Коментар до лекцій о. д-ра І. Мончака у рямцях викладів Філії У.К.У. в Монреалі

З уваги на можливо надто скондензовані думки о. д-ра І. Мончака, публіковані в нашому журналі «Патріярхат» за січень 1979, читачі могли б винести враження, що самі лекції проходили в такій же самій формі і залишили своїм научним і науковим матеріялом і слухачів, і читачів у трудності зрозуміти та розгризти викладача. Щоб не було цієї помилки, автор цього коментара уважає в першій мірі за конечне насвітлити основну і провідну ідею, чи тезу о. д-ра І. Мончака. Ця теза поставлена твердо на самому вступі до публікованих лекцій і замикається у ствердженні: За справжню причину роздору між церквами Риму і Константинополя годі уважати доґматичні розходження між цими двома великими помісними церквами. Розкол був радше вислідом довговікового постепенного відчуження у всіх відтинках життя, яке в момент перехрещення політичних інтересів прибрало форму антаґонізму.

Повища теза була не тільки науково поставлена, але й до подробиць науково доведена. Тим самим підхід до проблеми церковного роздору набрав зовсім нової формуляції, а сама проблема стала воднораз перед зовсім новою розв’язкою.

Перш за все справа, на яку змарновано цілі століття, а з часом зроблено з неї і зовсім безнадійною, не була, власне кажучи, ніяким роздором і єрессю, а тільки фатальним конфліктом юрисдикцій. Взаємні викляття зовсім недоречно знайшли тут місце. Виновниками поглиблення конфлікту були обі сторони: Рим і Візантія, та й ще до тієї міри, що тепер важко ствердити, чия вина більша. Цілим рядом підтез о. д-р І. Мончак доказує, що до конфлікту аж так далеко посуненого, що одна сторона називала другу єритиком, одна одну видворювали з Церкви Христової і щедро метала зі засліпленої своєї душі клятви, ніколи б не дійшло, коли б речі називано по імені і якщо б не були порушувані юрисдикції, довговіковою практикою і традиціями устійнені.

Отець доктор порушив капітальну проблему історії і життя Христової Церкви і присвятив їй науковий розгляд, головною мірою основної частини цієї проблеми — історичним зумовленням роздору в Церкві. На канві еволюції виникнення цього роздору і дальшого його поглиблення о. доктор кинув нове світло на істоту помісности Київської Церкви в часах церковних роздорів і … фраґментарних поєднань Сходу і Заходу. Очевидно, лекційний скрипт, який був публікований у нашому журналі «Патріярхат», не впроваджує мабуть всіх читачів з однаковим успіхом у заплутану проблему історичних неполадків у Церкві Христовій. Саме тому автор цих рядків хоче попередити цінний трактат о, д-ра І. Мончака як найкоротшим введенням.

Церква так, як вона усвідомлюється нам, її членам і визнавцям сформовувалась і розвивалася у часі і просторі. Вийшовши з місць, по яких людською своєю природою ступав Господь наш Ісус Христос, Церква Господня оформила перші свої центри в країнах сумежних з Палестиною, у тому числі й в Римі, де з бігом часу утворився головний осередок християнства. Власне кажучи, всі ці центри з приналежними до них церковними громадами жили понад три століття спадщиною, залишеною апостолами-фундаторами цих же громад, більш-менш самостійно і напевно самобутньо. Вони, ці перші центри, вспіли й розвинути за цей відносно недовгий час свої власні священні традиції, сформувати свій власний церковний характер, хоча в основному, тобто у спільній вірі, були ввесь час однією Христовою Церквою.

З черги після цих завважень слід ще раз уважно прочитати першу частину трактату о. д-ра І. Мончака від розділу: Вікове відчуження двох частин Римської Імперії аж до розділу: «Київська Церква в часах церковного відчуження». Ця остання глава буде таким чином починати другу частину праці о. д-ра І. Мончака, для нас найціннішу. Найважливіші моменти в першій частині праці такі: 1) Усі християнські громади-Церкви виводять свій початок від Хлистових апостолів, а не безпосередньо з Риму. 2) Церква Христова еволюціонувала з одного і того самого джерела, яким був Основник Церкви — Господь наш Ісус Христос. 3) Очевидно, у справах самої, спільної всім Церквам, віри, чи радше правовірности були самі ж Церкви незвичайно чулі і спонтанно піддавалися найвищому спільному проводові, що від ранніх століть християнської ери встановився у Римі. 4) Питання церковної юрисдикції (безпосередньо компетентної) було від зарання християнства ахілевою п’ятою Церкви. І якраз встрявання у не свої компетенції і грубе порушування традиційних юрисдикцій призвело до фатальних конфліктів, а з часом до скрайніх непримиренностей і відчуження.

В адміністративній своїй структурі Церква сперлася на державному (римському) зразку. Там, де був державний адміністративний центр, там у понятті ранніх християн мав бути й правлячий центр Церкви. Тим то з хвилиною перенесення столиці над береги Босфору зродились і якось виправдані амбіції провідників тамошньої церковної громади вибитися у центр церковного тяготіння. 6) Перші конфлікти в єдиній Христовій Церкві можна б звести до питання: новий, чи старий Рим. Дедалі явна ривалізація церковних центрів із собою, непоступливість ні одного, ні другого центру і врешті політична доля старого і нового центру були причинами загострення щораз то більше зростаючою конфлікту і остаточно повного відчуження. 7) Два, колись могутні, центри відчужились так далеко, що тоді, коли одному з них поталанило в найгірших обставинах зберегти первісну церковну традицію, то другий розвинув головним чином монополь на прозелітизм за власним, з часом ригористично сформованим, обрядом, за власним, йому притаманним, законодавством і навіть за власною церковною духовістю.

Схід і Захід стали крутитися по власних орбітах, віддалюючись один від одного щораз дальше.

Лекції о. доктора унагляднюють у більшій, або меншій мірі всі повищі пункти з погляду історії. Відчуження проходило етапами, але послідовно і безповоротно. Вершкова фаза відчуження припала якраз на час, коли твердо встановлялася і торжественним актом удержавнилася Божа Церква на наших землях.

Наша Церква, яка в тому якраз часі торжествує свій золотий вік, СТОЯЛА ТОДІ І ЗА ВВЕСЬ ЧАС ПІЗНІШИХ РОЗДОРІВ ОСТОРОНЬ ЦИХ СПОРІВ, ЗАТЕ Ж БУЛА ЗАВЖДИ ПЕРШОЮ, ЩО НАМАГАЛАСЯ ВІДОГРАТИ ПРОВІДНУ РОЛЮ У ЦЕРКОВНОМУ ПОЄДНАННІ.

Підкреслені думки обґрунтовують лекції о. д-ра І. Мончака у другій частині праці п.н. Київська Церква в часах церковного відчуження.

Автор цього коментара ґратулює о. докторові, що так вдало підійшов до конфлікту, якого ніхто досі не потрактував ані так об’єктивно, ані так розумно, ані так переконливо.

Поділитися: