Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Джерело фото: фейсбук-сторінка Ukrainian Catholic Eparchy of Toronto and Eastern Canada

Літургія в діаспорі: виклики та перспективи

Моєю метою є представлення сучасного стану літургійного життя УГКЦ в діаспорі, а саме його проблем та успіхів. Я також спробую дати конкретні практичні поради щодо подальшого сприяння літургійному життю, щоби надати літургії – почитанню Живого Бога – належне місце як головній дії зібраної Церкви – Тіла Христового. Але перш ніж перейти до головної частини моєї теми, я хотів би, задля кращого взаєморозуміння, прояснити спершу деякі ключові терміни.

Ключові умови і контекст

По-перше, якщо говорити про літургію (я сподіваюся, всі ми розуміємо, що мовиться про Божественну службу Бога та людей, яка є, зі слів отців Другого Ватиканського Собору, вершиною, до якої прямує діяння Церкви, і водночас джерелом, з якого плине вся її сила (Sacrosanctum concilium, §10)), то вона чинить сьогодні присутнім те, що було видимим у Господі Бозі і Спасі нашім Ісусі Христі, і є серцем богослов’я, а не лише предметом обговорення її «рубрик». Як і в будь-якій дисципліні, повніше знання літургії, а саме належне святкування літургійних обрядів, а також її історії й теології, вимагає глибшого вивчення, аніж те, що пропонується початковою семінарійною освітою і вимагає досвіду, яким не кожен священик вповні володіє. Тут також зауважу, що УГКЦ в діаспорі обдарована немалим числом літургістів, які останніми роками досліджували традицію УГКЦ та запропонували поважну кількість добрих напрацювань. Замість того, щоб ігнорувати ці наукові праці, УГКЦ мусить серйозно ставитися до літургійної науки та заохотити професорів і студентів до вивчення традиції своєї Церкви. Але, не дивлячись на відсутність освіти в галузі літургійних наук та досвіду, в нашій Церкві досить часто спостерігається, що кожен має власну думку про те, що сам вважає правильною літургійною практикою або традицією, а що ні… Повертаючись до суті літургії, можна підсумувати її значення так: літургія – це життя Церкви в дії, де «Церква» – іменник, а «літургія» – відповідне дієслово.

По-друге, етикетка «діаспора», як на мене, є невдалим терміном, тому що це дозволяє вважати, що наша Церква насправді не є Церквою Божого народу там, де той народ перебуває, – чи то в Саскачевані, чи в Парижі, а радше, що церква, яка є у Винниках або Бучачі, більш «справжня». Сьогодні «діаспора» нашої Церкви дуже різноманітна як з точки зору демографії, так і історії. Проста географія пояснює, чому Північна та Південна Америка, як і Австралія, мають слабший зв’язок з Україною, аніж Західна Європа. У деяких частинах Європи можна поснідати вдома, сісти в авто і бути на Західній Україні в обід. Дистанція – як фізична, так і психологічна – між Північною Америкою та Європою, створена Атлантичним океаном, не дозволяє таких швидких переміщень. Різниця історії та цілком відмінні ситуації пояснюють, чому небезпечно говорити про «діаспору» як про моноліт так само, як небезпечно говорити про Україну, не визнаючи відмінностей між Львовом, Тернополем, Івано-Франківськом, Галичиною в цілому, Києвом та іншими областями України, наприклад. Існування УГКЦ в сьогоднішній Польщі особливо пригадує те, що історичний контекст, де є Церква поза межами України, дуже різниться, і треба брати до уваги місцеву історію, коли думати про її сучасність і майбутнє. Незважаючи на потенційну небезпеку терміна «діаспора», я використовую його тут, розуміючи, що він описує різноманітні реалії нашої Церкви за межами сучасної України.

