Богу дякувати, відходять у небуття ті часи, коли про генія писали, послуговуючись радянськими кліше, мовляв, той «не їв, не пив, не мав побутових клопотів», а лише горів революційним духом та постійно думав про кращу долю трудящих.
Нині в усьому світі популярні антропологічні дослідження, тобто вивчення побутових аспектів життя людини: простої чи видатної. Адже те, як людина вдягається, якими є її манери, як вона бесідує чи поводиться за столом, може набагато більше розповісти незалежно від того, про що вона пише в своїх творах. Бо в літературі часто-густо послуговуються художнім вимислом, а в житті так не буває.
Тож нині розповідатиму про те, що було на столі в родині Франків. За наявністю або відсутністю обіду як центрального і об’єднавчого дійства буденних та святкових днів можна дізнатися про віхи життя нашого літературного генія, його гастрономічні вподобання, про бюджет, а також про родинні гаразди й негаразди. Прецінь сімейний обід дає безліч подробиць і змальовує, яким було щоденне життя Івана Франка та його родини в цілому.
Із батьківського дому
Наші кулінарні вподобання, а також манери закладаються ще в дитинстві, у тій родині, в якій нам пощастило народитися. Кухня дому, страви і спосіб їх подавання віддавна укладалися відповідно до соціального статусу сім’ї та визначались її бюджетом (зрештою, як і тепер). Отож варто сказати кілька слів про сім’ю, в якій народився Франко.
Для багатьох із пострадянського простору несподіваним фактом є те, що Іван, або ж «малий Мирон» (так звали Франка в дитинстві) був сином збіднілої шляхтянки Марії Кульчицької герба Сас (засадничо походили з села Кульчиці на Самбірщині) і заможного селянина-коваля Якова ФрАнко. Тож Іван увібрав традиції двох цілком різних соціальних станів.
У радянській історіографії часто читаємо, що він був бідним-пребідним, як і належало пролетарю-революціонерові. Та й сам Франко, котрий ще замолоду перейнявся соціалізмом, любив акцентувати на своєму простому походженні. Але правда була іншою: народився Франко в заможній родині, у чому можна переконатися, завітавши до його родинного села Нагуєвичі, щоб оглянути добротну хату й господарство Якова Франка, його батька.
Батько Яків, син Івана Франка і Катерини Кімакович, був заможним сільським ковалем. Своє незвичне прізвище ФрАнко сам письменник пояснював тим, що батьківський рід походив від німецьких колоністів та стверджував, що і в ньому є «кавалочок німця»1. Нині ця версія вже спростована, але наголос у прізвищі все-таки довелося змінити на ФранкО. Майбутній геній української літератури був названий Іваном, очевидно, на честь свого діда за давньою традицією греко-католиків, якими була родина Франків.
Професія батька була шанованою та добре оплачуваною. Коваль на селі був авторитетною особою, якому ні грошей, ні праці не бракувало. Яків був ще й добрим столяром, людиною веселої вдачі, а ще ктитором та благодітелем нагуєвицької церкви. Його коштом був відновлений головний церковний вівтар, також він офірував церкві оправлене сріблом Євангеліє та поставив у селі пам’ятник на честь знесення панщини.
Мати Івана Марія – з ходачкової шляхти, родом із села Ясениця-Сільна. Її батьки, Микола Олександрович Кульчицький та Людвиґа Василівна Ґвоздецька, були власниками чималих земельних наділів і дали своїм дітям добру освіту.
Інша річ що Іван рано осиротів, а мати, маючи вікову різницю з батьком у 33 роки, вдруге вийшла заміж і привела до хати вітчима. Втім вітчим Григорій Гаврилик – гарний і роботящий молодий чоловік, котрий працював на нафтових промислах у Бориславі, був добрим господарем і приязним до своїх нерідних дітей. Його навіть обрали війтом і він оплачував пасинку Іванові побут у Львові. А коли вже померла мати, кожен із дітей так чи інакше стикнувся із сирітськими випробуваннями.
