Я народився у великому (тисяч на триста) промисловому місті на березі Дніпра. Колись тут був відомий Романів курган, де козаки збирались на нараду перед походом. Про курган цей згадував Гійом Левассер де Боплан в своєму «Описі України». Біля кургану було кілька козацьких зимівників, а коли Катерина зруйнувала Січ – зимівники перетворились на так звані державні села, в яких не було панщини і селяни лише платили оброк цареві.
Одним із таких сіл було Кам’янське. Наприкінці ХІХ століття поляки почали будувати тут металургійний завод, який став одним з найбільших у Російській імперії. Паралельно з цехами зводили будинки для інженерів і робітників, костел і церкву, синагогу і кірху, школи і лікарні, театр і заводський клуб. Так виросло нове місто. Спочатку його називали Кам’янське, потім Запоріжжя-Кам’янське, а після приходу радянської влади воно отримало назву Дніпродзержинськ (начебто Залізний Фелікс свого часу особисто врятував завод від закриття). Може, так воно й було. А ще була українізація і згортання українізації, радянська індустріалізація і Голодомор, репресії, війна і відродження після війни. Було будівництво нових заводів, закриття храмів і відкриття палаців культури. Були занедбані квартали старого міста й ошатні сталінські проспекти, забуті святині й зелені бульвари нових районів, адже Дніпродзержинськ – батьківщина Брежнєва і кузня партійних кадрів, був, мабуть, найяскравішим втіленням радянської утопії. А потім настав занепад цієї утопії: порожні прилавки, довжелезні черги. Повітря стало чистішим – заводи працювали вже не на повну потужність. Над містом знову залунали церковні дзвони, а перед театром відкрили пам’ятну дошку на честь жертв репресій і Голодомору. Саме там я вперше побачив червоно-чорний «бандерівський» прапор.
Як і до будь-якого промислового міста, до Дніпродзержинська звозили людей з цілої Російської імперії. Тут були українці, поляки, росіяни, німці, євреї. Спільною мовою для них була мова імперії – російська. Так само було і за радянських часів: російська мова об’єднувала росіян, українців, євреїв, казахів, творячи (згідно з радянською ідеологією) з цієї мішанини націй один радянський народ. Вдома і мама, і тато говорили російською, але баба Надя, яка частенько доглядала мене, коли батьки були на роботі чи в гостях, була україномовною. Від неї я почув перші українські слова: «Чого ти воскорубишся?» – так вона зверталася до песика, коли він чухався занадто довго. А потім усі дивувались, коли чули від мене, трирічного, щось на зразок «не бери голку в рот, а то вмреш».
Взагалі відчуття того, що російськомовний Дніпродзержинськ – лише острів в українському морі, ніколи мене не полишало. Від’їдеш трохи з міста – і одразу ж опиняєшся серед мазанок, серед україномовних селян, серед козацьких могил. Зайдеш до музею – і побачиш козацьку зброю, вишиванки. Виїдеш за місто – і ось тобі собор, закладений Калнишевським, ось тобі фортеця, зведена Мазепою, ось тобі місце поховання Сірка, ось тобі місце, де була чергова Січ. Власне нікого це ніколи не пригнічувало. Пенсіонери в санаторіях залюбки співали і російські романси, і українські пісні, в міському театрі ставили і російські водевілі, і п’єси Котляревського та Квітки-Основ’яненка. Усі ми знали: навколо – Україна. Питання було в іншому: ким є ми? Росіянами? Українцями? Люди без роду-племені, які опинились тут невідомо як? Найімовірніше останнє. Це в Галичині чи на Волині ще й досі шанують вікові традиції, бо ж зв’язок людини з землею не розірвати. А в наші шахтарсько-металургійні краї люди поприїжджали звідусіль. І замість прадідівської хати в селі – дача і шість соток, які батько чи дід отримав на роботі. Як писав Маяковський, «наш труд – наша родина». Тож Україну ми відкривали для себе, як Колумб Америку, як щось нове й незвичне. І чи стане вона для нас батьківщиною, а чи просто залишиться місцем перебування, залежало від особистого вибору кожного окремого східняка.
