Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

In medias res

Нижче передруковуємо статтю на актуальну тему: «До суті справи»
о. прот. Ігоря Губаржевського, що була надрукована в журналі «Православний українець» за липень-грудень 1982 р. у Детройті. Стиль і мову зберігаємо без змін. Здається, ця стаття ще не була друкована, як випливає з замітки редакції журнала «Православний українець». Стаття своїм змістом і заторкненими питаннями заслуговує на особливу увагу. Автор статті поставив внутрішньо-церковні питання не у вузько партикулярно чи релігійно-визнаневому, але у широкому — вселенському значенні.

Автор о. Ігор Губаржевський робить правильний наголос на Христову віру, що є найбільше суттєвим, а не на прикметники, які тільки визначують болючий факт — поділ єдиної Христової Церкви. Він підкреслює і вказує на шкідливість цього поділу для Христової Церкви. Він має на увазі поділ Української Православної Церкви у нашому національному вузькому засязі й вселенському — у широкому.

У житті Христової Церкви повинні бути домінантними сильна віра й любов. Автор має відвагу називати проблеми їх власними іменами. І так він називає, що у нас дуже часто на перше місце висувається не Христову Віру і Любов, але «православність», а додаймо до цього чи «католицизм». Варто проаналізувати це слово «православний» і розглянути його в аспекті практичного Христового віровизнання. У чому лежить суть українців — православних і католиків? Під яким оглядом українці-католики є неправославними? Якщо ми собі усвідомимо ці прикметникові поняття, які визначають поділ у Христовій Церкві, то Ми побачимо, що автор о. Ігор Губаржевський має рацію, коли твердить, що вони є другорядними, а від себе можемо додати, що вони не повинні нас, українців, ділити. Ми повинні творити одну Христову Церкву з часів княжої Руси-України, починаючи з рівноапостольного князя Володимира Великого.

Здавалося, що журнал «Православний українець», який надрукував призабуту
й мало відому цінну статтю о. прот. Ігоря Губаржевського,
був свідомий порушених проблем і був готовий у такому дусі проводити свою працю, але, як виявилося згодом, журнал пішов протилежним шляхом. Можемо тут тільки назвати передруковану статтю покійного митрополита Іларіона Української Греко-Православної Церкви у Канаді під назвою: «Князь Володимир прийняв православіє, а не католицизм», що появилась за квітень-червень 1983 p.,
на яку журнал «Патріярхат», за жовтень ц.р. звернув увагу, яка була запереченням думок о. Ігоря Губаржевського. Було б добре, якщо б журнал
«Православний українець» рішився, яку правду бажає голосити, бо не можна голосити дві правди, що одна одну виключає і тоді вони перестають бути правдами.
Ми згідні з думками о. Ігоря Губаржевського, що у єдиній Христовій Церкві «православність» і «католицизм» є другорядні питання; ми, українці, повинні забути про ці прикметники, а повернути до княжих часів, коли формувалась і виростала Христова Церква Київської Руси-У країни.

Треба підкреслити й наголосити, що такої одної, неподільної української Христової Церкви прагне весь український нарід. Молім Всевишнього Господа Бога,
щоб таке бажання зродилось у всіх наших владик і священиків,
православних і католиків. В такому дусі й настанові ми повинні зустрінути
й відзначити 1000-річчя християнства в Україні.

Редакція

В чергову сумну річницю передчасної кончини бл. п. протопресвітера
о. Ігоря Губаржевського подаємо невідому нашим читачам його статтю з 1963 р. Латинський заголовок у перекладі на українську мову означає: «До суті справи».

 

Своїм відродженням, боротьбою своєю і своїми жертвами Українська Автокефальна Православна Церква здобула таку духову перемогу над своїми ідеологічними і національними ворогами, що сьогодні не може бути мови про залежність нашого церковного життя від чуженаціональних чинників і, зокрема, не може бути мови про підлеглість Української Православної Церкви Москві. Але, на жаль, і в Українській Церкві є «діячі», які плутають «грішне з праведним», плутають, наприклад, підлеглість Церкви проводові чуженаціональних помісних Церков із єдністю усіх помісних православних Церков у Всесвітній Православній Церкві як Єдиному містичному Тілі Христовому, Головою Якого Він є, як це ясно і недвозначно сказано у дев’ятому члені Символа віри: «вірую в Єдину Святу Соборну й Апостольську Церкву». Проте, ці «діячі» представляють таку єдність, як підлеглість… грекам, оскільки греком є Вселенський Патріярх Царгородський. Таким викривленням дійсного стану речей завдається немалої шкоди зміцненню Українського Православія, зокрема, відводиться увагу українського православного суспільства від того основного, що було покладене наріжним каменем відродження Української Православної Церкви, а саме — відродження й поглиблення православних християнських основ релігійної свідомости українського народу, як фундаменту будови українського національного життя, боротьби й перемоги.

