Харківський екзархат УГКЦ: чому наші до нас приходять?

Питання, винесене в заголовок, у багатьох викличе асоціації з запитанням, яке озвучують священники багатьох країн, але в українському контексті сформулював блаженний отець Омелян Ковч: «Чому наші від нас утікають?». Проте до нас таки приходять і залишаються. Звісно, хтось відходить, а хтось залишається. А потім приходять інші. Тому важливо зрозуміти, чому ж приходять. Та спершу треба обдумати ще кілька речей.

Чому це важливо?

Харківський екзархат – один із форпостів Церкви на сході України. І Церква тут має бути, як заповідав Христос, коли говорив йти і навчати всі народи, не тому що це традиції, що «Церква – стабілізуючий і державотворчий фактор», а тому що Deus Vult! («Так хоче Бог!»), і це імператив, обов’язковий до виконання.

А вже потім – так, тому що УГКЦ – це про повернення втраченого. Про повернення того, що збереглося не лише в Галичині та Закарпатті, але й тут, на Наддніпрянщині. Що московитськими священниками, які прагнули до уніфікації, визнавалося як таке, що «існує лише в південно-західній Русі» (на що вказує, наприклад, «Збірник вирішення дивних питань з пастирської практики»¹). Київська традиція християнства, спільна для всіх Церков, які ведуть свій початок від Володимирового хрещення Русі-України. Тому УГКЦ на сході – це і про осмислення себе, своєї історії та національної ідентичності.

Форпост – це термін із військової сфери, тематики, яка рясно присутня як у Святому Письмі, так і в аскетичній літературі. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а … проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6: 12). Духи злоби мають пряму персоніфікацію у вигляді новітнього російського вторгнення, яке несе зі собою всі можливі злочини, всі можливі гріхи. Тому греко-католицькі церкви є місцями, де компромісів із агресором бути не може. Бо УГКЦ – це переслідувані московитами владики Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий, отці-капелани Андрій Бандера та Ісидор Нагаєвський, це підпільні священники, це капелани УПА, а тепер і ЗСУ. І сили зла чудово розуміють, що мури цієї фортеці створені не імперською зарозумілістю та ненавистю, а молитвою і працею священників, монахів та мирян УГКЦ, цеглинами якої є власні література, іконопис, живопис, спів, архітектура. Благодійність, освіта, обрядовість. Тому це важливо, бо УГКЦ на сході – це про захист, силу і розріст свого.

Хто і якими дорогами приходить

По-перше, що потрібно чітко собі запам’ятати: приходять, бо приводить Бог. Бо Церква – це про зустріч. Чи зустрінеться з Ним людина і залишиться – це вже питання її особистого вибору, а також взаємодії з громадою та священником. То хто ж приходить чи, правильніше, якими дорогами?

Одна з доріг – патріотична. Київська християнська традиція для людей, які ідентифікують себе як українці, які так чи інакше залучені до громадської діяльності, мають переконання, що Церква – одна зі складових національної ідентичності. Тому що до неї належали предки, тому що це сила, яка формувала українську націю, її культуру, захищала й надихала під час воєн і стихійних лих. Тому ними Церква сприймається як «своє». Відповідно значна частина тих, що приходять, роблять це через прочитані історичні та художні книги, через сімейні перекази про церковні звичаї та передання, через переконання, що Церква має бути важливим чинником суспільного життя. Для таких людей Церква, принаймні на початках – це освячені паски, мед, яблука, молебні за державу та Перемогу, панахиди за загиблими, це історія і традиції. Саме завдяки патріотичній складовій формувалася значна частина громад УГКЦ, а також, раніше, УАПЦ, УПЦ КП, а нині – ПЦУ. Проте на дорозі не можна жити. Будь-яка дорога передбачає прихід у якесь місце. І в цьому місці краєвиди вже інші, аніж дорогою. Тому в частини людей з патріотичною мотивацією категоричне несприйняття викликає необхідність змінюватися, вести духовну боротьбу, вивчати Святе Письмо, церковну літературу. Працювати над собою, своїми стосунками з Богом та ближніми. Священник для них – це щось на зразок партійного агітатора, який має виголошувати палкі патріотичні промови, освячувати (хати, автомобілі, плоди, а також зброю) і не цуратися святкового столу з алкоголем та сумнівними жартами. Тут нема розуміння, що Церква не може бути відділом з ідеології та інформаційної політики в державному апараті. Як не може бути музеєм чи ритуальним бюро. Відсутнє розуміння того, що церковні догмати стоять вище за світські закони; що не можна взяти й автоматично «від’єднатися» від Папи, створивши власний «об’єднаний патріярхат у Києві». Що в Церкви своя власна місія, хоч вона й передбачає любов до власного народу та працю для нього. Проте любов – це не посада. Любов – із Царства «не від світу цього». Можна ще назвати подібні переконання «наметом апостола Петра», коли апостол запропонував Спасителеві оселитися на горі Тавор і перебувати в радості з Богом без участі ближніх. Бо ближні не такі завжди радісні, патріотичні й симпатичні. Часом вони не у вишиванках, а зарюмсані після нещасливого кохання, або з психіатричним діагнозом, або з залежностями. Простіше піти в «намет», де будуть лише «свої», а ще краще навіть не у вигляді Церкви, а у вигляді неоязичницької групи, де вже точно все так, як хочеться (навіть «боги»), а не «як хоче Бог». Та якщо люди приходять патріотичною дорогою і все-таки залишаються (а їх таки більшість), то вони тоді дійсно гармонійно поєднують любов до Бога і любов до ближнього, яка реалізовується в праці та захисті своєї Батьківщини, у відкритті дії Творця в історії та власному житті.