По-третє, демографічний та етнічний склад УГКЦ за межами України також не є таким монолітним, як можна було б припустити. Ситуація, в якій, з одного боку, люди українського походження в діаспорі не володіють українською мовою так вільно, як можна було б очікувати, а з другого – є багато людей, які прийшли до нашої Церкви з Латинської Церкви, протестантизму чи не були віруючими узагалі, ставить перед нами питання щодо мови та культури УГКЦ в діаспорі. Якщо в минулому саме мішані подружжя були середовищами, звідки до нашої Церкви приходили люди інших культур, то сьогодні щораз більше нових вірних приходять до УГКЦ завдяки її проповіді Євангелія через досвід київської традиції, а не з етнічних або культурних міркувань.

Дозвольте тепер перейти до деяких проблем, пов’язаних з літургією УГКЦ, розглядаючи питання взірця (τύπος) молитви і богопочитання та питання передання (παράδοσις) традиції.

Образ/Взірець (τύπος)

Загальне запитання людей в УГКЦ щодо літургії – це не «що ми повинні молитися», а «як ми повинні молитися». УГКЦ не має повного зібрання офіційних літургійних текстів, а тексти, які існують, не завжди виразно пояснюють священикам і вірним, як ними користуватися. У той же час літургія – це не сам текст, а текст в дії – живе Слово – через його служіння і святкування. Тому самого тексту недостатньо. Те, що потрібно, це образ або взірець того, як треба молитися цим текстом, жити ним.

З перших століть Церкви ця модель була забезпечена катедральним собором, де єпископ – отець і батько зібраної громади в молитві – очолював щоденні служби. У Єрусалимі в IV столітті єпископ був присутній на Утрені та Вечірні щодня. У Константинополі він був присутній на всіх основних святкових службах, включаючи Вечірню та Утреню. А в соборі святої Софії, де було близько 70 священиків і дияконів у ХІ столітті, служили щодня Вечірню та Утреню, а не щоденну Службу Божу.

Відповідно до приписів Кодексу канонів Східних Церков (ККСЦ), єпархіальний катедральний собор повинен бути взірцем літургійного життя, а єпископ – «поборником і охоронцем усього літургійного життя в довіреній йому єпархії » i «повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалося». На жаль, так не є у багатьох катедрах УГКЦ в діаспорі, де навіть Вечірні в суботу ввечері та Утрені в неділю вранці, відповідно й у свята, немає в розкладі богослужінь.

Без регулярного святкування таких богослужінь духовенство та вірні не матимуть нагоди навчитися цієї молитви через власний досвід (to learn by doing). Оскільки монаше життя в діаспорі, особливо останніми роками, майже повністю вимерло, окремі парафії самотні й не мають підпори в монашестві. Через брак добрих прикладів у власній Церкві, до недавнього відродження в Україні, парафії в діаспорі могли дивитися виключно на римо-католиків або на православних, шукаючи таким чином помочі та стимулювання позитивного літургійного відродження. У семінаріях вчать священиків, як служити основні служби, яких потребують священнослужителі під час свого служіння. Однак зараз немає аналогічного тренінгу для дяків і диригентів хорів, де вони могли б навчитися співати ці богослужіння. Тому одним із перших викликів для УГКЦ, особливо за межами України, є гостра потреба літургійного взірця.

Традиція/Передання (παράδοσις,)

Але навіть без чіткого взірця у діаспорних катедрах літургійну традицію УГКЦ в першій половині ХХ століття ще все-таки можна було передавати завдяки встановленим нормам та ефективній підготовці священиків і дяків, які свого часу вчилися у Галичині та Україні, але згодом емігрували і стали діаспорою. Після Другого Ватиканського Собору в діаспорі через певні чинники ситуація змінилася: по-перше, через погане впровадження або через нерозуміння загальнопозитивних директив документів Собору. Розслаблення в літургійних практиках часто сприяло простому усуненню елементів, які здавалися надто аскетичними, повторюваними або ж надто інтенсивними. По-друге, в діаспорі великий наголос робили на побудову храмів, а не на вищу богословську освіту. Були зведені красиві, вражаючі собори і церкви, але люди, окрім священиків, не були підготовлені Церквою, щоби служити в цих новозбудованих церквах як дяки, прислуга, паламарі, катехити і так далі. По-третє, відсутність мови як передавача традиції, тобто раптовий перехід від церковнослов’янської до української у 1960-их роках відбувався без усіх необхідних літургійних текстів. Це означало, що богослужіння, які не були на той час перекладені українською або для яких не було інструкцій українською, часто просто «відпадали». Вимирання у 1970 – 80-их роках дяків, які здобули відповідну формацію і знання в Україні, було ще одним негативним чинником. І останнім важливим чинником стала асиміляція – як лінгвістична, так і культурна, на яку церковна єрархія реагувала недостатньо швидко. В часі Другого Ватиканського Собору розмовною мовою для деяких регіонів діаспори УГКЦ була вже не українська, а саме місцева мова, наприклад, англійська чи португальська.