Як людина, що виросла на селі, Іван любив просту їжу. Зі спогадів сина Петра, «батько щодо їжі був невибагливий»2.
Тут варто сказати, що, захопившись соціалізмом, Франко щосили прагнув створити собі образ «селянського сина, вигодуваного твердим мужицьким хлібом»3. Але в односельців склалося про це неоднозначне враження. Для прикладу, Іван Кобилецький наголошував, що впродовж цілого Франкового життя і селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич із різних причин фактично дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами. Представники ходачкової шляхти не довіряли йому, бо, мовляв, він цурався свого шляхетського походження і «братався» з «хлопами», натомість селяни довгий час дивилися на письменника як на людину, котру «згубила наука»4. Тож Франко увібрав традиції двох цілком різних соціальних станів, що проявлялося в способі життя й стилі його поведінки.
Замолоду Франко – почасти через сирітство, а інколи й через бунтарський дух, що призводив до його частих ув’язнень – опинявся в ситуації, коли доводилося голодувати. Після другого арешту в 1880 році він написав повість «На дні» і на останні гроші надіслав її до Львова. Після чого три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. Цих грошей вистачило лише на одну хлібину, після чого лежав без пам’яті, без сил…5 Так Іван у молоді роки пізнав гіркоту життя.
На гостині в отця Рошкевича
Загалом Іван Франко був людиною тяжкої долі та вельми суперечливого характеру. Вже з молодих років проявляв неординарність і дивував сучасників феноменальними здібностями. Франко був ейдетиком (ейдетика – здатність до дослівного запам’ятовування величезного обсягу інформації. – Авт.) Тож не дивно, що знав напам’ять увесь «Кобзар», а на нудних гімназійних викладах читав Шекспіра в німецькому перекладі.
Перше кохання прийшло до Франка в 20-літньому віці. Його пасія Ольга була донькою греко-католицького священника Михайла Рошкевича і сестрою гімназійного товариша Ярослава Рошкевича. Це романтичне взаємне почуття мало перспективу шлюбу, однак молодий Франко, хоч і захоплював отця Рошкевича своєю ерудицією, неприємно дивував цілу родину відсутністю манер. А саме манери за столом є тим маркером, що демонструє основні ціхи виховання людини. Під час одного прийняття в домі отця Рошкевича Франко, швидко споживши першу страву (на прийняттях, як відомо, заведено їсти неквапливо) і відмовившись від другої (нетактовно щодо господині дому), встав з-за столу і походжав собі по кімнаті.
Тут варто зауважити, що така поведінка була неприпустимою. За столом за давніх часів панувала єрархія щодо місця, початку трапези та її завершення. Голова родини мав своє місце, яке ніхто інший не міг займати, без господині ніхто не починав трапези, а тим паче не вставав з-за столу без відповідної регламентації. Ці правила панували в шляхетських сім’ях і в родинах греко-католицького духовенства, які були на ту пору найосвіченішою верствою українського поспільства, його справжніми провідниками. Зауважу притім, що в моїй давній священничій родині ця традиція (щодо правил святочної трапези) заховується донині, незважаючи на те, що минуло понад сто років від часу, про який мовиться.
У Львові – столиці коронного краю
У 1875 році Франко перебрався до Львова і майже до 30 років свого життя холостякував. На той час він уже був доволі відомою особистістю по різні боки Збруча. Пасувало вже й одружитися. Саме з його листів до майбутньої дружини Ольги Хоружинської довідуємося про те, як Іван давав собі раду матеріально. Як на теперішні стандарти, це мало цілком непоганий вигляд: він міг дозволити собі орендувати помешкання у Львові, найняти прислугу, оплачувати послуги прачки, щодня пити каву в кав’ярні та замовляти обід.