Друга дорога – походження. Це про переселенців з Галичини і Закарпаття, вихованих у церковній традиції. Значна їх частина подалася з рідних місць на промислові новобудови, копальні, в колгоспи та радгоспи Наддніпрянщини. Ще частина оселялася тут після повернення із заслання до совєцьких концтаборів за участь у боротьбі ОУН та УПА, а часом і за добре (в радянській термінології – «куркульське») господарство. На новому місці хтось із них асимілювався, щоб не відрізнятися від місцевих, але переважна більшість зберігала і мову, і традиції, підтримуючи стосунки з земляками та час від часу навідуючись на малу батьківщину. Коли в другій половині 1980-х – на початку 1990-х років почалося відродження церковного життя, то нащадки галичан і закарпатців активно влилися в цей процес. Там, де створювалися парафії УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП, ці люди долучилися до них, ділячись власними знаннями і спогадами. Але інколи земляцтво та консерватизм відігравали негативну роль. Значна частка священників УПЦ МП, яких скеровували на схід до нових громад, була саме з Галичини (як не згадати знаменитий на весь колишній СРСР Турківський район Львівщини, з якого вийшла маса панотців різних Церков). На новому місці до них тяглися місцеві переселенці-галичани та закарпатці, а священники, що природно, тяжіли до своїх земляків. З’ясовувалося, що хтось комусь був родичем, а на заході родинні зв’язки не були так сильно зруйновані комуністами, як на сході. Відповідно люди сприймали громади МП як «свої» завдяки особистим зв’язкам, натомість дистанціюючись від новостворюваних громад українських Церков і тією чи іншою мірою зазнаючи впливу ідеології «русского міра». Проте російсько-українська війна, зокрема й широкомасштабне вторгнення, більшість цих людей змусила покинути звичне середовище і прийти до українських Церков. Інколи на цій дорозі присутнє обрядовірство, і для багатьох священників УГКЦ є великою спокусою творити громаду як своєрідне «галицьке гетто», з діалектизмами, інколи з римсько-католицькими практиками та ігноруванням місцевої християнської традиції. Навіть Блаженніший Патріарх Святослав наголошував на тому, що УГКЦ має бути українською, а не галицькою. І робити це Церква має, відшуковуючи і плекаючи українське коріння в тих українських землях, де вона нині розвивається. Чи це Запоріжжя, Слобожанщина, а чи Наддніпрянщина. А нащадки галичан та закарпатців можуть ділитися з місцевими своїми знаннями та бути прикладом у дотриманні традицій.

Третя дорога – соціальна. Зрозуміло, що всюди є люди, які потребують соціальної підтримки. Це, зокрема, внутрішні переселенці, люди, які виживають на маленьку пенсію і не мають родичів, котрі можуть їх підтримати. Це люди, які потребують продуктів, ліків, вирішення соціально-побутових питань. Тут активно діють як багато загальнокатолицьких організацій («Карітас», «Лицарі Колумба», «Карітас-Спес» та інші), так і окремих парафій.