Нищівним полум’ям розгорілися суперечки про канонічність і неканонічність, про «благодатність» і «неблагодатність» українського єпископату й священства, про різні церковні «формації», про різницю в обрядах, про різні тексти в служебниках, требниках, про різницю у ризах священнослужителів тощо, і стали ці суперечки нищівними для нашої Церкви не тому, що вони не мають сенсу, а тому, що вони залляли своїми пристрастями основне: саму суть і призначення Христової Церкви у духовому житті людини, народу й усього людства, призначення Христової Церкви бути творчою силою для створення нової людини, нового національного і міжнаціонального суспільства, нової Землі.

Таке завдання поставив нам, членам Церкви, Її Божественний Основоположний Господь наш Ісус Христос.

І нам треба, нарешті, опам’ятатися і, бувши чесними самими з собою, сміливо відповісти на питання: куди, в якому напрямку ведемо ми Українську Православну Церкву?

Що для нас стало важливіше: належність то тієї чи іншої «юрисдикції» чи належність до чисто-православної Церкви? Чи не є для нас у нашій назві: «Українська Автокефальна Православна Церква» слово «православна» найменше важливим по суті?

Чи по обрядові, а не по духу самої Церкви чи церковної громади ми судимо про її «православність» чи «неправославність»?

Чи не поставили ми тексти богослужбових книжок, їх формальну сторону на перше місце перед їх стороною змістовою?

Чи не судимо ми про «православність» чи «неправославність» священика по формі його риз чи ряси?..

Не може не звернути на себе уваги кожної людини, яка ще не втратила зору, розуму й любови до Рідної Церкви, непомірно високий відсоток виступів і статтей на теми міжцерковних сварок і хворобливо пристрасний та злобний тон цих статтей — з одного боку, і мертвість, убогість виступів і статтей про саму суть християнства, про призначення Церкви, про ролю Церкви в українському, і взагалі у всесвітньому суспільстві, про потребу перебудови самого нашого життя, і то перебудови докорінної і невідкладної, про ролю нашої Церкви і Віри у нашій національно-визвольній боротьбі як духовної основи цієї боротьби, про ролю Христової Науки як ідеологічної основи всякої прогресивної науки, про ролю християнства у мистецтві, у поезії, в літературі в цілому, у педагогіці тощо — тобто про основні речі, на основі яких має бути побудоване людське життя, а зокрема, життя Українського Народу.

Ми називаємо одні одних, а іноді й самі себе, «липківцями», «синодальниками», «соборноправниками», «скрипниківцями», «григоріївцями», «богданівцями», забуваючи слова Апостола: «… коли хто каже: Я ж Павлів», а інший: «Я Аполлосів», то чи ж ви не тілесні? Бо хто ж Аполлос? Або хто Павло? Вони тільки слуги, щоб ви увірували через них, і то скільки дав кому Господь. Я посадив , Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, а Бог, що родить. Бо ми співробітники Божі, а ви — Боже поле, Божа будівля. Я за благодаттю Божою, що дана мені, як мудрий будівничий, основу поклав, а інший будує на ній. Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім положеної, а вона — Ісус Христос» (1 Кор. 3:4-10).

А у нас, у церковному житті, Христос якось лишається у затінку, десь позаду, Слово Боже в церковних виданнях поступається перед словом засліплених ворожнечею взаємних «прокурорів», ми лише формально згадуємо про світила Українського Православія і наших святих, бож найпочесніше місце ми залишили для… себе!

Церква не є скрипниківська, не богданівська чи григоріївська, не полікарпівська чи липківська, а Церква є Христова, і Христос та Його Наука повинні займати центральне місце в усій діяльності Української Православної Церкви, і синодальної, і соборноправної, і автокефальної, і неавтокефальної. Але чи займають?

У нас, в церковному житті, питання автокефальности, соборноправности, автономности Церкви розглядають, як далеко важливіші питання її християнської духовости, її православности. У нашій пресі православність нашої Церкви виходить на перший плян знову таки переважно у нашій боротьбі з римо-католиками (навіть не з римо-католицизмом!), не заглиблюючись у духову суть православія, а обмежуючись його формальними ознаками. Ми з запалом готові битися за митр. Липківського, митр. Полікарпа, арх. Григорія, митр. Іоана, митр. Богдана, але ж в обличчі величезного наступу на християнство з боку воюючого безбожництва, розхристаного ніґелізму, агресивного мусульманства, непримиренного юдаїзму ми зовсім не готові битися за Христа!

