Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ідея екуменізму й одного Патріархату в Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосипа Сліпого*

Боже Провидіння постійно сторожить над долею українського народу, посилаючи йому великих людей, які своїм життям і ділами накладають незатерту печать свого духа на історію нашої Церкви та боговірного народу. У нашій історії на церковній ниві жевріють неначе вічна лямпада, такі світлі постаті, як митрополити Іларіон, Клим Смолятич, Петро Могила, Веньямин Рутський, Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий — тепер Патріярх.

Оці скромні думки та наш сьогоднішній збір присвячуємо світлій пам’яті великого Митрополита Андрея, подвижника церковного об’єднання, добродія сиріт, немічних, покровителя науки, мистецтва й духовного батька всього українського народу, ісповідника святої Вселенської Церкви, оборонця переслідуваних, праведного мужа та ревного патріота, інспіратора багатьох починів для добра Церкви й українського народу. Саме у цьому році промине 70 років, як у вересні 1914 р. лукава царська влада арештувала та вивезла вглиб Росії святоюрського Митрополита Андрея Шептицького. У цьому році в листопаді промине 40 років від смерти Владики Андрея.

Владика Андрей прийшов на Божий світ у багатій, аристократичній, культурній і освіченій сім’ї, що походила зі старого українського боярського роду, який видав у 18 столітті визначних уніятських владик: Варлаама, Атаназія і Льва, що були львівськими єпископами. Два останні згодом були й Київськими митрополитами. Наприкінці 18 століття рід Шептицьких спольщився.

Молодий Граф Роман народився в Прилбичі, на Яворівщині, одержав гарне виховання й освіту. Мав три докторати. Знав багато чужих мов. Йому усміхалася блискуча світська кар’єра, але Роман вибрав собі інший шлях — шлях ченця.

У 1886 р. молодий Роман відвідав Рим і був на авдієнції у Папи Льва XIII, який ще здавна цікавився проблемами української Греко-католицької Церкви. Ці думки стали відомі ідеалістові Романові Шептицькому. Він відвідав папу та прозрадив йому свій задум — стати українським священиком. Папа побажав йому успішно завершити свою достанову.

Рік пізніше, в 1887 році, Роман вибрався до Києва і там познайомився з проф. Володимиром Антоновичем, що його рід теж був спольщений. У спільних розмовах вони говорили на тему обов’язку повороту спольщених і змосковщених панів і шляхти до рідного народу та допомогти йому вийти з упадку і визволитись із неволі. Крім того, Роман оглянув у музеях Києва портрети Митрополитів Шептицьких і різні старовинні грамоти роду Шептицьких, а це ще більше скріпило його намір у Римі: стати українським священиком і служити рідній українській Церкві та українському народові. Засвітивши тоді в Києві у своїй душі полум’я любови до України, Роман всеціло посвятив себе на службу Україні та українській Церкві.

Знову ж Папа Лев XIII, мабуть підо впливом розмови з Романом Шептицьким, висунув у 1888 році плян створити тимчасово у Львові український патріярхат, до якого належали б галицькі та закарпатські греко-католицькі єпархії.

Папа сподівався, що з 21-літнього Романа Шептицького стане великий борець за його улюблену ідею — єдности Церков Сходу та Заходу. Отець Назарко згадує у книжечці, що монах Андрей Шептицький виготовив конкретний плян: приєднати Болгарію до справи унійних впливів, а це був доказ далекосяглої орієнтації майбутнього Митрополита Андрея Шептицького.

Ставши Львівським Митрополитом, Владика Андрей мав одну велику ідею, точніше: одну візію, а саме: замирення і об’єднання християнського світу! Точніше — «Єдність християнських Церков». Митрополит Андрей, як людина широких поглядів і великого розуміння твердої дійсности, знаменито орієнтувався у складності та важливості цієї проблеми та розумів її труднощі. Тому найперше прагнув до того, щоб підготовити відповідно пригожий ґрунт і атмосферу взаємного пізнання, зрозуміння, пошани й любови.

