І от коли Ісус був у Витанії в домі Симона прокаженого, підійшла до нього одна жінка з алябастровою плящиною, повною вельми дорогого мира, і вилляла його йому на голову, як він сидів при столі. Побачивши це, учні нарікали й казали: «Навіщо таке марнотратство? Це можна б було дорого продати й – дати бідним!». Ісус зауважив це й сказав їм: «Чому ви докучаєте цій жінці? Вона зробила добре діло для мене. Завжди бо бідних маєте з собою; мене ж не завжди маєте.
(Мт 26:6-11)
Що ми маємо на увазі, коли говоримо про літургійну естетику
Сам термін «літургійна естетика» може звучати неоднозначно. Для когось це щось надто вузьке й технічне, для когось – надто широке й розмите. Тому, перш ніж перейти до суті, варто окреслити рамки – не як чіткі визначення, що обмежують мислення, а як початкові орієнтири, що допомагають краще зрозуміти напрям нашої розмови.
Літургійна в цьому контексті не зводиться лише до божественної Літургії, хоч і займає центральне місце. Мовиться про щось ширше: про всю богослужбову дійсність, у якій народ Божий спільно переживає і виражає свою віру.
Так само й естетика в нашій розмові – це не лише мова мистецтвознавства, що досліджує прекрасне. Ми торкатимемось її глибших сенсів:
- у філософському сенсі – як спробу осмислити чуттєве сприйняття не як щось другорядне або вторинне, а як повноцінний шлях до пізнання, що доповнює, а часом і кидає виклик суто раціоналістичному баченню світу;
- у богословському сенсі – як визнання Краси не лише естетичною категорією, а й глибокою онтологічною якістю Бога, що відкриває Його.
Тож мовиться про роздуми над тим, як духовне передається і сприймається через матеріальне, особливо в тому вигляді, як це відбувається в українському контексті візантійської літургійної традиції.
Оскільки догматично-автоматичний спосіб мислення не є мені близьким, пропоную звернутися до формату, де акцентується радше на запитуванні й заохоченні до спільного творчого пошуку, аніж на даванні готових відповідей. Тому поділюся живими роздумами, а не сухими констатаціями.
Форма і зміст
Коли ми замислюємося над тим, як виражається наша віра в літургійному вимірі, чи звертаємо увагу на те, що для нас є домінувальним: форма чи зміст?
Проблема в тому, що в реальному церковному житті ці дві площини часто розходяться: ми або зводимо все до ритуального перфекціонізму, де головне нічого не переплутати, все виконати «за уставом», хай навіть із незрозумілими архаїзмами на кшталт молитов за царя перед Утренею, або ж, навпаки, спрощуємо все до мінімуму, що від Літургії лишається тільки Причастя. І то не як частина спомину події Христа, а як індивідуальний «акт споживання» – вхід, черга, ковток, вихід. Швидко, зручно, ефективно. І так по колу, майже цілодобово.
А може, суть не в тому, щоб обрати одне й знехтувати іншим? Може, справжня краса в балансі? Бо коли одне домінує над другим, то неминуче виникає спотворення. І саме в цьому полягає сила візантійської традиції: вона потребує гармонії.
Треба визнати, що візантійська традиція насправді є дуже вимогливою і непрактичною. Стільки всього необхідно для повноцінного звершення одного богослужіння, не кажучи вже про кількість і тривалість тих усіх богослужінь. Проте не все в цьому світі вимірюється ефективністю й користю. Прагматизм і раціональність – безумовно потужний, але не єдиний і тим паче не самодостатній спосіб тверезого мислення, коли мовиться про такі речі, як особисті стосунки й літургійне мистецтво. А саме вони, на моє глибоке переконання, найяскравіше конституюють східнохристиянську духовність.
Слушними з цього приводу видаються роздуми отця-доктора Юрія Аввакумова над місцем і роллю різних видів мистецтва в богослужінні, де він акцентує на їхній єдності та гармонійному перебуванні невіддільно від культу. Те, що тепер ми намагаємося відділити їх, розглядаючи як зовнішні самодостатні елементи, поєднані в Літургії, є «нашою недосконалістю, наслідком розладу первісної гармонії культу, наслідком його модерного переформування, перетлумачення та секуляризації»1.
Він стверджує, що обряд є не лише зовнішнім виявом віри, але її невід’ємною складовою, а сакральне мистецтво – не просто другорядною прикрасою, певною «естетичною формою виразу»2. важливих богословських ідей, але їх безпосереднім утіленням і уприсутненням. Він влучно ілюструє свої слова метафорами, висвітлюючи взаємозв’язок між обрядом і богослов’ям, у якому обряд є не «обгорткою для цукерки», а радше «капустою», листки якої, властиво, становлять її сутність3.
Мушу зазначити, що мені такий напрямок думки надзвичайно резонує, особливо у зіставленні із засадничими принципами теоестетики Ганса Урса фон Бальтазара, основним із яких і є співвідношення форми та змісту, їхня сутнісна взаємовідповідність і взаємовираження. Практично весь перший том корпусу «Теологічної естетики» присвячений роз’ясненню твердження, що немає сутності без жодного виявлення назовні, а навпаки, будь-яка маніфестація передбачає наявність певної основи4. Тобто те, що ми бачимо (форма), завжди несе в собі щось більше (зміст). І без цієї внутрішньої суті зовнішній вигляд був би порожнім. А без зовнішнього прояву суть залишалася б невидимою й незрозумілою. Найважливішим у всьому цьому є те, як Вічна Краса (тобто Божа краса, слава, суть Бога) стає видимою для нас через конкретну форму5. Основою й орієнтиром при цьому є Таїнство Христового Воплочення. Форма не перевершує сутності, не затуляє її, але є настільки співмірною, наскільки це необхідно для уможливлення адекватного сприйняття. «Хто не освітлений формою, не побачить жодного світла і в змісті»6 – це не ультиматум, а радше заохочення до віднайдення серединного шляху як на рівні пізнання, так і на рівні чуттєвого досвіду.
В цьому ж ключі хотілося б вказати на певну особливість літургійного мистецтва, для якого завжди недоречним буде поділ на високе й ужиткове. Візьмімо, для прикладу, іконопис чи літургійний спів. Вони неодмінно мають функціональну складову і не можуть бути самоціллю, але при цьому їхнє призначення має такий характер, що робить їх високими в абсолютному значенні. Адже мовиться про молитву – богоспілкування й богопізнання, де ці мистецькі форми служать своєрідними провідниками, що допомагають явити Божу присутність і скерувати до Первообразу, а отже, стають інтегральною складовою цього процесу. Це, звісно, не означає, що без них молитва неможлива, але тим, кому гностичний світогляд чужий, видається, що за нормальних обставин ці мистецькі посередники відіграють важливу роль у літургійному житті та духовності Церкви. Мабуть, особливо зрозуміло це могло б бути моїм колегам митцям. Сам творчий процес є невід’ємною частиною молитви, вираженням віри воцерковленої людини, яка живе духовним життям і має глибокі особисті стосунки з Богом (бувають, ясна річ, різні випадки, але тут зосередимося на тому, як би це мало бути в ідеалі). Якщо чиєсь суб’єктивне пережиття, переосмислення і вираження того чи того духовного досвіду відбувається в руслі церковного передання, в згоді з Писанням і Традицією, тоді воно неодмінно має об’єктивну цінність, перетворюючись при сприйнятті на своєрідний резонатор, що підсилює й увиразнює процеси співдії, взаємного обміну й дарування в спільнотній молитві.