У листах до тоді ще панянки Ольги Хоружинської він докладно перелічив всі свої прибутки й витрати, щоби майбутня дружина чітко знала, на який рівень життя може сподіватися. Франко пише: «Хата – 20 зр., услуга – 4 зр., світло, топливо, прання і проче – 5 зр., їда (снідання і вечеря дома, чай, або кава і обід – з трактиру) – 24 зр. місячно. Все те чинить на рік 840 зр. Оставалось би затим около 160 зр. на одіж і непередвиджені видатки. Як бачите затим, при добрім здоров’ї і витривалій праці можемо жити зовсім непогано з самого пера»6.
Одруження Франка з Ольгою Хоружинською було життєвим промахом і обом з подружжя принесло багато болю та випробувань. Те, що мало стати «соборним», за планом їхньої пари й сподіваннями багатьох друзів усе більше й більше губилось у прірві їхніх різних світів.
Чи вміла вести домашнє господарство Ольга Хоружинська-Франко
Назагал – ні, якщо говорити про тогочасні вимоги до ведення галицького дому. Хоч Ольга й закінчила Харківський інститут благородних дівиць, не була привчена до хатньої роботи й раціонального ведення господарства. В цьому навчальному закладі вчили основ домоведення, велику роль приділяли рукоділлю, проте вихованки мали дуже далеке від реального уявлення про життя загалом.
Початки сімейного життя
Отже, Ольга Хоружинська потрапила в цілком інший світ: у Європу, в австрійський Львів, де стандарти ведення дому були вельми високі. Вона почувалася розгубленою, її стресувало невміння й незнання багатьох аспектів домашнього укладу інтелігентної родини. Тут варто зауважити, що в тому часі рівень життя інтелігенції у Львові, навіть бідної, передбачав послуги куховарки, прислуги та прачки. Тож багато домашніх питань можна було вирішити, найнявши прислугу. Проте, як видається, спершу Ользі навіть за наявності кухарки було важко: вона не була привчена готувати, не знала багатьох видів продуктів, про що не раз запитувала Франка, навіть надсилала йому поштою зразки вівсяного борошна. Страви не вдавалися.
Анна Франко-Ключко згадує: «Мама не була ні доброю господинею, ані ощадливою. Звикла змолоду на достаток – не вміла в скромних обставинах бути ощадною. Без застанови віддавала послідні гроші на гостини і дарунки гостям, що приїжджали у відвідини»7.
Після народження дітей
У Франків одне за одним почали з’являтися на світ діти, тож родина потребувала більшого помешкання. Тут варто зауважити, що питання житла протягом тривалого часу обтяжувало родину, яка за роки подружнього життя у Львові змінила з десяток помешкань. Якщо брати до уваги те, що постійно треба було перевозити й величезну бібліотеку Франка, і громіздкі меблі, то це стало чинником доволі виснажливим. Проте згодом ситуація дещо стабілізувалася. Франки зі скромного помешкання на вулиці Глибокій перебралися в краще, просторіше, на чотири кімнати, на вулиці Крижовій, 12.
Про тамтешній їхній побут згадує в своїх спогадах Петро Франко: «На снідання Батько пив каву з булкою (часто домашньою), на обід були: росіл, вітамінована зупа з додатком кваску, кропиви, грибів, літом й осінню яринні та овочеві зупи, мʼясо та лєґуміна. Батько ніколи не курив. У питті був незвичайно повздержливий».
Із цього опису зрозуміло, що Ольга вже призвичаїлася до домашнього трибу життя. У повсякденному меню були цілком пристойні вітамінні страви – корисні зупки, до яких, поміж інших овочів, додавали кропиву.
Що ще полюбляв їсти Каменяр? Знаємо, що вживав багато квашених овочів, зокрема капусту. Однією з його улюблених страв була так звана засипана капуста. Готували в родині Франка й фаршировані баклажани. Власне цю страву привезла зі собою Ольга, бо хоча у Львові й були поширені баклажани, однак не в такій мірі, як по той бік Збруча. На свята в домі Франків був на обідньому столі оригінальний дактилевий (фініковий) корж, теж відомий у Львові.
Урешті-решт Ольга навчилася просто, але смачно готувати, дбала, щоби родині не бракувало домашніх сільських продуктів, куплених на місцевому ринку або отриманих від франкових приятелів та родини з Нагуєвич. У раціоні, зокрема, були свіжі масло, молоко, сметана, сири. Донька Ганна вдоволено згадує прогульки з матір’ю в Стрийському парку, а також цілком пристойний домашній стіл: «Мама вміла варити смачні українські страви. У нас вдома було все подостатком: молока, масла, сиру, сметани, яєць і разового хліба».
Конфітури для родини та гостей
Ольга Франко вміла добре готувати варення й джеми, або, як кажуть у Галичині, конфітури, що вказувало на її шляхетське походження. Селяни конфітурів не варили – то була панська їжа, бо цукор коштував дуже дорого. Натомість обов’язковою умовою виховання дівчат у дворянських сім’ях Великої України було саме приготування лєґумін і конфітурів. Як дворянка, Ольга Хоружинська була навчена цього в Інституті благородних дівиць. Пані Франкова дуже любила конфітуру зі смородини, листя якої клала в чай. Франко ж дуже полюбляв малинову конфітуру.
Триповерхова кава і «китайське зілля»
Певною традицією в домі Франків було чаювання при самоварі. Так було заведено на Великій Україні, що була під Росією, і цю традицію привезла зі собою Ольга. До речі, у Франковому домі досі зберігся одеський самовар. Іван час від часу пив чай або, як сам казав, «китайське зілля», припрошував до нього гостей, але львів’янам це було незрозуміло. Натомість ті, що приїхали з Великої України, з подивом спостерігали львівську традицію кав’ярень, якої в них не було.
Галичина не признавала чаювання. Від рання до смеркання всі пили чорну каву, доправляючи її свіжесенькою випічкою, переглядом газет чи цікавим спілкуванням. У львівських кав’ярнях паношилась триповерхова віденська кава, яка вранці стала обов’язковою і в домі Франка, відколи він перебрався до Львова.
На літніх вакаціях
Як селянський син, Франко був чудовим збиральником ягід у Карпатах та грибів. Ці заняття були його спортом. На грибах він добре знався, приносив їх додому цілими кошиками так, що жінка аж руками сплескувала: що ж із такою кількістю робити? Гриби варили, смажили, сушили на зиму. Відомо, що присмажені гриби й молода барабіль були улюбленою стравою Івана (зі свідчення дочки Ганни).
На літніх вакаціях у Карпатах діти втішалися смачною кулешею, будзом та гуслєнкою. Після дитячих забав і далеких походів у гори можна було повечеряти духмяним хлібом і випити молока з прохолодного глиняного глека – свіжого чи кисляку.
А ще Франко був затятим риболовом. Заходячи у воду по коліна, ловив рибу руками, сітями, підсаками, тільки не вудкою. І то вмів робити з чудовим результатом. Ловив рибу в річці навіть виделкою(!), від чого я просльозилася зо сміху. Знав геть усі види риби, що водяться в наших водоймах. Засвідчив ці знання, вигравши конкурс на Крайовій виставці у Львові й отримавши в нагороду табло з рибами, бо лише він зумів назвати всі їхні латинські назви.
Рибу любив їсти в будь-якому вигляді: печену, вуджену, копчену на вугіллі, а також смакував рибну юшку. Часто рибу сушили, складали до коша, а відтак варили з неї борщ – саме такий любив Іван. А ще дуже полюбляв коронну єврейську страву – «гефілте фіш», або ж рибу в галяреті.
Був байдужим до спиртного й куріння тютюну. Час від часу міг випити пива, домашнього вина (любив вина Далмації, зокрема «Злату Ріцу»), наливки (дуже любив яблучну) або ж медовухи8. Коли заходив до львівської кнайпи «У Нафтули» з кимось зі своїх гостей і замовляв питний мед9, це збивало після кількох келишків небораку з ніг. Такий ефект мала медовуха від Нафтули.