Провідною думкою Митрополита Андрея було положення української Церкви між Сходом і Заходом, яке вимагає від нас праці для поєднання. Злучені з Заходом віровизнанням, а зі Сходом — обрядом, ми можемо успішніше, ніж інші, працювати для осягнення церковного поєднання (Послання Владики Андрея до українських священиків у 1908 році). А напередодні Другої світової війни Владика Андрей написав вступ до книжки «Християнський Схід — його дух і форма». Це є думки, які стимулюють Христову єдність усіх християн. Бо треба відмітити, що для нашого митрополита ця ідея була життєвим завданням і Христовим дорученням.

Вглиблюючись у думки Митрополита Андрея і у все те, що сталось на Ватиканському Соборі II відносно об’єднання християнського світу, то належить ствердити, що в основі самого задуму собору та деяких важливих його рішень лежать думки Слуги Божого Андрея. Це неначе зерна того самого засіву, що його так ревно сіяв півстоліття невтомний сівач замирення християнського світу, — наш Святоюрський Митрополит Андрей!

Своє післанництво Владика Андрей зформулював ось так: «Ціль моєї праці — це зібрати Вас, Брати-Християни Сходу і Заходу, під стяг Христа. Бо наука Христа, якою я перейнятий сто разів більше з власного переконання, як з уряду,— це мій прапор і дороговказ! Хай умру сьогодні й у вічності не знайду щастя, щоб тільки ви, мої у Христі Браття, були спасенні».

Це глибокі думки та мислі церковного пастиря і апостола в боротьбі за єдність Церков. На жаль, досьогодні ще недоступні архіви для дослідників 50-річної діяльности Митрополита, як подвижника єдности Церков, постать якого у бутті цілої Христової Церкви така незвичайна, що над нею будуть зупинятися дослідники ще довгими десятиліттями. Адже Митрополит Андрей височів наче той шпиль високої гори, який можна краще оглянути, якщо від цієї Гори віддалятися.

Поки Митрополит Андрей виступив на арену як справжній апостол поєднання Церков, то він сам до цієї праці довго приготовлявся, зокрема, оволодіваючи основними студіями унійної проблематики.

Послідовники єдности християн будуть ставити собі питання: де шукати джерел надхнення Владики Андрея цією ідеєю? Чому він був готовий вмерти за цю величну ідею? Чому Митрополит Андрей хотів приєднати до одної Христової Церкви не тільки українців, білорусів, але теж і росіян, популярно кажучи, москалів? Відповідь проста: наша українська Церква, яку очолив Митрополит Андрей, була неначе синтезою Сходу й Заходу в серці Европи. Не слід забувати, що наша Церква в Західній Україні була за життя Митрополита Андрея спадкоємницею Берестейської Унії, у висліді заключення церковної злуки Київської Митрополії з Апостольською Столицею у Римі. Отже, певні історичні традиції могли визначити дію Митрополита Андрея для об’єднання. Одначе найважливішим фактором і джерелом післанництва нашого Митрополита для об’єднання Церков була наука Христа: «Отче, дай, щоб усі були одно».

В 1932 р. у квартальнику Отців-Бенедиктинів в Англії «Пакс» («Мир»), Митрополит Андрей помістив статтю п.н. «Східня і Західня ментальність», підкреслюючи основну різницю між Західньою і Східньою Церквами самих богословів. Дослівно там між іншим написано: «Західня Церква наставлена на поширення і кількість вірних, а на Сході бачать глибину Церкви і якість її членів». Отже, бачимо два погляди: горизонтальний і вертикальний. Тому Митрополит висував потребу зміни духовости християн, а зокрема латинського обряду. Він відкидав індивідуальні навернення, а займався справою збірного порозуміння і об’єднання.