І це лише деякі чинники, які відігравали роль у занепаді літургійної традиції УГКЦ в діаспорі у часі, коли Церква в Україні перебувала в підпіллі. Що ще гірше, давні політичні розбіжності й напружені стосунки разом із галицькими емігрантами «експортувалися» після Другої світової війни в новосформовану діаспору, що призвело до поділів щодо візії та напряму, в якому літургійна практика повинна була розвиватися після Другого Ватиканського Собору.

Питання ідентичності УГКЦ, виражені в літургійній практиці, порушені спершу в Галичині, також стали точкою суперечок у діаспорі УГКЦ, що часто призводило до взаємних звинувачень сторін, що вони роблять щось таке, що не є «нашим». Варто зауважити, що такі звинувачення часто робили на основі припущень та без історичного обґрунтування або дослідження. До прикладу, чому письменника Миколу Гоголя, який народився в Полтаві, ми захищаємо як українця, а барокові «горбаті» фелони, також полтавського походження, відкидаються як російські? Вплив необґрунтованих або політично мотивованих галицьких поглядів і далі відчутний у Церкві, Отець і глава якої тепер проживає в Києві. Питання крою риз або висоти шапок явно не мають відношення до питань віри та Євангелія. Цей приклад показує, щопевні погляди в УГКЦ й далі перебувають під сильним регіональним впливом Галичини. Тому питання про те, якою є справжня літургійна традиція УГКЦ в ХХІ столітті, все ще залишається відкритим для обговорення та чутливою проблемою в діаспорі. Воно вимагає об’єктивної відповіді та рішення з боку верховної літургійної влади УГКЦ – її Отця і глави та Синоду. Те, що певні літургійні практики, пропаговані до Другого Ватиканського Собору та, ймовірно, скасовані ККСЦ і «Літургійною інструкцією» Східної конгрегації, далі пропагуються і практикуються в діаспорі, робить неможливим для духовенства і вірних працювати в напрямку зростання та покращення літургійного життя в УГКЦ. Маю на увазі, наприклад, служіння Божественної літургії святого Івана Золотоустого в будні Великого посту, літургійне служіння євхаристійних набоженств (суплікація) та святкування празника Христа Царя у візантійському обряді як важливі елементи збереження «греко-католицької ідентичності».

Теперішній стан справ

Є два способи перегляду поточного стану літургійного життя в діаспорі УГКЦ: або як зразка втрачених можливостей, або як прикладу малих успіхів. Роки нехтування проводом УГКЦ в діаспорі літургійними питаннями після Другого Ватиканського Собору означало, що були втрачені можливості для реалізації позитивних рішень Собору та боротьби з асиміляцією і втратою вірних. Зрозуміло, що у 1960 – 70- их роках з’явився імпульс для перекладу церковнослов’янських текстів українською мовою (процес, який триває донині), але не існує такого ж офіційного процесу щодо англійської та інших необхідних мов. Це з одного боку. А з другого боку, люди в діаспорі почали шукати духовної опіки деінде – чи то в православних, чи в римо-католиків – саме через різноманітні проблеми в УГКЦ, наприклад, наголос на етнічну ідентичність. Вже у 1980-их роках позитивне впровадження Другого Ватиканського Собору почалося в певних колах УГКЦ. Хорошим прикладом таких успіхів є офіційні рішення єпископів УГКЦ в Канаді та США стосовно відновлення уділення Таїнств для немовлят та повернення до оригінальної версії Нікео-Константинопольського Символу Віри. Це відбувалося в середовищах духовенства та вірних УГКЦ, які часто покладаються на православні тексти й переклади, можливо, несвідомо дотримуючись директив Східної конгрегації («Інструкція із застосування літургійних приписів до ККСЦ», §29), oскільки офіційних літургійних ресурсів для духовенства та вірних УГКЦ надто мало. В Польщі також спостерігаються позитивні кроки щодо втілення цих директив та оживлення церковного життя і традиції.