Люди, яким допомогли хлібом, відкриваються й на слово про Христа. Слово тут не має бути замість хліба, а хліб – без слова, бодай невеличкого. Звісно, і в цьому випадку постають великі складнощі, добре відомі кожному священникові, який мав справу з масштабними соціальними проєктами. Мовиться, зокрема, про гуманітарку, яка стала притчею во язицех, а також про грошову допомогу. Деякі люди можуть в один і той самий день бути у греко-католиків і протестантів, сваритися в черзі, обмовляти і проклинати, якщо пакунка їм не вистачило, можуть вигадувати хвороби і викидати непотрібні їм продукти на смітник («знову рис дали!»). Частина священників намагається видавати пакунки лише після того, як потребуючі гуманітарки «відбудуть» Службу Божу або хоча б проповідь у сподіванні, що черга щось почує та візьме до серця. На цій дорозі важливе рідковживане, але доречне слово «второпність». Вміння бачити людину та її потребу. Розрізняти шахрая і потребуючого. Намагатися знайти шлях, який веде до сердець цих людей.

Третя дорога – кризова. Люди, які пережили або переживають горе, важкі хвороби, залежності, втрати на війні, мають важкі поранення, онкологію. Тут також – полон, ув’язнення, зникнення безвісти. Тут же – алкоголізм, наркоманія, інші залежності. А ще проблеми на роботі, в особистому, зокрема сімейному, житті. Зрештою, одержимість або психічні розлади, які за такі вважають. Загалом це люди, які шукають підтримки; люди, які до патріотичної складової, принаймні на початках, байдужі або ж вона слабо виражена. Водночас це люди, відкриті до молитви, до літургії, до спілкування. Часом вони вимагають простих і швидких рішень, а коли таких нема, то можуть іти шукати далі. Інколи вирішення, звісно, може бути швидким, але загалом духовне життя, духовна боротьба потребують часу і зусиль, а для відповідей на важливі запитання деколи потрібен час, щоб бути готовими ці відповіді почути та прийняти.

Четверта дорога – світоглядна. Тут і молодь, яка шукає зразків, авторитетів у чорно-білому сприйнятті світу. Тут і люди, які цікавляться філософією, ідеологіями, релігіями через книжки. Тут і «блукальці» від церкви до церкви, від конфесії до конфесії, часом зі своїм власним еклектичним світоглядом, де можуть перетинатися уривки з Біблії, Кастанеди та Ошо. Тому для священника регулярне знайомство з філософськими творами, богословськими працями, літературою з психології, ідеології вкрай необхідне.

П’ята дорога – особистісно зорієнтована. Це – люди, які потребують підтримки, реалізації свого потенціалу, спілкування. Люди, для яких парафія стає домом. Нелюблені, неоцінені, нерозкриті. Які відчули, що тут їх люблять, оцінили, де можна розкритися.

Куди саме приходять

Додому. Прийти до парафії УГКЦ – значить прийти додому. Так, праці в архівах із пошуком документів про парафії унійної Церкви на Лівобережжі попереду. Як і поява греко-католиків на Харківщині, Полтавщині чи Сумщині. Проте основних моментів тут два.

Перший: УГКЦ – це про київську традицію християнства. Яка тут була, яка спотворювалася московськими впливами, зазнавала комуністичних гонінь та одержавлення, проте все одно зберігалася. У назвах храмів, обрядах, звичаях, певних моментах церковної практики.

Другий: за три десятки років на території Харківського екзархату вже сформувалася своя історія, своє виразне обличчя, своя екзархальна специфіка.

Отже, щодо місцевої специфіки – поговорімо хоча б про назви парафій. Саме назви визначають певні пріоритети й акценти.

Ономастичний відступ. Дещо про місцеві назви

Серед парафій та монастирів екзархату сім мають назви дванадесятих свят. Найпоширеніша назва – Успіння (три храми). На другому місці – Благовіщення, Трійці, Вознесіння, Введення (по два). Традиційно поширена, як і загалом в Україні, назва Покрову Пресвятої Богородиці. Це свято хоча й не входить до дванадесятих, проте в Україні дуже шановане й містило певне відсилання до антимосковської мілітарної спрямованості. Адже саме це свято в Україні пов’язане з Днем козацтва, Днем заснування УПА, ВО «Тризуб» та інших. А тому на сході України його відзначення неодмінно мало вагоме патріотичне наповнення. Серед парафій екзархату Покровських – дві. Серед інших дванадесятих свят у назвах згадані Преображення та Різдва Пресвятої Богородиці. Тобто знаходимо сім свят із дванадцяти. Натомість деякі свята в назвах парафій екзархату не фігурують: Воздвиження, Різдво Христове, Богоявлення, Стрітення, Вхід Господній до Єрусалиму, а також Воскресіння Христове. Щодо святих, імена яких згадуються в назвах парафій, то найпопулярнішими є: святого Миколая, архистратига Михаїла, великомученика Юрія Переможця (по два храми). З інших святих згадуються великомученик Димитрій Солунський, святий Папа Іван-Павло ІІ (монастир), апостоли Петро і Павло, пророк Ілля, апостол Андрій Первозваний, а також Три Святителі та Всі Святі Українського Народу. Відсутні назви, пов’язані з масово шанованими в УГКЦ апостолом Юдою-Тадеєм, святим Йосафатом Кунцевичем. Є й храм, присвячений іконі Божої Матері Неустанної Помочі.

