У часи своєї дисидентської юності я був далеким від суто релігійного контексту, але до мене особливо промовили слова Солженіцина, які мають, звичайно ж, релігійне, християнське коріння. Ці слова звучали: «Жить не по лжи». Страшенно мотивувало це гасло, пригадую, як воно оздоровчо діяло на мене, на моїх друзів. Недавно я піймав себе на тому, що це гасло не має сенсу сьогодні. Не має сенсу тому, що: «Що таке правда? ». В нинішній час існують цілі інформаційні антицивілізації, де правдою є облуда, а облудою називають правду як таку. Що означає «Жить не по лжи» в тій антицивілізації? Означає жити відповідно до брехні. Я, звичайно ж, узагальнюю, ставлю полемічне загострення, але багато в чому оця мішанина добра і зла, мішанина правди і облуди ставить перед нами дуже тривожні питання.
Дозволю собі спершу коротко проаналізувати кілька феноменів того, про що ми говоримо, – світ постправди, а потім говоритиму про відповідальність Церкви і завдання Церкви в цьому контексті.
Проаналізуймо, в який глухий кут зайшов принцип релятивності, який був породжений світом постмодерності і який, у принципі, відіграв свого часу дуже позитивну роль. Що я маю на увазі? Дуже тривалий час люди конфліктували через те, що кожен виходив із позиції: «Оскільки я є носієм правди – я ж відчуваю, що дотримуюся правди – то будь-хто, хто зі мною не погоджується, дотримується єресі». Все! Чорно-біла картина, яка породжувала несамовиту конфліктність. Постмодернізм запропонував вихід із цієї ситуації, який відіграв прекрасну роль, а саме: погодьмося, що ми всі маємо лише часткову правду, ніхто з нас не має абсолютної Божої правди. Зрештою, постмодернізм узагалі ставив під сумнів існування єдиної Божої правди. Ми всі є носіями релятивної правди, якоїсь чергової. Ми всі маємо не правду, а опінію. Правда десь посередні між нашими опініями. Таким чином можна визначати правду, якщо ми намагаємося знайти її серед різних опіній. Все це працює чудово, якщо є добра воля всіх учасників цього процесу, якщо кожен із нас намагається справді пізнати правду і дійти до неї щонайближче. Тоді це працює.
Гляньте, як блискуче скористався цим Сурков, Путін, вся ця компанія. Вони запускають у нашу систему визначення правди свідомий фейк, свідомо сконструйовану неправду. Всі, мабуть, пам’ятають, як після виборів в Україні з’явився перший скриншот на московському телебаченні про те, що переміг «Правий сектор» – понад дев’яносто відсотків голосів! Абсолютна вигадка. Цього не було на українському телебаченні, а подали як факт. Це спрацювало тому, що ця постмодерна система визначення правди не може сказати: «Ні, ти – носій брехні». Це за означенням не можна зробити, тому що ти входиш зі своєю опінією. Так, це точка зору Росії, російського уряду, російського суспільства. Це треба врахувати при визначенні правди. Ми не те що не знаходимо правду, ми, навпаки, різко відхиляємося від правди, оскільки беремо до уваги оцю цілковиту брехню.
Постмодерна релятивність, яка відіграла свою позитивну історичну роль, насправді зараз тотально дискредитована такими фейковими інформаціями. Слава Богу, це поступово починають розуміти на Заході (мені страшенно подобається цитата Едварда Лукаса з The Economist: «Наші медіа цінують більше справедливість, аніж правду. Якщо західні джерела кажуть, що авіалайнер над Україною збила російська ракета, а прокремлівські голоси заперечують це, то значно легше дати слово обом сторонам, аніж виключити одну сторону як надто тенденційну. Однак ця схильність до балансу є вибірковою, бо в редакціях відповідальні особи не збалансовують тих, котрі вважають, що Земля кругла, і тих, котрі вважають її плоскою. Або ж не збалансовують астрономів із астрологами. Але почуваються цілком щасливими, вміщуючи опінії Кремля, наче останні є цілком легітимними і розважливими». Ось як ця система використовується Російською Федерацією зі зловорожою метою.
У час моєї юності Радянський Союз мусив виставляти глушилки, щоб перекривати шлях правді, яка йшла до нас із Заходу, не допустити того, щоб люди чули цю правду, бо щойно вони її чули – ставали спроможними зрозуміти, де правда, а де зло, брехня. Що маємо сьогодні? Сьогодні не потрібно виставляти глушилки. Зрештою, нема сенсу, навіть технічно. Що ж потрібно владі сьогодні зробити, щоб не діяло те, що діяло раніше? Потрібно підірвати спроможність людини розрізняти правду і брехню. І це працює, це вдалося зробити тій самій Росії. Приклад ми всі знаємо з часів Майдану: поділені родини – частина родини в Україні, частина в Росії. Спілкуються вони по телефону. І на тому кінці, російському, люди обурюються, члени однієї родини обурюються: «Що ти мені говориш, що це не фашистський Майдан? ! Ти хочеш мене обдурити? ! ». Тобто правдиву інформацію вони сприймали як спробу обманути. Ось вам яскрава ілюстрація того, як можна підірвати спроможність людинирозрізняти правду і брехню. Глушилки справді не потрібні. Мені мій табірний приятель – дисидент Олексій Смирнов, який живе в Москві, каже: «Я отримую інформацію про Україну, про Майдан, з інтернету вільно! Все можна зрозуміти, все можна пізнати з інтернету, але вибіркова реальність «я довіряю тільки цій інформації і не довіряю цій» призводить до того, що люди читають те, що їм видається правдою, а насправді є облудою».
Раніше непрофесійні, немудрі, хуліганські висловлювання не могли завоювати суспільну увагу. Відомі авторитети уневажнювали такі заяви, і все ставало на свої місця. Сьогодні з’явилися соціальні мережі, зокрема Facebook, які дають людині можливість знайти однодумців навіть тоді, коли вона пише будь-яку нісенітницю. Комусь це сподобається, він поставить «лайк», і в неї з’явиться відчуття: «О, дивися, скільки «лайків»! Значить моє твердження вірогідне, бо його підтримало багато людей». Сьогодні в стрічці постів у Facebook ви можете бачити професійного експерта, морального авторитета і цинічного троля. І всі вони рівні. І всі вони конкурують. Понад те, цинічний троль буде точно знати, як впливати на психологію людини, бо прекрасно розуміється на популізмі. Його, так би мовити, авторитетна думка переважить думку наукового експерта, який обов’язково вам скаже, що з одного боку це так, а з другого – так, бо так же ж працює наукова логіка, ми аналізуємо різні варіанти. Але в нього є однозначність і тим він викликає сарказм. Нове, що з’явилося, це те, про що говорив Девід Ремнік, посилаючись на політичного директора команди Барака Обами Девіда Саймоса: «Існує соціальний дозвіл на такий дискурс, до того ж через ті самі соціальні мережі ви можете знайти людей, які згодні з вами і які таким чином надають вірогідності вашим думкам та опініям. Це створює нову дозвільну мережу, певне соціальне визнання для того, що раніше було немислиме. Це фундаментальна зміна, до якої ми маємо бути готові».
Раніше існували пропагандистські системи: Геббельс, комуністична пропаганда – там так само діяло використання інформації зі зловорожою метою. Але є різниця тодішнього і теперішнього часу.
Я не знаю, чи маю правдиву відповідь (ви будете собі дискутувати над цим), але пригадую ось яку засадничу різницю: і нацистський режим, і комуністичний будували альтернативні світи, позитивні, з найкращих міркувань: арійська раса пануватиме на благо людства чи пануватиме робітничий клас на благо всього людства. Але це мають бути цивілізації, які стануть новим кроком в історії людства. Сьогодні ж «русскій мір» є, порівняно зі згаданими ідеологіями, досить жалюгідним. Вони самі не розробляють його. Це безплідна ідеологія, квазіімперський продукт. Натомість сьогодні є засаднича різниця – пригадайте собі з минулого: Хрущов – яка була його формула? «Догоним и перегоним Америку!». Було відчуття, що Америка є вгорі, а ми маємо дотягнутися до неї, навіть обігнати її. А що сьогодні? Сьогодні Путін дуже чітко розуміє, що сидить глибоко в ямі і що Росія не спроможна ні економічно, ні фінансово, ні в чому іншому наздогнати західну цивілізацію. А що вона може зробити? Вона може підірвати західну цивілізацію, опустити її до свого рівня, підірвати її сили. Тому нинішній капітал Росії, який зберігається в нафтових доларах, кинутий на те, щоб підірвати сили Заходу. Росія навіть не намагається піднятися вгору. Це чиста руйнівна сила, яка не має нічого в позитивному плані креативного. Її креатив спрямований лише на пізнання слабинок західного світу і використання їх для того, щоб ця цивілізація впала.