У наших Церквах занадто велику ролю відіграють політично-партійні моменти, симпатії чи антипатії, внутрішньо-партійна боротьба, явна чи прихована. Нам треба бити на сполох, бо Церква втрачає свою церковність. Церква повертає від її величезного обов’язку виконування в українському народі своєї церковно-православної місії: піднесення християнсько-національного духа свого народу, насамперед, побудови його державницько-національного світогляду на християнсько-православному фундаменті, не звужуючи його світогляду до програми тієї чи іншої політичної партії. Ми добре знаємо, що партії є потрібне і нормальне явище в процесі політичного розвитку нації, але для нас усі партії українські є добрі, якщо вони будують свою діяльність на базі християнської ідеології, а всі ті партії, які будують свою діяльність на базі атеїзму, нігілізму і матеріялізму, є нам ворожі, є організаціями, проти яких Церква не те що може, а повинна вести боротьбу. Ми маємо найкращу «програму» в світі, «програму», вироблену на двох Вселенських Соборах — це Символ Віри, і нам, у нашій діяльності іншої програми не треба.

Віра! Там, де вона щира й глибока — вона робить чудеса. Не тільки православна… Хіба не іслям сьогодні відіграє головну ролю в об’єднанні магометанських народів Африки завдяки глибокій вірі своїх вірних? Хіба не беззастережною вірою католиків пояснюється сила Римо-католицької Церкви? Та, нарешті, хіба не боротьба за Святу Православну віру була переможним гаслом, що забезпечило успіхи гетьмана Богдана Хмельницького? А ми? Ми про зміцнення нашої віри в самій її суті найменше дбаємо. Христова Віра перетворює стару своїм життям людину в людину нову, до такого перетворення кличе нас уся Євангелія, усі апостольські послання, однією з ілюстрацій чого можуть бути, наприклад, такі слова Апостола: «… відкиньте і ви все: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з уст ваших. Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стару з її вчинками та зодягнулися в НОВУ, що відновлюється за пізнанням за образом Того, Хто створив був її…» (Кол. 3:8-10).

Ми відучилися відчувати чи розуміти ієрархію цінностей.

Дуже важливим є канон про неодруженість єпископа, хоча цей закон і змінює першохристиянський стан речей, за яким, як пише Апостол Павло до Тита, єпископ мав бути «мужем єдиної жінки» і мати «вірних дітей, недокорених за блуд або непокірність» (Тит. 1:6).

Але головним є не це. Головним є те, що «єпископ мусить бути бездоганний як Божий доморядник, не самолюбний, не гнівливий, не п’яниця, не заводіяка, не корисливий, але гостинний до тих, що приходять, добролюбець, поміркований, справедливий, побожний, стриманий, що держиться вірного слова згідно з наукою, щоб мав силу й навчати в здоровій науці й переконувати супротивників» (Тит. 1:7-9). Тому, що це є головне для єпископа (і для кожного священнослужителя), Апостол ще і ще вертається до цього, навчаючи на цей раз Тимофія: «Будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у вірі, у чистоті» (Тим. 4:12).

Дивом дивуєшся, коли чуєш, що на доказ своєї правоти чи неправоти наші служителі Церкви, в одному випадку як адвокати, а в іншому — як не менш вправні прокурори, майстерно оперують канонами, а про моральну основу Христової Віри, про вимоги Євангельські — не згадують, роблячи якраз те, що робили єврейські книжники й фарисеї, і забуваючи про те, що хто не кладе Євангелії в основу своєї віри, поведінки і життя в перебігу і в кінцевій меті його, — того ніякі канони не спасуть.

Часто можна чути в Америці такого сорту «оцінки» Церкви тієї чи іншої «юрисдикції» чи «формації»: «Ця Церква багата!», «Ця Церква бідна!». Чим багата? Чим бідна? Силою свого духа? Палкістю своєї відданости Христові? Гарячим виявом ісповідництва? О, ні! Своїми фінансовими можливостями. Своїми земельними маєтками. Кількістю панагій своїх архиєреїв. Треба всім отаким «багатим» взяти глибоко до серця те місце в Об’явленні св. Івана Богослова, в якому наведені слова Духа, скеровані до Лаодикійської церкви: «Я знаю діла твої, що ти не холодний ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий був ти! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст. Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитися, і білу одежу, щоб зодягтися, і щоб ганьба голизни твоєї не видна була, а мастю намасти очі свої, щоб бачити. Кого я люблю, тому докоряю і караю того. Будь же ревний і покайся. Ось Я стою під дверима і стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить. Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. Ів. 3:15-20).

