Bзаємодія між християнським Сходом і Заходом відбувалася на українських землях вже від початків християнізації і належить до однієї із засадничих рис оригінальности київської християнської спадщини.
Відомо, що на запрошення княгині Ольги (945-969) у Києві побував німецький єпископ Адальберт, спеціяльно висвячений «для народу Русі», хоч його місія й не була успішною. Літописна версія навернення самого «хрестителя Русі» — Володимира Великого (980-1015) — також повідомляє про марні намагання якихось «німців із Риму від папи» переконати князя прийняти їхню релігію.
Впродовж кількох століть після офіційного Хрещення Київська Церква, щедро черпаючи з богословських, літургійних, канонічних і духовних джерел візантійського Сходу, була також відкритою до взаємин із західними сусідами. Загальновідомими є факти дипломатичних контактів руських володарів із папським престолом та родинні пов’язання з европейськими правлячими династіями. Знаємо також, що латинські монахи венедиктинці, а пізніше домініканці й францисканці мали свої монастирі в Києві та кількох інших містах. Однак латинських єрархічних структур, принаймні так довго, поки Русь зберігала свою державну самостійність, не існувало, а її землі вважалися канонічною територією Київської митрополії, що перебувала під юрисдикцією Царгородського Патріярхату.
Заснування латинської єрархії
Відкритість до стосунків із західними сусідами не виключала й звичних для тих часів політичних протистоянь і військових конфліктів, у яких все частіше вагому роль відіграє релігійний чинник. Так, після того, як латинські хрестоносці у 1204 р. здобули Царгород, Римський престол починає докладати зусиль, щоб поширити свою юрисдикцію і латинський обряд на руські землі (відомі послання папи Інокентія ІІІ (1207), Гонорія ІІІ (1227) та Григорія ІХ (1231)). Водночас нав’язування «своєї віри» стає засобом політичного підкорення сусідніми латинськими правителями окремих частин колишньої Київської Русі після її роздроблення та монгольського завоювання.
Захопивши Галичину у 1340-1349 рр., польський король Казимир ІІІ підтримав намагання Риму заснувати тут латинські єпархії, пропонуючи папі Климентію VI утворити на теренах Червоної Руси окрему латинську митрополію зі сімома єпископськими катедрами. Цей намір вдалося частково реалізувати 1375 р., коли буллою папи Григорія XI «Debitum pastoralis offісіі» було канонічно проголошено Галицьку римо-католицьку архидієцезію та вікарні єпископства у Володимирі, Перемишлі й Холмі, де передбачалося, відповідно до постанов IV Латеранського собору, усунути від церковної влади «схизматицьких наставників», а вірних східної тридиції підпорядкувати юрисдикції латинських ординаріїв.
На практиці ж становлення єрархічних структур латинників відбувалося паралельно до існуючих давніх єпископств візантійсько-слов’янської традиції. Зокрема для Галицької римо-католицької катедри намісник короля Володислав Опольський надав багаті маєтности та кам’яницю у Львові, куди у 1412 р. й було перенесено осідок архиєпископа. Того ж року за розпорядженням короля Ягайла руський катедральний собор Св. Йоана Хрестителя у Перемишлі було переосвячено в латинську катедру. При матеріяльній підтримці цього ж короля у 1417 р. закладено й Холмську латинську катедру. Невдовзі виникли також латинські єпископства з центрами в Луцьку, Кам’янці-Подільському, Києві та інших містах.
Особливо в тяжкому стані опинилися вірні східного обряду Галицької архиєпархії, яка після повторної ліквідації митрополії на початку ХV ст. майже півтора століття взагалі не мала свого єпископа, а нею управляли намісники, що їх призначали львівські латинські архиєреї. Латинники на українсько-білоруських землях користувалися не лише покровительством і матеріяльною підтримкою влади, а й мали офіційно закріплений статус державної релігії. Свій вплив вони поширювали здебільшого за рахунок златинщення й полонізації частини місцевого населення.
Спроби поєднання
З огляду на особливості геополітичного становища та історичного розвитку українських земель під польсько-литовською владою, руська єрархія досить часто ініціювала або активно підтримувала зусилля, спрямовані на відновлення вселенської християнської єдности, вбачаючи в цьому не лише засіб примирення, а й еклезіяльного зрівняння з латинниками. Посланці з Русі брали участь у соборах Західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Позитивно була сприйнята на цих теренах (на відміну від Московщини) Флорентійська церковна унія (1439), одним із творців якої був київський митрополит Ісидор, якому польський король Володислав ІІІ у 1443 р. навіть надав офіційну грамоту про зрівняння в правах із латинською єрархією. Керуючись бажанням вирватися зі своєрідного еклезіяльного ґетта, духовної ізоляції та соціяльного упослідження єпископат Київської митрополії у 1596 р. на соборі в Бересті прийняв рішення про поєднання з Римським престолом, вимагаючи при цьому збереження традиційної східної обрядовости та власної церковної й етно-культурної самобутности.
