Міграція – явище старе, як світ. Це робили Авраам і Яків із синами; Богородиця з Йосипом та малим Ісусом на руках теж вкусили цього хліба, тікаючи в Єгипет від Ірода. Цей перелік можна розтягнути до безконечності. Ба навіть більше, наш часопис був заснований мігрантами й частково залишається «емігрантським», оскільки твориться людьми по обидва боки «великої калабані», як люблять казати в США. Хоча справедливою може бути й критика моїх висловлювань, оскільки в сучасному глобалізованому світі вже не актуально говорити про міграцію, адже люди можуть вільно пересуватись по Земній кулі та обирати місце для проживання. Але так само цьому можна й заперечити – хтось може, а хтось ні.
Буде неправдою, коли скажу, що ніколи не думав про еміграцію. Особливо такі думки виринають, наприклад, коли доводиться стикатись із нашими закладами охорони здоров’я, а надто коли за ці послуги, які ще невідомо, чи підуть на користь, доводиться давати хабара. І таких «мотиваторів» у нашому щоденному житті немало. Тому, коли розмірковував над темою цього номеру, виявив для себе дві наступні тези: перша – на сьогодні з України емігрували (маю на увазі міграцію після здобуття незалежності нашої держави) тільки ті, хто справді відважився, бо непроста це справа. Багато охочих ще сидять на валізах, як пише в своєму коментарі Вахтанг Кіпіані, й чекають можливості виїхати. Друга річ – це те, що люди їдуть звідси не тому, що «там добре», а тому що погано тут. Звідси два логічні висновки. Перший: якби завтра умови перетину кордону були спрощені, й світ для українців став справді таким глобалізованим, як дехто вважає, якби українець мав право обирати, де йому жити й працювати – то черга на кордоні була би така, як між Східною і Західною Німеччиною після падіння берлінського муру. Другий висновок: поки «тут буде погано», то проблема міграції зі всіма її наслідками буде темою ще не одного номеру нашого часопису. Поки ми не збудуємо «рідну хату», наші співвітчизники проситимуться в чужі покої та розбудовуватимуть їх. Окрім цього, десь є ще гірше, ніж у нас, і ще моє покоління, я впевнений, стане свідками прибуття в Україну мігрантів із інших країн. І це також важлива тема для обговорення, яка поки що слабко, але вже починає звучати.
Цей номер не дає вичерпної інформації про все, що стосується мігрантів, ми радше, можна сказати, «взяли проби», тому, я переконаний, ще неодноразово повертатимемось до цього багатогранного явища. Хотів би виділити окремі матеріали цього числа. Серед них – статтю православного богослова Юрія Чорноморця, який аналізує становище українського православ‘я після 20 років перманентного розділення та ворожнечі. І звернути увагу на те, які рішення він бачить продуктивними для виходу із ситуації, яка склалась. А також особливо цінною статтею вважаю нарис багатолітнього редактора нашого часопису Петра Дідули, який побував на початку літа в Казахстані й розповідає про побачене на сторінках цього числа в статті «Карлаг як зона умертвлення і зона пробудження Церкви, або Шість образків із Казахстану».
Анатолій Бабинський