Люди робили вибір – ким бути. І вибір цей залежав від багато чого: від любові до свого міста, від ставлення до сучасності, від ментальних здібностей, від ставлення до української мови, літератури, історії. Наприклад, у школі наше ставлення до українства багато в чому залежало від учителів та програми. Вчителька історії, Лідія Іванівна, сама росіянка, намагалася викладати свій предмет максимально об’єктивно, висвітлюючи проблемні сторінки історії з усіх боків. Тому в її класах хтось ставав комуністом, хтось російським монархістом, а хтось «бандерівцем». Я, наприклад, назавжди запам’ятав, як вона кількома реченнями розповіла нам про Андрея Шептицького. Слова були прості, але інтонація, з якою вона їх говорила, надовго запала мені в душу. І потім я довго шукав праці Митрополита, кни‑ ги про нього. Разом з Лідією Іванівною шукав відповіді на критичні для українців питання. Кожен знаходив свої. Знаходив свої і я. Якщо Петро І перетворював вільну Гетьманщину на безправну колонію, то Мазепа мав право перед Богом шукати порятунку в шведів. Якщо радянська ідеологія – це репресії, Голодомор і закриті храми, то «бандерівці» мали право перед Богом проти неї боротись. В кабінеті історії серед малюнків пам’яток архітектури була дерев’яна уніятська церква, і це красномовно свідчило, що уніяти, як би їх не лаяли, зробили великий внесок в нашу історію та культуру, тому мають право бути частиною нашої землі. Легка і яскрава мова «Чорної ради», жарти Івана Котляревського і Остапа Вишні, філософія Григорія Сковороди пробудили в мені пошану, а потім і любов до української мови та літератури. А красу української пісні я відчув у «пенсіонерському» санаторії, куди потрапив за компанію з бабусею та дідусем. Там влаштовували українські вечорниці, і коли одна не зовсім ще стара пенсіонерка співала «Ой ти, місяцю», я забув про все на світі. А тягнучи разом із хором ветеранів «гей, долиною, гей широкою козаки йдуть», я, дванадцятирічний, почувався козаком серед безкраїх ланів з люлькою в зубах і шаблею на боці. Не те щоб я став таким уже затятим патріотом – Вільяма Воллеса із «Хороброго серця» любив більше за Мазепу, а Шекспіра та Пастернака більше за Шевченка і Лесю Українку і, не бийте мене, будь ласка, «Вогнем і мечем» більше за «Тараса Бульбу». Але цей космополітизм ніколи не заважав мені розуміти, ким я є і де моя Батьківщина, не цуратись її.
Звісно, не всі були такими романтиками, бо в кожного свої цінності. Хтось любить історію і літературу, хтось економіку і промисловість, ко‑ мусь важливіші фортеці та музеї, а комусь перспективи металургії. Та й відповідь на питання «ким бути?» кожен знаходив свою. Загалом східняків від Харкова до Одеси можна поділити на чотири категорії:
1. Ідейні фанати СРСР. Вони моляться на Леніна, Велику Перемогу і ковбасу по 2. 20. Мріють про колишню велич могутньої імперії. Це здебільшого діти шкільного віку, а також жінки пенсійного і передпенсійного віку.
2. Байдужі. Їм все одно, хто при владі, який прапор майорить над місь‑ кою радою. Єдине, чого вони хочуть, це миру, стабільності, спокою і, звісно, грошей. Саме такі типажі фотографуються в Краматорську біля спалених автобусів, знімають на відео військові літаки і БТРи з вікна та переказують, як бабахнула ракета терористів по українському вертольоті.
3. Помірковані українські патріоти. Вони вважають себе українцями, пов’язують своє майбутнє з Україною і в більшості своїй готові активно висловлювати власні переконання. При цьому вони залишаються людьми російської культури, українські книги і музика становлять невеличкий відсоток інформації на їхніх комп’ютерах, меншість на книжкових полицях. Здебільшого вони стримано ставляться до УПА і вишиванок, шанують «западенців», але не поспішають ставати такими, як вони.
4. Українські патріоти західного типу. Вони говорять (принаймні намагаються) українською, інколи навіть галицькою ґварою, ставлять на аватарки повстанців, синьо-жовті та червоно-чорні прапори, регулярно надягають вишиванки і намагаються наслідувати приклади, які бачили у Львові чи в Карпатах.
Кількісне співвідношення і порівняна активність цих чотирьох категорій визначала та визначає обличчя українського сходу. І ці чинники впливали та впливають на події останніх років. Настав 2004 рік, а потім 2014-ий – і все стало простіше. Коли в «пакеті» з проросійськими переконаннями йде Янукович і путінська агресія, то не треба бути вели‑ ким патріотом, щоб зрозуміти, під чиї прапори ставати. Рівень підтримки Януковича в наших краях був не таким уже й високим, кількість патріотів України поступово збільшувалась, а прихильники проросійського курсу ставились до «помаранчевих» з розумінням. Ніколи не забуду бенкети, які прибічники Януковича влаштовували для всіх членів комісії після кожного туру президентських виборів, і тости за нашого президента Віктора, як би його не називали по батькові. Та й потім, коли Янукович прийшов до влади, українці не здавались. Саме в Дніпродзержинську був вивішений відомий плакат з бабусею, яка переписала хату на кота, взнавши, що онук голосував за Партію регіонів, саме в Дніпродзержинську народився і виріс засновник та лідер «Правого сектору». Коли взимку 2014 року події на Майдані набирали обертів, у Дніпродзержинську й Дніпропетровську «полетіли» Леніни. Причому «дніпропетровського» вождя розбили, а «дніпродзержинського» здали в музей. А ще в Дніпродзержинську була спроба спровокувати масову бійку біля пам’ятника Залізному Феліксу. І тоді до майданівців та антимайданівців вийшов депутат міської ради, поговорив із ними та намовив розійтись. Мітингувальники, які ще півгодини тому готові були бити один одного, побратались, покидали бити в смітники (буквально) і розійшлись.