Господь наш Ісус Христос, що «стоїть під дверима» нашої Церкви і «стукає», збудував Церкву Свою на те, щоб вона боролася за спасіння людських душ проти «воріт пекельних», боролася за розв’язання найосновніших проблем людського життя, і дав нам ключ до такої докорінної перебудови людського духа, що наш Спаситель назвав цю перебудову «народження вдруге». В одному з ідеалістичних рухів нашого часу це явище зветься «моральним переозброєнням». Морально переозброїти світ є одним з головних ідеалів Христової Церкви. Христос прийшов на землю, щоб спасти світ, а спасіння світу якраз і полягає в його моральному переозброєнні на християнських засадах: віри, надії й любови, запроваджених у повсякденну практику, насамперед церковного життя. Церква повинна бути зразком докорінної перебудови людського суспільства, створення нової людини, якою є справжній християнин.

Не випадково усі поступові рухи народжувалися на базі християнських ідеалів. Ні одна доктрина організації суспільства не є такою по суті передовою, як Христове Вчення. Це не є гола філософія, це є слово-дія, саме це є основа основ розвитку людського духа. Завданням Церкви є бути завжди попереду у розв’язуваннях особистих і суспільних проблем і введенні ідеалів християнства у глибину людської душі. Воно поставлене Христом просто і цілком недвозначно.

Усе це ми замовчуємо (бо воно перешкоджає нам безпечно спати в зручному ліжку, подарованому нам модерним матеріялізмом), або просто не хочемо чи не можемо зрозуміти суті Христової Науки. Тому й канони, про які ми так багато говоримо й пишемо, висять над прірвою, бо ми вийняли з-під них фундамент Церкви як Христової Будови, на якому вони мають стояти. Або ще гірше: ми кричимо про канони, щоб створити з них димову заслону, за якою не видно було б нашої духової порожнечі.

Ми хочемо привернути увагу й повагу до Церкви вип’ячуванням її національного характеру. Але ж ми зробили з неї яскраво розфарбований дах нашої національної будови, замість того, щоб зберегти тут її ролю і значення, яке вона мала з самого початку заснування її на Україні: бути основою, фундаментом нашої національної будови, а не її крикливим дахом.

Тепер багато говорять і пишуть про поєднання Церков. Для того, щоб таке поєднання стало на реальний ґрунт, ґрунт справді християнський, треба щиро вірити, що Христова Церква була, є і буде єдина в душі кожного християнина, який живе Христовим духом віри, надії і любови. Без віри в Єдину Святу, Соборну й Апостольську Церкву, без надії, що любов переможе всі розходження між частинами Христової Церкви і без наявности живої, творчої любови до кожної християнської душі, яка щиро вірить в Господа Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя світу, не може бути мова про ніяке поєднання. І ніяке формальне полагодження справи тут не поможе.

Не припинивши жалюгідної злощасної ворожнечі поміж дітьми одного українського народу, нас кличуть на Ватиканський Собор, запевняючи, що саме [це] і тільки це є шлях до поєднання Церков і усунення наших канонічних розбіжностей. А як же в такому разі бути з заповітом Самого нашого Господа: «… коли принесеш до жертівника дар свій і тут згадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиш тут свій дар перед жертівником і піди примирись перше з братом своїм, — і тоді повертайся і принось свій дар» (Матв. 5:23, 24)? Треба насамперед, без будь-яких умов, без будь-яких обмежень щиро примиритися нині ворогуючим Церквам, а тоді вже обмірковувати умови до поєднання. Справа починається не з того кінця, не на основі християнської любови, хоч римо-католицька і православна частини роз’єднаної Христової Церкви мають спільну науку про Церкву, канонічну ієрархію і однакове визнання св. Таїнств. Немає тільки… любови, а Апостол Павло каже: «Коли маю дар пророкування, і знаю всі тайни й усе знання, і коли маю мою всю віру, щоб переставляти навіть гори, та любови не маю — то я ніщо». ( 1Кор. 13:2). Сказано вичерпно ясно.

Ні, таки треба нам всім, українцям і православним, і католикам починати з того, до чого закликав сам св. Іван Хреститель, готуючи дорогу для Господа: «покаятися, …бо вже до коріння дерева і сокира приложена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане і вкинене у вогонь» (Лук. 3:9).

Поділитися:

Популярні статті