Завдання Церкви
Фундаментальність зміни спонукає мене до біблійних асоціацій. Всі ми знаємо про дерево пізнання добра і зла. У мене враження, що ми стоїмо перед деревом пізнання правди та облуди, брехні, і кожен, хто скуштує плід цього дерева, стає неспроможним надалі розрізняти правду і брехню. А це має страшні наслідки. По-перше, уряди, відповідальні в світі уряди, які тримають фактично певний статус-кво, якщо хочете, підтримують певний мир, певний порядок у світі, щораз більше заплутуються, щораз більше губляться в інформації, отримуючи її з Rasha Today чи в будь-який інший спосіб. На прикладі «Брекзиту» бачимо, які хибні кроки були прийняті на урядовому рівні. А на рівні суспільства ми в результаті отримуємо ситуацію, коли не довіряємо будьякій інформації, будь-якій пресі, будь-якому джерелу інформації, а точніше довіряємо тому, що найкраще звучить, що нас найбільше інтригує, але воно часом і близько не лежало біля правди. Ця руйнація на рівні урядів і руйнація на рівні суспільства ставить перед нами страшенно важливе запитання: як із цього вийти?
А що Церква в цей момент? Я з дня на день очікую якоїсь соціальної енцикліки на тему постправди, а в результаті часто отримую різку реакцію із Заходу: «Та що ви піддаєтеся тим сучасним журналістським вибрикам? ! Винайшли якусь постправду і йдете за нею». Ні, я не за термінами йду, а за феноменом, який стоїть за цим терміном. А він страхітливий. Церква загалом не може сказати: «Не читайте Facebook! Не дивіться телебачення!». Вона не може ізолювати людину від нинішніх викликів. Церква, звичайно ж, говоритиме: «Ісус – наша правда, ми Його будемо триматися і ми не пропадемо». Добре, це легко сформулювати, але подивімося з позиції не віруючої людини, а з позиції секулярної більшості: скільки в тому світі доктринальних правд? Кожна конфесія, кожна юрисдикція має свою правду. Де в цьому Христос, який є Правдою? Ось який виклик стоїть перед Церквою! Ми вже не сміємо ховатися за нашими конфесійними правдами. Це ми досі могли так жити – кожен мав відчуття: так, моя Церква мене задовольняє. Це чудове відчуття. Я почуваюся в своїй Церкві дуже добре, але я не маю що відповісти се-кулярним людям, які губляться в світі постправди. Нам треба шукати розв’язки!
Блаженніший Любомир сказав одну чудову річ: «Якщо хочете відновити довіру – перестаньте торгувати правдою». А ми не тільки губимося в інформації – не знаємо, де правда, а де зло, ми втратили довіру одне до одного. І це той народ, який чотири роки тому на Майдані довів до вершини міжлюдської довіри! Пригадую собі, як кияни віддавали ключі від своїх помешкань, мовляв, ідіть, ночуйте. Ніхто не боявся, що йому пограбують хату. А нині знову тотальна недовіра. Чому? Бо торгують правдою. Бо ми не бачимо, де правда, а де облуда. Значить це теж підриває наше суспільство знизу.
Я знаю, що постмодерний принцип не дозволяє «демонізувати» суперника. І це правильно! Цей принцип був революційно правильним на початку. Але що це тепер означає? Хочу представити тут дві цитати: перша з Євангелія від Івана: «Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (8, 44). Мають ці слова сенс у нинішньому світі? Церква може про це говорити? Може називати джерела отої брехні «диявольським поріддям»? Або візьмімо в пророка Ісаї, який говорить про команду Суркова-Путіна: «Зо смертю ми союз уклали, вчинили ми з Шеолом угоду; коли бич згубний пройде, нас не досягне, бо ми з брехні зробили собі сховок, з неправди – захист» (28, 15). Слава Богу, Ісая далі говорить, що «Град змете сховок брехні, і захист води змиють. Скасований буде союз ваш із смертю…». Але хто має це зробити, як не люди? Можемо надіятися, що з неба зійде воїнство небесне, але нам треба щось робити в цьому світі, породженому нашими ж слабинками.
Для мене страшенно дорогим є принцип win-win, принцип доданої вартості – від співпраці скористаємо більше. Я коли заглибився в праці Шептицького, то побачив, які там джерела любові, джерела позитивного розвитку містяться в цьому принципі. Але Шептицький, який так обстоював цей принцип у своїх проповідях, разом із тим каже: «Як для окремих осіб, так і для народів найбільшим нещастям на цім світі є змішування понять добра і зла». Або ж інша цитата: «Чи ж це не якесь дивне божевілля – не розрізняти поняття правди і неправди, добра і зла, світла й темряви, культу Бога і культу демона, закону Божого і закону бандитів».
Принцип win-win, коли його застосувати до правди і неправди, до Бога і диявола, обертається саме диявольством, бо ми починаємо співпрацювати із сатаною. Нам треба відновити етичний вимір, відновити чистоту правди і, якщо можна це слово тут вжити, чистоту брехні. Я можу запропонувати тільки це. Може, я помиляюся, може, є інші богословські шляхи розв’язання цієї проблеми, але я не вірю, що співпраця з дияволом може дати позитивні плоди.
Мирослав Маринович, Український католицький університет, Львів
