як стверджує Тарас Прохасько, «галицької мови вже немає. Вона померла».
У стрічці «Владика Андрей» режисер спробував наголосити на мультикультурному просторі Галичини, в якому жив Митрополит, через звучання різних мов. Однак чи розмовляли в родині Шептицьких такою вишуканою українською? Чи польська мова рудого поручника в епізоді з Пілсудським не могла бути кращою? Чи говорив Шептицький кострубатою німецькою з дивною вимовою, а російською — так вільно, майже без акценту? Звичайно, все це деталі, які безпосередньо не стосуються теми статті, проте неуважність до деталей надає фільмовому монументові ескізного характеру: грандіозний задум починає скидатися на бутафорію, на несправжність. А образ Митрополита Андрея не допускає ніяких несправжностей. Дрібних також.
Марко Філевич — керівник Центру сакрального мистецтва УКУ