Можна порівняти цей перелік, для прикладу, з Одеським екзархатом УГКЦ². Там на першому місці храми, названі на честь архангела Михаїла та Покрову Пресвятої Богородиці. На другому – Преображення і святого Миколая. І на третьому – Пресвятої Трійці та Успіння. Серед дванадесятих свят згадуються дев’ять: Вознесіння, Преображення, Трійці, Стрітення, Різдво Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Успіння, Різдво Господа Бога і Спаса Нашого Ісуса Христа. Відсутні свята Воздвиження, Введення, Богоявлення, Вхід Господній до Єрусалиму. В назвах зберігається паритет господських та богородичних назв. Наявні яскраво виражені греко-католицькі назви – апостола Юди-Тадея, блаженного Миколая Чарнецького, святого Йосафата.

Цікаво порівняти ономастику храмів Харківського екзархату з іншими церквами, поширеними на території екзархату, які також вказують на місцеву специфіку³. Так у ПЦУ на Харківщині перше місце за популярністю в святого Миколая, на другому – Різдва Пресвятої Богородиці та Покрову Пресвятої Богородиці і князя Володимира Великого. Якщо в парафіях УГКЦ у назвах фігурують сім дванадесятих свят, то в ПЦУ – п’ять. Є й храм, присвячений Воскресінню Христовому, а також Святому Духові. І в УГКЦ, і в ПЦУ переважають назви богородичних, а не господських свят. Зі святих, які згадуються, – Йоан Богослов, Пантелеймон, Йоан Воїн, святитель Лука, апостоли Петро і Павло, Агапіт Печерський, Олександр Невський (парафія перейшла з УПЦ МП). Також архистратиг Михаїл, як і в УГКЦ, хоча й не так часто, і Всі святі землі Української. Є храм, присвячений Вишгородській іконі Божої Матері.

Серед церков УПЦ (МП) Харківщини частина назв збереглася ще з часів козацтва, тому, відповідно, саме вона має закоріненість у загальноукраїнській традиції, а водночас дозволяє зрозуміти давню місцеву традицію. Частина громад названа за імперських часів, коли активно запроваджувалася уніфікація згідно з загальноімперськими зразками, з певними акцентами. За часів активної розбудови громад наприкінці 1980-х, у 1990-х роках під впливом ідеології «русского міра» громади часом називали іменами питомо російських святих, особливо в самому Харкові⁴.

Так серед назв найпопулярнішою є святого Миколая, на другому місці – Покрову Пресвятої Богородиці, на третьому – Успіння. Поширеними є й назви архангела Михаїла, Трійці, Вознесіння, Різдва Пресвятої Богородиці, Преображення, Петра і Павла. Якщо в українських церквах вживається місцева форма імені Юрій, то в назвах церков УПЦ МП панує грецька – Георгій (сім назв), хоча є й одна Юрія. Згадуються князі Володимир та Ігор, Олег Брянський, княгиня Ольга. Прямим московським впливом пояснюється наявність храмів, пов’язаних з іменами святих: Луки Кримського (два храми), муромських князя Петра і княгині Февронії, Матрони Московської (два храми), князя Олександра Невського (п’ять храмів), Серафима Саровського (два храми), Сергія Радонезького. Казанських храмів – вісім. У Московії день Казанської ікони Божої Матері є знаковим святом. Сама ікона – суто російський символ, до якого прив’язане святкування так званого Дня народної єдності, коли відбуваються шовіністичні російські марші, а саме свято чітко асоціюється з війною росіян проти об’єднаних сил поляків, литовців, білорусів та українців, які 1612 року зробили спробу контролювати Москву. Серед шанованих святих – Гавриїл Білостоцький, який нібито був убитий євреєм з ритуальною метою. Культ цього святого спричиняє палкі дискусії, а дехто з авторитетних священників (отець Олександр Мень) виступав за його деканонізацію. Прикметно, що храми з промосковськими або малопоширеними (якщо не сказати «екзотичними») назвами притаманні насамперед самому Харкову (як-от храм преподобного Марка Гробокопателя). Тут і храм святого Віктора⁵, назву якого асоціюють із намаганням догодити Вікторові Януковичу. В храмі Йоана Воїна є ікона Євгенія Родіонова – російського військового, який брав участь у придушенні національно-визвольної боротьби чеченського народу і загинув на Кавказі⁶. Йому ж присвячена каплиця «Віднайдення загиблих», тобто загиблим військовим у локальних (насправді загарбницьких) війнах⁷. Так є, хоча цей Родіонов офіційно не канонізований і його патологічне вшанування має «народний» характер шовіністичного типу.