Що стосується літургії, то ініціатива «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» і Партикулярне право УГКЦ закликають парафії звершувати богослужіння літургійного правила, але не дають ніяких ресурсів чи порад, як це робити. Ресурси, які намагаються заповнити розрив між теорією та практикою шляхом надання музичних нот, які мали б офіційний дозвіл єрархії УГКЦ, практично відсутні. Це стосується як українських, так і англійських книг, а більшість видань узагалі подаються з приписом «для приватного використання» (ad usum privatum), щоб уникнути претензій бути офіційними. Такі неофіційні тексти місцевими мовами діаспори є нормою, без них було б неможливо звершувати якісь інші богослужіння, крім Божественної літургії. Якщо я не помиляюся, в УГКЦ не існує офіційних видань літургійного Євангелія або Апостола будь-якою мовою, окрім церковнослов’янської чи української. Незважаючи на появу смартфонів та молитовних ґаджетів у країнах діаспори, для сприяння активної участі вірних (participatio actuosa) в богослужіннях (Sacrosanctum Concilium, §14) електронні пристрої в храмах не використовуються. Частково тому, що в парафіях переважно є достатньо ресурсів для оплати друкованих копій для кожної особи, яка бере участь в богослужіннях. У багатьох випадках такі друковані копії є єдиними текстами, які можна знайти в храмі, оскільки парафії не мають оригінальних примірників книг або ж таких офіційних книг просто не існує.

Контекст життя на Заході є таким, що члени УГКЦ, які народилися в діаспорі, як правило, мають більший доступ до вищої освіти, більше вільного часу та більше ресурсів, щоб присвятити Церкві. Стежачи за прикладом Римо-Католицької Церкви, можна побачити позитивний і ефективний розвиток «постійних дияконів» у парафіях УГКЦ в Північній Америці. Багато віруючих УГКЦ в діаспорі, що живуть у такому контексті, мають добру взаємодію з іншими християнами в своїх громадах, включаючи православних. Вони розуміють місійне покликання УГКЦ в діаспорі – бути Церквою того місця поряд із РимоКатолицькою та іншими Церквами і не залишатися Церквою якогось іншого місця (в нашому випадку лише України) або перебувати в «гетто». Свої зміни в траєкторію розвитку діаспори УГКЦ вносила й хвиля імміграції з України на Захід після розпаду Радянського Союзу. Подібним чином потреба у відновленні Церкви в Україні спричиняла те, що сама діаспора часто зосереджувала більше зусиль на допомозі УГКЦ в Україні, іноді на шкоду УГКЦ в діаспорі. Незважаючи на ці негативи, щире релігійне відродження в Україні та наголос на ідентичність УГКЦ як Церкви мучеників мають позитивні наслідки для вірних УГКЦ в діаспорі, які не володіють українською або взагалі не мають українського коріння. В деяких випадках це означає, що люди, які навернулися до УГКЦ в діаспорі, приєдналися до Церкви через релігійні переконання, мають більше спільного з активними віруючими УГКЦ в Україні, аніж українці з діаспори, які приходять на богослужіння переважно з культурних або народно-традиційних причин.