Вселенське мислення диктувало йому трактувати справу об’єднання з точки зору вічности. У Декреті львівських соборів від 1942 року Митрополит Андрей пише: «Єдність християн між собою і єдність Церков — це дар з неба, за який Христос молився перед своїми страстями». Цей Декрет містить 17 правил, зокрема, як плекати любов до Об’єднання.

Митрополит бачив великі труднощі в питанні об’єднання не тільки на Сході, але теж і на Заході.

Об’єднання вимагає не механічного росту, а органічного. І в тому напрямі Митрополит Андрей виконав піонерську працю. Він об’їхав різні європейські країни й усюди говорив про Східню Церкву! Про її традиції, про її історичні надбання і про нещастя роз’єднання. Він словом і письмом благовістив західнім християнам правду про конечність здійснити Христовий заповіт: «Щоб усі були одно!»

Митрополит Андрей, буваючи у Києві та в Москві, бачив велику прірву між християнським Сходом і Заходом і бажав її засипати. Одначе, до наближення потрібно взаємного пізнання себе. Тому ще далеко до Першої світової війни Митрополит Андрей дав почин до Велиградських міжнародніх унійних Конгресів. До Велиграду — колишньої столиці великоморавської держави й осідку діяльности слов’янських святих — Кирила і Методія — з’їхалися у 1907 році видатні богослови різних слов’янських народів східньої і західньої Церков, щоб обговорити важливі питання, що єднатимуть обидві Церкви. Предсідником перших Конгресів (в 1907, 1909 і 1911 роках) був Митрополит А.Шептицький, головний надхненник тих Унійних З’їздів.

Завдяки йому оте старе місто — Велиград, стало духовим центром християнського життя і сумлінної праці для церковного об’єднання. Учасники вже на першому Конгресі заснували Велиградську Академію, яка займалася студіями християнського Сходу та екуменічних питань. Вона видала 17 томів праць-збірників п. н. «Акта Академіє Велеградієнзіс» (очевидно це підсумки усіх Велиградських Конгресів, яких було вісім, себто: три до Першої світової війни, а п’ять по війні.

Приємно відмітити, що українська Церква та її голова Митрополит Андрей, втішалися на конгресах великою популярністю. Прелегент о. Кахнік, словак, висловив побажання, щоб «уже в недалекому майбутньому відбути Унійний Конгрес у вільному Києві». Учасники конгресу привітали це побажання рясними оплесками.

Треба теж пригадати, що польські богослови-учасники Велиградських Конгресів не були вдоволені, зокрема вони не годилися з тезами Митрополита Андрея про різнорідність обрядів у Христовій Церкві. Вони обстоювали обрядовий уніформізм, себто, що всі церковні обряди повинні злитися в одному латинському обряді. Про те виразно говорив на конгресі в 1922 р. поляк-архиєпископ Ропп. Проти такої концепції гостро запротестував архиєпископ Стоян із Оломунця, сам латинського обряду. 40 років пізніше, себто в 1964 році, на Ватиканському Соборі II в Римі — оцей єзуїтсько-польський уніформізм відкинено! Отже Велиград відкинув нездорову концепцію облатинення об’єднаної з Апостольським Престолом св. Петра Східньої Церкви!

І ще один факт: на одному Велиградському Конгресі виступив із словом мирянин — д-р Дурих (чех). Цим уже тоді заманіфестовано засаду, що до праці на екуменічному полі-покликаний також і Божий Люд. І ще один факт. Митрополит Андрей у 194 2 році своїм посланням до «української православної інтелігенції» запросив Божий Люд до екуменічного діялогу в церковній справі, себто до діялогу в справі замирення між українськими обидвома Церквами.

Велиградські Конгреси — це духовий твір Митрополита Шептицького. Немає сумніву, що праця Велиградських Конгресів у великій мірі змінила психіку та мислення роз’єднаного в 1054 році християнства.