МП уникає прив’язки до України. Місцевих назв лише три: Усіх святих новомучеників Слобідського краю, священномученика Олександра, архиєпископа Харківського та Святих в землі нашій просіявших (що розуміється під «нашою» землею, залишається здогадуватися).

У підсумку на Харківщині і для УГКЦ, і для ПЦУ, і для УПЦ МП найшанованішим святом є свято Покрову Пресвятої Богородиці, а найпопулярнішим святим – Миколай.

Кому молимося і як молимося

Звісно, молимося Господу Богові. А в молитвах віряни екзархату звертаються до: Пресвятої Богородиці, Миколая (ну хто б мав сумнів!), Василія Великого (певно ж, вплив василіян), архангела Михаїла, падре Піо (для місцевих цей святий поки що маловідомий), Йосафата, Димитрія Солунського, блаженних мучеників Пратулинських (також яскраво акцентована греко-католицька спрямованість), апостолові Андрію, пророкові Іллі, Пантелеймонові, Кипріянові.

Серед молитовних практик найпоширеніша молитва на вервиці. Менш поширена хресна дорога, а також різноманітні молебні та суплікація.

Тобто назагал Харківський екзархат УГКЦ дотримується місцевої східної традиції, що дозволяє бути зрозумілими для вихованого в православному середовищі місцевого мешканця. Західні святі (падре Піо, Антоній Падуанський) та західні молитовні практики (хресна дорога, суплікація) поступово здобувають визнання й на східних теренах.

До кого ж ідуть

Узагальнюючи викладений матеріал, варто сказати, що місцеві українці йдуть спершу до особистості, до священника. Того, що вислухає, підтримає, що є певним авторитетом. Священники, які творили з нуля парафії, які стикалися з нерозумінням, а часом і з агресією, витримали саме тому, що в них був внутрішній стрижень. У них була віра в Бога, надія на Нього. І довіра до людей, відкритість до них. Часом цією довірою зловживали, але місцеві отці ставали ще сильнішими, ще відданішими Богові. Вірі в Його промисел та Його підтримку. Тому схід України – це не так про систему, яка працює чітко й злагоджено вже сотні років (чим славиться Католицька Церква), як про окремі особистості. Звісно, потрібні й чітко працюючі механізми, системна праця, як діє той самий «Карітас». Але власне церковна громада починається тут зі щирої розмови, чашки чаю, відчуття парафії як дому і сім’ї. Саме тому до нас приходять і залишаються.

В’ячеслав Труш, парох Преображенської парафії УГКЦ в Лозовій

1. Сборник решений недоуменных вопросов из пастырской практики: Вып. 1-2. Киев, 1903-1904. 2 т.
2. Одеський екзархат УГКЦ. Парафії, монастирі, храми. Шематизм. Львів, 2024.
3. Наказ «Про затвердження переліку юридичних осіб – релігійних організацій, які належать до критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період» // Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (https://dess.gov.ua/wp-content/uploads/2025/06/2025.pdf).
4.  Зведена таблиця щодо переліку релігійних організації, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» // Урядовий кур’єр (https://ukurier.gov.ua/media/files/2019-1/всі%20сторінки_.pdf).
5. Форпости “руского міра” у Харкові: знайомтесь – “храм святого Віктора” // Мальва TV (https://malva.tv/20230720/forposty-ruskoho-mira-u-xarkovi-znajomtesj-xram-svjatoho-viktora-nyzhnij-xram-kompleksu-preobrazhennja).
6. Воин-мученик Евгений Родионов // Бруклин (https://www.brooklyn-church.org/voin-muchenik-evgenij-rodionov.html).
7. Часовня Святого Евгения (Харьков) // Академик (https://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/410659).

Поділитися: