Автор розмірковує з приводу пропозицій Синоду Єпископів УГКЦ щодо налагодження євангелізації в Церкві.
Свого часу Іван Павло II говорив, що сучасна людина, зачарована чудовими досягненнями науково-технічного прогресу та запоморочена віковічною спокусою зрівнятися з Богом (Бут 3,5), планомірно рубає у своєму серці релігійні корені: забуває про Бога та шукає нових «ідолів». Ці слова, котрі характеризували секуляризовану Европу, щораз більше пасують і до сьогоднішньої української дійсности. На цьому фоні цілком закономірно звучать постанови нашого Синоду:
«… підготувати проєкт стратегічного плану євангелізації УГКЦ…», «для покращення катехитичного служіння в УГКЦ… опрацювати питання відновлення практики катехуменату».
Дозвольте поділитися своїми роздумами з цього приводу. Насамперед варто поставити питання, про який катехуменат йдеться нашому Синодові?
Виходячи з прямого значення слова катехуменат — період систематичного приготування новонавернених до прийняття таїнства хрещення — можна зробити висновок, що нам сьогодні необхідно розробити систему катехитичних лекцій, які б приготовляли дорослих українців до прийняття хрещення в Церкві. Думаю, що більшість священиків у своїй душпастирській практиці зустрілися з випадками, коли їм треба було готувати дорослих до хрещення. Навіть у нашій побожній Галичині такі випадки не є рідкісними. Тому, безперечно, поява такої програми дозволить цей процес систематизувати та впорядкувати. З іншої сторони, наявність самої програми не гарантує успішности воцерковленя. Спробую проілюструвати цю думку власними спостереженнями. Більшість із тих, кого мені особисто доводилося готувати до хрещення, були молодими людьми, які за місяць (це у кращому випадку) мали призначений термін шлюбу. Тобто я зустрівся з проблемою браку часу (класичний катехуменат в період свого розквіту у III ст. тривав 3-4 роки) та з проблемою зовнішньої мотивації. В міру своїх сил та здібностей, я, як молодий душпастир, намагався пробудити в цих людях мотивацію внутрішню, але про успішність цих моїх зусиль знає хіба один Господь Бог. Ми зустрічалися віч-на-віч майже кожен день, ми розмовляли на різні Євангельські та загальноцерковні теми, врешті ми розглядали сам обряд хрещення та приготовлялися до здійснення його в один з недільних ранків, після Святої Літургії на 7.30 і перед Святою Літургією на 9.00. Після місячного інтенсивного приготування і розповідей про спільноту Церкви — Тіло Христове — мені не хотілося, щоб Таїнство християнського втаємничення відбувалося в кутку порожнього храму. Але й атмосфера львівської парафії о годині 8.45, коли одні вже виходять з храму, а інші заходять на наступну Літургію, це також не те, про що мріялося. В результаті, нікого з тих, мною приготованих та охрещених, а згодом і повінчаних молодих людей я не зустрічав у храмі на недільній Літургії. Я тішу себе надією, що вони вимучені, таким недолугим душпастирем, як я, постановили реалізувати своє християнське покликання в іншій парафіяльній громаді…
З цієї перспективи, читаючи сьогодні про ідею відродження катехуменату, я б хотів висловити своє побоювання про те, що воцерковлення одного неохрещеного за посередництвом одного охрещеного (навіть найбільш харизматичного священика) може потерпіти поразку оскільки бракує елементу конкретної християнської спільноти, котра б приймала до свого лона неофіта і допомогала йому зростати. Теза про те, що такою спільнотою є парафіяльна громада, виглядає мені втечею від дійсности і видавання бажаного за дійсне, адже через свою багаточисельність та анонімний характер парафіяльна громада не може адекватно відповісти на потребу неофіта в підтримці та братній любові.
Друге питання, на котре варто звернути увагу — це літургійність почергових етапів приготування катехумена, як і сам чин Таїнства Хрещення та Миропомазання. Оскільки таїнство християнського втаємничення передбачає уділювання Хрещення, Миропомазання і Євхаристії, цілком закономірно напрошується потреба здіснювати цей Чин у контексті Божественної Літургії. Сьогодні, в разі такої потреби, кожен душпастир чинить по-своєму, в міру своєї освіченості та творчих здібностей. Хотілося б, щоб синодальна літургійна комісія допомогла душпастирям своїми вказівками та напрямними.
Це все стосувалося питання ініціяції й воцерковлення дорослих неохрещених. Але крім цього значення терміну катехуменат, багато помісних Церков говорять і про катехуменат для охрещених. Очевидно, термін цей вживається тут в аналогічному сенсі й ідеться про катехетичне навчання на зразок первісного катехуменату. Сьогодні таке навчання про Христа й про Церкву потрібно для багатьох людей. Насамперед для тих, хто хоч і охрещений в дитинстві, на практиці повністю відійшов від християнського життя; для багатьох практикуючих людей, які, безперечно, вірять в Бога, але віра їхня поверхова та більше є елементом традиції чи фолькльору, ніж особистого духовного досвіду; для багатьох посеред молоді, студентів чи просто зацікавлених, які шукають образу Бога іншого, ніж його винесли з бабусиної катехизи чи уроків християнської етики. Сьогодні багато прошарків нашого суспільства потребують нового воцерковлення, реініціяції вже не на таїнственному рівні, а шляхом катехитичного навчання та осмислення своєї християнської ідентичности. Досвід первісного катехуменату з його етапами та літургійними обрядами може бути непоганою моделлю для містагогійної катехизи дорослих. Не була б це індивідуальна праця з поодинокими оглашенними, але душпастир може зібрати групу зацікавлених і сформувати з них спільноту, в якій проявлятимуться елементи родинности, братерскости та взаємодопомоги — характерні ознаки первісної Церкви. Входження до такої групи було б мотивоване насамперед внутрішньою потребою, а не зовнішніми обставинами (треба пройти катехизацію, бо інакше не повінчають у Церкві). Така група не була б обмежена якимось часовим терміном, і тому програму воцерковлення можна реалізувати відповідно до темпів духовного зростання всіх членів спільноти. І нарешті, сам факт наявности конкретної спільноти зробить процес воцерковлення менш анонімним, не приреченим на самотнє виживання в морі духовних (і не лише) проблем. Очевидно, що така група не може стати панацеєю від усього чи обов’язком для всіх — але наявність таких груп на парафії дасть душпастиреві конкретне знаряддя нової євангелізації для тих, які цього потребують.
Вертаючись до постанов нашого Синоду і до поставленого питання, про який катехуменат йдеться, здається мені, щи ми маємо нагальну потребу і в одному, і в другому катехуменаті. Тішить це, що реалізацію цього синодального рішення покладено на Інститут східно-християнських студій ім. митрополита Андрея Шептицького в Оттаві. Можна бути певним, що незабаром ми отримаємо дуже солідний та практичний матеріял, який можна буде пристосувати для душпастирських потреб Церкви в Україні. Ще більше хотілося б вірити, що цим зможе скористатися не лише Українська Греко-Католицька Церква, а й інші сини й доньки Володимирового хрещення.
o. Irop Пецюх