Щоправда, латинська сторона, відповідно до посттридентської еклезіології, не розглядала цю унію як об’єднання двох Церков, а як «примирення і навернення руських єпископів до Католицької Церкви» після «засудження й відкинення єресей, помилок і схизм». Тобто Київська митрополія у тодішньому баченні Риму не вважалася помісною Церквою, а лише сукупністю окремих єпископів та вірних, приєднаних до Римської Церкви з привілеєм на дотримання своїх літургійних та канонічно-правових традицій. Водночас фактичне підтвердження папою майже всіх конкретних побажань руської єрархії засвідчує, що не лише вона змушена була погодитися на деякі поступки «римському централізмові», а й Римський престол пішов на певну форму «дипломатичного» (ба навіть еклезіяльного) компромісу.
Еклезіяльне домінування
Укладеня унії не розв’язало однієї з найголовніших проблем у стосунках між єрархією та вірними східної і західної традицій у Речі Посполитій — проблеми їхньої рівноправности під державним і церковним оглядом. Унійний митрополит і єпископи так і не отримали місць у сенаті (таке рішення революційний Варшавський сейм прийняв аж у 1793 р., коли формально Польсько-Литовської держави вже не існувало, та й то у цьому рішенні було вказано, що «уніятські» архиєреї повинні зайняти місця на лавах позаду латинських достойників). Щодо унійних духовних осіб і храмів офіційно вживали згірдлива термінологія (замість episcopus-vladicae, замість parochus — poponaes, замість ecclesia — synagoga тощо). Знатних і освічених уніятів (як і православних) і далі заохочували до переходу на латинський обряд. І хоча в Римі у відповідь на скарги унійних митрополитів неодноразово приймали рішення про заборону самовільної зміни обряду (зокрема 1624 р. та Венедикта XIV з 1755 р.), на практиці їх трактували як такі, що мають відношення лише до осіб духовного сану, або ж просто ігнорували. І головною причиною цього було дедалі міцніюче переконання римо-католиків у вищості латинського обряду, який вважався «кращим і надійнішим для спасіння». Прямим наслідком такого наставлення стала прогресуюча латинізація церковно-обрядового життя і цілого етосу всієї східнохристиянської традиції в Унійній Церкві.
Габсбурзьке зрівняння
Важливе значення для зміни характеру взаємин між християнами різних традицій спершу на Закарпатті, а пізніше й у Галичині, яка після першого поділу Речі Посполитої (1772) перейшла до складу Австрійської монархії, мала просвітницька політика Габсбургів. Греко-католицька єрархія (а саме так стали офіційно іменувати колишніх уніятів за повелінням Марії Терезії з огляду на їх східний — «грецький» — обряд і західну — «римську» — юрисдикційну приналежність) здобула визнання й підтримку цісарського уряду, які проявлялися у формальному зрівнянні у правах з римо-католиками, удоступненні загальної та богословської освіти (зокрема й рідною мовою), забезпеченні мінімального матеріяльного добробуту, організаційному оформленні церковно-адміністративних структур (1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії, 1808 р. відновлено Галицьку митрополію з осідком у Львові).
Проте це державно-правове зрівняння аж ніяк не означало фактичної рівноправности. Лише 1863 р. завдяки зусиллям цісарського уряду та посередництву Римського престолу було укладено т. зв. «конкордію» – угоду про принципи взаємин обох Церков у Галичині, яка нарешті узаконила статус греко-католицької єрархії, врегулювала перехід з одного обряду на інший, співслужіння священиків і єпископів, взаємне уділення Святих Тайн, змішані подружжя та виховання дітей. Однак ці зусилля не могли зламати тенденції до все більшого відчуження католиків обох обрядів. Дискусія щодо міжобрядових взаємин із середини ХІХ ст. переноситься у сферу національно-політичного протистояння і стає частиною українсько-польського конфлікту.
