Підписи під зверненням до Глави УГКЦ про те, щоб зберегти монастир в Оранджвілі у власності Торонтонської єпархії УГКЦ, збирали як під собором святого Юра (УГКЦ) у Львові, так і під собором св. Володимира (УПЦ КП) в Києві. І в одному, і в другому випадку знаходилося чимало охочих поставити свій підпис на користь національно-церковної справи. І це, можливо, один із небагатьох моментів купівлі-продажу монастиря в Оранджвілі, який надає цьому, на превеликий жаль, конфліктному процесу, дійсно всецерковного значення.
14 січня остаточно набуває чинності акт продажу нерухомості монастиря в Оранджвілі Торонтонською Єпархією УКЦ Коптській Церкві. З наближенням цієї дати оптимістів, які вважать за можливе затримати монастир у власності УКЦ Канади залишається все менше й менше. Єпископ Степан Хміляр уже прийняв рішення продати нерухомість монастиря коптській громаді Торонта. У спеціяльному листі, розісланому в усі парохії єпархії, він докладно вияснив історію та усі фінансові подробиці цього питання, пояснюючи своє рішення небезпекою банкрутства єпархії. Українські парохіяни церкви в Оранджвілі, які не раз збирали кошти на її утримання, рішуче виступили проти рішення єпарха.
Парохіяни Оранджвілю зібрали тисячі підписів за те, щоб монастир не продавати, організували молитовні акції біля єпархіяльної курії і написали кілька відкритих листів-звернень до свого єпископа владики Степана Хміляра із закликом не продавати монастирські приміщення. На їх підтримку виступили представники української інтелігенції у відкритому зверненні до Глави УГКЦ (Звернення було опубліковане у «Дзеркалі тижня»).
Українська історія монастиря розпочинається 1999 року. У цьому році Торонтська єпархія викупила під позику монастир братів-цистеріянців. Відтак у монастирі поселилися кілька монахів студитів, у тому числі з України. Окрім молитовного чину, вони також співорганізовували літні богословські школи для студентів та семінаристів з України, інших мирян з діяспори. За кілька років довкола монастиря згуртувалася невеличка українська парохія. Але незадовго отці і брати студити виїхали до України. Тоді починається кризовий період в Оранджвілі. Справжнім випробуванням для парохії стали останні 2 роки. Весь цей час продовжувався переговорний процес між єпископом та церковною громадою щодо перспектив продажу монастиря. Реалії такого нечисленного поселення українців у віддаленому від мегаполісів містечку не дали змогу змінити твердого рішення єпископа. Не може, нажаль, маленька парафія – «домашня» церква — утримувати дорогу заборговану нерухомість. Тут треба зауважити, що в мотивації противників продажу монастиря відбулося певне утотожнення двох аргументів: один має за основу реальність, другий — благе побажання. З моменту продажу монастирських приміщень реально існуюча церковна громада втрачає місце для молитви і Єпархія втрачає місце для теоретично можливого, але реально неіснуючого монастиря. Коментуючи подію, о. Іван Татарин, парох церкви св. Димитрія в Торонто, заявив «The Catholic Register»: «У зв’язку з цим продажем українська торонтонська єпархія вже є «поділена» і «це буде відчуватися ще багато років. Основа Східної Церкви — це монаша духовність. Без монастирів Східна Церква не зможе існувати». Досвід і Католицьких, і Православих Церков у світі показує, що наявність монастирських приміщень далеко не забезпечує монастир новими покликаннями. Сподіватися, що у випадку із Оранджвілем станеться по-іншому, зокрема з огляду на те, що останній монах із монастиря виїхав два роки тому, треба мати дуже вагомі аргументи.
У кожному окремому випадку можуть бути знайдені рішення у площинах, які безпосередньо не пов’язані з приміщеннями монастиря в Оранджвілі. Відновлення взаємної довіри між єпископом та громадою дуже сприятиме цьому. Сподіваємося, що в «розпутуванні» гордієвого вузла «Оранджвіл» буде знайдена модель, можлива для застосування у нових критичних обставинах тих чи тих церковних інституцій. В обставинах, яких, правдоподібно, з часом ставатиме все більше й більше. Ця модель в цілому мала б запевнити, що банкрутство фінансове не спричинить банкрутства духовного. Позаяк, мед п’є неспокій, а воду п’є мир.
Ігор Кисилевич