Гідний наслідник Митрополита Андрея, теперішній Патріярх Йосиф, реферуючи глибокі думки богословів-учасників Конгресів у Велиграді, в своєму творі стверджує, що конфронтація католицької і православної шкіл стала вихідньою точкою для сьогоднішнього екуменічного діялогу та прямування до здорової синтези християнського Сходу і Заходу. І знову треба підкреслити, що це мова про думки нашого Митрополита Андрея. Він писав у журналі «Крістліхе Остен» про «Повноту вчення», стверджуючи, що чим повніше богословське вчення про Східню і Західню Церкви, тим скоріше можна буде осягнути та здійснити ідею церковного замирення і об’єднання. А наш Патріярх Йосиф додає ще у своїй праці в V-му томі своїх творів глибокі думки про «Вичерпність богословського вчення». Це споріднені мислі обидвох неперевершених богословів.

Нарешті про Велиградські Конгреси треба ще відзначити те, що у 1920 і 1930 роках Митрополит Андрей не міг уже особисто приймати участи в Конгресах через поважну недугу. Його гідно заступав о. ректор Йосиф Сліпий. На кожному Конгресі він виголошував привітання Митрополита Андрея, а учасники слухали кожне слово з найбільшою увагою і пієтизмом. Ось що наголошував наш Митрополит в одному із привітів: «Метою унійних змагань не є тріюмфи і перемоги, які викликують боротьбу, а радше такі тріюмфи та побіди, в яких усі є переможцями і всі втішаються переможним миром».

За спонукою Митрополита Андрея відбувся Унійний З’їзд у Львові в днях 22, 23 і 24 грудня 1936 р. А підготовив його о. ректор Й.Сліпий. Прибули на з’їзд наші галицькі владики та видатні богослови, духовні та світські. Усіх учасників було понад 200 осіб.

Відкрив з’їзд Митрополит Андрей у своїй палаті, підкреслюючи, що в справах церковного Сходу ми повинні мати вирішальний голос. З’їзд присвячено 300-літній річниці смерти київського Митрополита Веньямина Рутського.

Отець ректор Сліпий мав доповідь на тему: «Погляд на об’єднані і необ’єднані Церкви Сходу та догматичні різниці між ними». У дискусії вирішено підготовити майбутній собор. Відмічено теж автономні права Східніх Церков, затверджені Апостольським Престолом, у нашому випадку в Бересті в 1596 р. Митрополит Андрей рішуче перестерігав, щоб в унійній праці, в екуменічних дискусіях вистерігатися таких висловів, як «прозелітизм», себто навертання і місія, бо це для необ’єднаних було образою. Проф. М. Чубатий читав доповідь про «300-річчя унії на Україні». Був реферат о. д-ра Гавриїла Костельника на тему: «Ідеологія унії». Він підкреслив, що мета унії — це не наближення Східньої Церкви до Західньої, але реставрація єдности. Бо і творці унії у Бересті в 1596 р. хотіли тільки церковної єдности, а не мосту для латинізації. «Унія у такій формі — це війна цілому Сходові. А ми віднайшли себе на національнім полі, тож мусимо віднайти себе і на церковному полі», — закінчив о. д-р Гавриїл Костельник.

У резолюціях з’їзду підкреслено, що наша Українська Греко-Католицька Церква має обов’язок плекати свідомість, що вона є Східньою Церквою у єдності з Апостольським Престолом; що вона має берегти східню спадщину; що ідея Митрополита Рутського та ідея Петра Могили, себто ідея київського патріярхату, є і сьогодні актуальна та корисна».

Закінчив з’їзд подякою учасникам о. ректор Сліпий, а в каплиці Богословської Академії відслужено подячний Молебень до Жировицької Богоматері.

Я вже згадував, що в центрі унійних плянів Митрополита Андрея все була Україна. Проф. Вол. Дорошенко стверджує у своїй книжці «Великий Митрополит» таке: «Її ж найлегше було з’єднати з Апостольським Престолом. Аджеж чимала частина українського народу в Галичині була вже в зв’язку з Римом. Українське православ’я є тотожне з греко-католицизмом у Галичині». І справді, так і думав Митрополит Андрей.