Із фруктів любив ябка та грушки, а ще сливки. Щоб мати їх удосталь, біля свого обійстя на вулиці Понінського, 4 у Львові насадив фруктовий сад та плодові кущі. Також завів курей і кролів.
Цікаво, що Франко сам відвідував львівські базари, але часто не для закупів, а в пошуках персонажів, вивчаючи обличчя людей із народу. Смачні епізоди часто зустрічаються у творах Франка, зокрема в оповіданні «Пироги з чорницями», де чудово описане приготування вареників (у Галичині їх звуть пирогами, а пироги східної України, то в нас – пляцки). А вже у «Лисі Микиті» є сила-силенна смачних моментів.
Франкове життя – це сумна і тяжка історія
Уже перед самою смертю, потрапивши до притулку Українських січових стрільців у Львові, Франко жадав, щоби йому готували ті страви, які колись готувала мама. Про це згадує сестра милосердя Зоня Монджейовська: «Просив, щоб приготували макарони з вареними яблуками, фасолю зі сливками, росіл із качки з макаронами».
Як і кожна людина, Франко тужив за приємною атмосферою в своєму власному домі, за гарним столом та сімейними традиціями, хоча фактично того й не зазнав. У останні роки свого короткого життя (прожив лише 59 років) написав вірш, у який заклав усю свою тугу за родинним затишком і сімейним столом:
І хто б його думав! Основа закона,
Доходів, видатків обхід і розхід,
Рільництва мета, ремесел охорона,
Купецтва принада, співжиття обнова,
Найважніша справа так звана горлова,
Життя товариського ціль і корона –
Сімейний обід!
P.S. «Від великого до кумедного лише один крок», – казали латиняни. А й справді, великий лавровий вінок, який свого часу вручили Франкові на ювілей, листочок за листочком пішов… до борщу.
Наталя Сеньківська
викладачка, дослідниця, гастроблогерка,авторка проєкту «Спіжарка їмості Софії»
- Лист до Уляни Кравченко від 14 листопада 1883 року / Іван Франко. Зібрання творів: В 50 т., т. 48: Листи (1874-1885). Київ 1986, с. 368.
- Спогади Петра Франка про батька, з нагоди 21-х роковин смерти. 1937 р. «Бібліотека «Рідної школи» (вип. ч. 7) Львів 1937.
- Голик Роман. «Геніальний дух»: Образ Івана Франка в літературі та культурі Галичини ХІХ – початку ХХІ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна, вип. 55. Львів 2011, с. 195–208.
- Голик Роман. «Геніальний дух»: Образ Івана Франка в літературі та культурі Галичини ХІХ – початку ХХІ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна, вип. 55. Львів 2011, с. 195–208.
- Леся Межва. «Франко лежав без пам’яті, без сил. Урятував його від голоду старий служитель готелю» // Gazeta.ua (https://gazeta.ua/), 7.ІV.2015.
- Анна Франко-Ключко. Ольга Франко в правдивім світлі (Листи Івана Франка до його дружини Ольги родом Хорунжинської) // Новий шлях 6.VІ.1960 (№46, с. 3; 13.VІ.1960 (№48), с. 3.
- Анна Франко-Ключко. Франко і його родина. Торонто, 1956.
- Напій, який ми звикли називати медовухою, колись називався питним медом або мед-горілкою. Цей давній напій був обов’язковим атрибутом свят.
- Після робочого дня у НТШ Іван Франко любив заходити на каву з газетою в тогочасні львівські кав’ярні: «Шнайдера», «У Нафтули», «Віденська», а також «Монополь» за пам’ятником Адамові Міцкевичу. До слова, традиція «кави з газетою» належить до давніх традицій віденських кав’ярень: там завжди були підшивки, які міг читати кожен відвідувач.