Висновки або пропозиції щодо руху вперед

Про стан літургійного життя УГКЦ в діаспорі можна було б сказати набагато більше. Проте чимало питань, які стосуються богослужінь, їх належного звершення та богослужбових текстів і перекладів, краще обговорювати в середовищах компетентних інституцій та експертів, які розглянули б ці питання серйозніше. А проте окреслені вище проблеми та успіхи вказують на наступні можливі пропозиції для Синоду єпископів, священиків, вірних і загалом для парафій у діаспорі УГКЦ щодо шляхів руху вперед у їхньому літургійному житті:

1. Місце молитви в житті Церкви

Діаспора УГКЦ нині перебуває в «розсіяному суспільстві» – фізично, психологічно та духовно, і її вірні прагнуть Церкви, яка в першу чергу мала б бути спільнотою віруючих та місцем молитви до Бога.

Пропозиція: парафії та їх духовенство слід спонукати до частішого відчиняння своїх храмів для молитви. Духовенство і вірних треба заохочувати збиратися разом задля молитви – чи то до щоденних молитов із Часослова, чи до більш приватних молитовних практик (таких як, наприклад, «Ісусова молитва») на додачу до частого звершення Божественної літургії та прийняття Святої Євхаристії. Храми УГКЦ в діаспорі, де двері є відчиненими, де духовенство та вірні більш регулярно моляться, стимулюють людей глибше, краще усвідомлювати місію Церкви та її присутність в суспільстві.

2. Літургійне життя катедри

Взірцевий приклад молитви та літургійного життя повинен бути поданий катедральним собором кожної єпархії. Це базується не лише на історичному прецеденті з часів ранньої Церкви, а й закріплене в ККСЦ та його «Літургійних інструкціях», проголошених Східною конгрегацією і підтверджених у Партикулярному праві УГКЦ.

Пропозиція: єпархіальний єпископ повинен бути присутнім в своєму соборі на недільній Божественній літургії, а також на Вечірні в суботу ввечері та Утрені в неділю вранці, замість молитися ці богослужіння приватно в своєму домі. Це не зобов’язує єпископа очолювати богослужіння – достатньо просто бути присутнім, якщо бажає, або сидіти на своїй катедрі, коли священик служить (ἀρχιερατικὴ χοροστασία, згідно з грецькою практикою), або долучитися до мирян і співати з ними. Якщо духовенство бачить свого єпископа, який молиться з людьми, то також молитиметься з ними і розумітиме, що молитви церковного правила є важливою частиною літургійного й молитовного життя в парафіях. Інакше важко уникнути цинізму, коли певні тексти проголошуються, але не дотримуються навіть тими, що їх проголошують.

3. Літургійна мова

Невипадково після наказу Христа «ідіть і хрестіть всі народи» (Матей, 28), який звучить на літургії у Велику суботу, перше читання Євангелія на Великдень у візантійській традиції, а саме Євангеліє від Івана 1:1-18, читається різними мовами. Незважаючи на це, під час богослужінь в багатьох храмах діаспори УГКЦ місцева мова лунає, і то не завше – лише під час читання Євангелія на Великдень вранці – і не використовується жодним чином в будь-який інший день. Це дає враження гостям та відвідувачам, які зайшли «з вулиці», що УГКЦ є Церквою лише для однієї конкретної етнічної групи або Церквою, яка не цікавиться тим, що відбувається в суспільстві, в якому вона перебуває.

Пропозиція: на кожному богослужінні в усіх церквах УГКЦ поза межами України повинна бути принаймні одна єктенія, молитва або читання місцевою мовою. Наскільки це можливо, варто докласти зусиль для збільшення частки використання місцевої мови під час кожного богослужіння. Зрозуміло, що в храмах УГКЦ також повинні прагнути звершувати деякі богослужіння цілковито місцевою мовою та забезпечити якісні літургійні тексти й переклади, які будуть використовуватися в цих богослужіннях.

4. Ясність напрямку після Другого Ватиканського Собору

Краса УГКЦ полягає в тому, що це справді універсальна Католицька Церква, яка охоплює християн з різними виразами віри в нашого Господа Бога і Спаса Ісуса Христа. У той же час ця різноманітність може призвести до розчарування, особливо коли мовиться про літургійні практики, які суперечать одна одній в світлі заклику соборових отців Другого Ватиканського Собору до Східних Католицьких Церков повернутися до своїх древніх і автентичних літургійних традицій (Orientalium Ecclesiarum, §6). Ще складнішим питанням ідентичності та візії майбутнього є питання галицької, київської та інших літургійних практик, які постійно обговорюють, дискутують, не беручи до уваги той факт, що УГКЦ вже не є виключно «галицькою Церквою», а Церквою з осідком першоєрарха в Києві, з територією, яка охоплює цілу Україну.

Пропозиція: вивчення та оцінка Канонічного права і літургійної практики з огляду на ККСЦ та супровідної «Літургійної інструкції» необхідні для того, щоб розуміти, які свята та богослужбові практики слід скасувати, а які практики були б більш відповідними автентичним візантійським та київським літургійним традиціям і повинні бути відновлені, як це вже зробили в Канаді та США щодо Filioque у Символі Віри та в усій УГКЦ щодо з’єднання Таїнств втаємничення, тобто Хрещення і Миропомазання разом із Причастям дітей.

5. Євангелізація діаспорної української громади

Відносини між Церквою та українською громадою в діаспорі були складними впродовж останнього століття, часто відчувалися тертя між релігією та етнічною приналежністю. Якщо парафія має щорічний український фестиваль, але не має щотижневої вечірньої або біблійної групи, в якій бере участь велика кількість людей, які відвідують той український фестиваль, виникають питання щодо місії парафії. Можна сказати, що така громада насправді не є християнською спільнотою або католицькою громадою, а радше етнічним клубом. У сьогоднішньому секуляризованому світі, коли релігія, за Чарльзом Тейлором, переживає фазу «розщеплення», Церква повинна чітко визначити свій пріоритет – проповідувати Євангеліє, а не бути придатком до етносу та культури i діяти з згідно з цим пріоритетом.

Пропозиція: там, де парафія УГКЦ організовує українські культурні заходи, бере участь в них, надає приміщення, духовенство має визначити для лідерів української громади пріоритети церковного життя, особливо щодо розкладів богослужінь та участі духовенства в культурних заходах. Духовенство повинне взяти на себе ініціативу щодо використання таких заходів для проповідування Євангелія членам української громади, а не прив’язувати Церкву до будь-якої політичної чи громадської організації.

6. Координація літургійного життя діаспори

Через велику різноманітність діаспори, незважаючи на поширення різних соціальних мереж, часто важко підтримувати в її середовищі належний рівень спілкування, комунікації, що призводить до дублювання зусиль чи недостатньої поінформованості про богослужбові ресурси й ініціативи, які можуть допомогти парафіяльним громадам. Багато священиків мають тексти та ресурси для своїх окремих парафій, але вони часто або недоступні поза конкретними громадами, або цілком не відомі іншим, включаючи Патріаршу літургійну комісію.

Пропозиція: створити літургійні комісії для діаспори УГКЦ на основі мовних груп (наприклад, англійська – Австралія, Канада, Великобританія та США; португальська – Бразилія і Португалія; іспанська – Аргентина та Іспанія) для підготовки літургійних текстів і перекладів, а також для подання допомоги єпископам цих специфічних регіонів задля підтримки й пожвавлення літургійного життя у їхніх єпархіях. Ці місцеві богослужбові комісії повинні підтримувати постійний контакт із Патріаршою літургійною комісією, щоби сприяти кращій комунікації між Церквою в Україні та діаспорі.

Даниїл Ґаладза, доцент Інституту історичної теології католицького богословського факультету Віденського університету.

В основі статті – доповідь, виголошена під час Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся 3–12 вересня 2017 року у Львові (Брюховичах).

Поділитися:

Популярні статті