Крім того, нашого Митрополита найбільше боліло, що те роз’єднання християн йшло територією України. Коли Туреччина зайняла Царгород у 1453 p., то, почавши від царя Івана III, московські царі стали переємниками візантійського цезаропапізму (себто — влади держави над Церквою) і творцями III Риму в Москві.

В 1589 р. утворено московський Патріярхат, а після Переяславського договору гетьмана Хмельницького у 1654 р. — прийшло поневолення Київської Митрополії і цілої Православної Церкви в Україні — під зверхністю московського партіярхату.

Знову ж Польща під плащиком католицизму вела фатальну політику супроти України , й це викопало глибоку прірву між обидвома українськими Церквами на Україні, що залишило сліди, на жаль, ще й донині.

Митрополит Андрей бачив цю прірву. Тому він бажав засипати той рів-провалля і зблизити до себе дві сестри — себто: Українську Православну й Українську Католицьку Церкви. Митрополит мав практичну концепцію поєднання обидвох українських Церков. Найперше: відірвати Українську Православну Церкву від Москви. Митрополит Андрей уявляв собі Об’єднання Обидвох Українських Церков у виді одного Українського Києво-Галицького Патріярхату! Патріярх, визнавши вселенського архиєрея як учителя віри і моралі Христового вчення, був би юрисдикційно та організаційно зовсім незалежний, зберігаючи український церковний обряд і спадщину Східніх Церков!

Таким чином Український Патріярхат був би живим і могутнім двигуном не тільки церковно-релігійного життя в Україні, але і гранітом національного об’єднання. Так широко розуміли теж справу об’єднання наших обидвох Церков київські митрополити — Веньямин Рутський і Петро Могила. Одначе, тоді польський король Володислав ІV надав цій церковній справі політичне підложжя, і тому Папа Урбан VIII, хоч був прихильний до ідеї київського патріярхату, то, одначе, бачачи політичні цілі Польщі на Україні, не апробував тої ідеї.

Здавалось, що Митрополит Андрей був покликаний Божим Провидінням до великого діла поєднання обидвох наших Церков. Він мав усі дані для цього діла: великий розум, християнську любов, а головне — справжню святість. Але тогочасні обставини стояли на перешкоді його задумові!

Його сучасники, українські православні владики, були зайняті в тому воєнному часі 1941-43 pp. злободенними справами. (Це стверджує проф. В. Дорошенко). Отже Владика Андрей був самітній.

На заввагу з боку православних наших братів, що Митрополит Андрей хоче бути патріярхом у Києві, відповідь була: «Ні! У випадку поєднання, православні владики виберуть патріярха, а я перший визнаю його, якщо він визнає зверхність вселенського архиєрея у справах Христового вчення». А передумови поєднання — це взаємна толеранція, пошана і непоборювання себе. Бо між українцями — православними і католиками не сміє бути війни».

Дня 21 листопада 1941 р. Митрополит Андрей написав «Послання до Ієрархів Української Православної Церкви в Україні», прохаючи їх до діялогу в справі поєднання наших обидвох Церков. Одначе відповіді не було. В ім’я цієї самої ідеї Митрополит Андрей написав 3 березня 1942 р. Послання до української православної ієрархії у Генерал-Губернаторстві на руки Митрополита Іларіона в Холмі, яке дослівно звучить так: «Бажаю Вашому Високопреосвященству в день Іларіона, щоб Ви поширили в Холмщині, а може і в цілій Україні віру св. Володимира і Митрополита Іларіона або віру сімох перших Вселенських Соборів!»

Закінчення у наступному числі

* Ця доповідь була виголошена на форумі Українського Патріярхального Т-ва,
8 березня 1984 р. у Філядельфії.

Поділитися:

Популярні статті