А коли почалося вторгнення у Крим і провокації на Донбасі, усю країну облетіли фото та відео з мітингу, де десятки тисяч дніпропетровців співали гімн України і сотні молодих людей ішли добровольцями до воєнкомату. Потім Коломойський став платити гроші за пійманих диверсантів, і тепер сепаратисти в наших краях бояться появлятись…
Отже, можна з усією впевненістю сказати, що Дніпропетровщина в більшості своїй визнала себе українською. А зважаючи на останні події, те саме можна сказати й про Одещину, Херсонщину, Миколаївщину, Харків‑ щину. Недарма саме в Харкові склали не дуже пристойну, але веселу та смішну пісню з двох слів про президента, що розв’язав проти нас війну. Недарма в Одесі зірвали спроби посіяти паніку і захопити адміністративні будівлі. Недарма єдиним регіоном, де російським терористам вдається щось зробити, є частина територій Донеччини й Луганщини.
Причина цього досить проста: переважна більшість населення і там за цілісність України. Понад те, більшість населення була за Україну і в Криму. Навіть у Путіна визнали, що реально проголосувало за приєднання до Росії приблизно 15 відсотків на‑ селення півострова. Але там зіграли свою роль страх і байдужість, давня радянська звичка, що за тебе все має робити хтось, а також страх перед бойовиками, «зеленими чоловічками» і сусідами, що під впливом Кисельова стали схожими на зомбі. Саме на страх і байдужість робили ставку ті, що організовували заворушення у Львові, ті, що випускали «тітушок» на вулиці Києва, ті, що стріляли по учасниках проукраїнського мітингу в Одесі, ті, що били демонстрантів у Харкові й Донецьку. І реакція людей на ці залякування зумовила подальший розвиток подій в цих містах. Там, де містяни не побоялись вийти на вулицю, щоб дати відсіч бандитам, там зараз тихо, спокійно. А там, де люди злякались, там зараз ті, що не бояться, змушені вести антитерористичну операцію.
Звісно, ця ложка дьогтю в діжці меду псує настрій усім любителям теленовин, проте не робить погоди на всьому південному сході нашої держави. Звісно, населення теперішнього сходу України неоднорідне, тому в кожного своя відповідь на питання «ким бути?». В Дніпродзержинську перед Залізним Феліксом збирались битись місцеві жителі. В одеському Будинку профспілок гинули від газу місцеві жителі, та й скажена дама, що била ногами поранених у Харкові, також місцева жителька…
Але й серед патріотично налаштованих не всі однакові, тому український схід ще остаточно не визначився, з ким і яким йому бути. Але рубікон уже перейдено. Переважна більшість одеситів і херсонців, миколаївців і дніпропетровців, харків’ян, донеччан і луганців уже висловилась на підтримку України – виходячи на мітинги, годуючи українських військових, врешті-решт, не беручи участі в проросійських мітингах. А якщо Росія почне повномасштабну війну (що видається малоймовірним) і російські танки увірвуться до Одеси чи Харкова, патріотичні настрої тут тільки посиляться.
Інше питання, яким стане новий український схід. Він може просто перейняти цінності галичан і волинян, гасло «Слава Україні!», червоно-чорні прапори і Бандеру з Шухевичем (імпортерів «западенського» патріотизму там не бракує), а може створити щось своє, перейнявши дещо з галицького чи київського духу і зберігши щось із власного надбання – радянсько-індустріально-космополітичного. Наддніпрянський чи донбасівський патріотизм може відрізнятись від київського так само, як київський від львівського. І це правильно, адже будь-який патріотизм базується на любові до свого шматочка землі, до рідного міста чи села. Базується на традиціях, а традиції в кожного регіону свої. Народ це розуміє – недарма і на Майдані, і в сьогоднішній Україні так легко самі собою вирішилися і мовне, і історичне питання. Тож лише час покаже, якою стане південно-східна Україна. Але напевно можна сказати одне – вона залишиться Україною! Адже іншого шляху, крім любові до України, тут нема. Альтернатива йому – тільки безвір’я й занепад. Все ж таки навколо радянських заводів у нас українська земля, полита козацькою кров’ю, і кожен курган, кожні древні руїни, кожні порослі бур’яном вали яскраве свідчення того.
Віктор Заславський, історик