Підтримка греко-католицьким єпископатом українських визвольних змагань після І світової війни, дипломатичні зусилля митрополита Андрея Шептицького щодо забезпечення прав українців у міжвоєнній Речі Посполитій, відновлення східнохристиянського духу в самій Церкві не могли не позначитися на стосунках із римо-католиками, які хоч і були врегульовані на засадах конкордату з Ватиканом від 1925 р., та все ж залишали греко-католикам багато підстав для невдоволення. Польська влада забороняла їм провадити місійну діяльність поза межами Галичини, сприяла латинізаційним тенденціям в самій УГКЦ, обмежувала доступ українців до середньої і вищої освіти рідною мовою (зокрема, й богословські студії).
Тоталітарне «вирішення»
Після приєднання Західної України до складу СРСР сталінський режим у руслі своєї атеїстичної політики вдався до особливих репресій супроти християн-католиків. Радянська влада насамперед знищила єпархіяльну мережу римо-католиків, депортувавши значну частину її клиру і вірних. Вціліло лише близько сотні парохій, які змушені були діяти під суворим державним контролем. Українська Греко-Католицька Церква після арештів та фізичного знищення єпископату була проголошена «ліквідованою» шляхом її насильницького «возз’єднання» із підконтрольною режимові Російською Православною Церквою. Проте греко-католикам вдалося зберегти єрархічну спадкоємність у підпіллі, а також завдяки розбудові єпархіяльних структур у діяспорі. Важливе значення для згуртування Церкви у вільному світі та боротьби за її легалізацію на рідних землях мали наполегливі зусилля митрополита Йосифа Сліпого щодо визнання Києво-Галицького Патріярхату.
Національно-духовне відродження та міжцерковні напруження
Демократичні суспільні перетворення, започатковані в СРСР за правління Горбачова у другій половині 1980-х років, захопили й церковну сферу, Вихід забороненої режимом УГКЦ на чолі з місцеблюстителем митрополичого престолу архиєпископом Володимиром Стернюком з катакомб у 1989 р. став одним із проявів здобуття нової громадянської та релігійної свободи. Згідно з постановами собору єпископів, який відбувся у січні 1990 р., у Преображенському храмі Львова було проголошено нечинними рішення «псевдо-собору» 1946 р. та формально відновлено єпархіяльну мережу греко-католиків в Україні. Завдяки проведенню наступного собору в Римі у другій половині червня того ж року, утверджувалася канонічна єдність та помісність УГКЦ у світі та санкціонувалося визнання її статусу і єрархії Римським Апостольським престолом. Весною 1991 р. Глава Церкви кардинал Мирослав-Іван Любачівський повернувся з еміграції до свого осідку у Львові. Від січня 2001 р. престол предстоятеля посів кир Любомир Гузар, вперше обраний синодом єпископів, якого папа римський Іван Павло II тоді ж удостоїв кардинальської гідности. У 2005 р. резиденцію Глави Церкви перенесено до Києва, а його титул змінено на Верховного Архиєпископа Київського і Галицького. Сьогодні УГКЦ в Україні має дві архиєпархії, 7 єпархій та 3 екзархати. Автономний статус зберігає Мукачівська греко-католицька єпархія, яка вважається Церквою свого права, хоча ще в 2000 р. Ватикан визнав юрисдикцію предстоятеля УГКЦ на всій території України.
Про відновлення Львівської римо-католицької архидієцезії на чолі з архиєпископом Мар’яном Яворським та вікарних єпархій з центрами у Житомирі, Луцьку та Кам’янці-Подільському папа Іван Павло II оголосив 16 січня 2001 р., невдовзі після проголошення незалежности України. Тепер Римо-Католицька Церква в Україні складається 37 дієцезій та має 11 єпископів. Таким чином, обидві католицькі Церкви охоплюють своєю пастирською опікою всю територію України, але мають окремішні єрархічні структури, літургійне життя, канонічний порядок, історично-культурні особливості тощо. Важливе значення для гармонізації стосунків між католиками в Україні мав візит римського понтифіка в червні 2001 р.
Водночас дражливими у взаєминах між греко- і римо-католиками залишаються рецидиви колишньої praestantia ritus latini (принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану з визнанням патріяршого устрою УГКЦ, перешкоди у поширенні її повноправних юрисдикційних структур на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діяспорі тощо. Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обидвох Католицьких Церков у зв’язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю. Латинники тепер є не лише релігійною меншиною, а й меншиною серед українських католиків. Самі ж греко-католики стоять перед нелегким викликом, щоб не зловживати своїм статусом «більш чисельної та традиційної Церкви» для «історичного реваншу», а спрямувати його на подолання історичних непорозумінь і налагодження спільної праці.