Будьмо уважні
Питання, над яким прошу застановитися далі: як часто (якщо взагалі коли-небудь) під час богослужіння в нас виникає відчуття, висловлене апостолами на Таворі: «Добре нам тут бути» (Мт 17:4; Мр 9:5; Лк 9:33)? І це, очевидно, не про настрій, фантазії чи самонавіювання, а про свідоме переживання автентичного досвіду. Спокійне й тверезе почуття благоговіння, вдячності, причетності, присвяти, захвату. Воно відрізняється від надмірно емоційної, збудженої, навіть фанатичної екзальтації. Проте буває й зворотна крайність – коли релігійні почуття майже зовсім зникають або стають дуже слабкими. Перший тип (емоційна гіпертрофія) частіше трапляється у сільських парафіях, де люди можуть глибше проживати релігійні події емоційно. А от другий тип – приглушення або втрата релігійного відчуття – більш характерний для жителів великих міст, де ритм життя і середовище часто сприяють духовній байдужості. Це більшою мірою властиве сучасному секуляризованому і прагматичному світу, де багато хто заходить до церкви як до якогось сервісного центру, мислячи транзакційними категоріями (у випадку більш заангажованих), або як до певного культурного рудименту: віддати данину традиції чи подивитися на певну пам’ятку культури. В кожному з цих полярних відхилень спотворене сприйняття перешкоджає адекватному вираженню і навпаки. Причому духовенства це стосується не менше, ніж мирян.
Хотілося б, щоб середовищ, які тяжіють до «золотої середини», було більше, але те, що вони є, вже саме собою становить велику радість. Водночас, як не дивно, саме в таких середовищах інколи виринають певні нові іконоборчі тенденції. За цим нерідко стоять благі наміри: раціональна оптимізація літургійного життя, намагання зробити його доступнішим, стислішим і необтяжуючим для сучасної людини. Це також може бути спробою максимально відмежуватися від московських культурних кодів (хоча абсурдно ототожнювати винятково з ними візантійську традицію) і більше асоціюватися із західними. Такі тенденції щораз більше починають зачіпати не лише сферу стилістичного вираження, а й зміст і спосіб звершення богослужінь. Комусь видається зайвим розспівування стихир і тропарів, хтось переживає, що стінопис може «відволікати» від високодуховної молитви. Можливо, для певної категорії людей. Але дуже часто така надмірна раціоналізація тільки обмежує, і замість трансформативного й цілісного досвіду людині залишається сухе моралізаторське повчання. Як часто, для прикладу, якась прекрасна поетична стихира набагато повніше й виразніше розкриває зміст свята, ніж чергова шаблонна прозаїчна проповідь.
Окремо варто поглянути на аргумент «за білі стіни» в храмовому просторі. Безперечно, в сучасному світі візуальна культура стала панівною й агресивною, але чи нейтралізація зображальної складової в церкві дасть позитивний результат для зосередження уваги на молитві? Видається, що і психологічні, і духовні закономірності цьому явно суперечать. Дослідники психоемоційного впливу кольорів стверджують, що превалювання білого в оточенні надмірно стимулює і подразнює чуття, перешкоджаючи фокусуванню й концентрації уваги7.
Це підтверджує й емпіричний досвід: для більшості з нас великий білий простір на коротку мить може створити ілюзію піднесення, виокремлення зі звичного світу, але при тривалішому перебуванні пам’ять та уява активно вступають у гру: замість безперешкодного зосередження на молитві отримуємо безкінечне перемикання уваги між різноманітними спогадами, фантазіями, клопотами і купою інформаційного сміття, що накопичується в нашій голові за день переважно у вигляді образів. Із духовного погляду позитивний спосіб боротьби завжди ефективніший за негативний, тому значно дієвіше зосередитися на молитві допомагають конкретні й помітні зображення, що спрямовують думки та почуття до Бога, аніж намагання позбутися «зовнішніх подразників». Крім того, ікони за своєю суттю та призначенням покликані сприяти радше заземленню, аніж «польоту в космос». Саме тому віддається перевага природним кольорам і фігуративним формам. Ікона, як і християнство назагал – це не про химерність і фантазійність задля відволікання від сурової реальності, а про свідоме особисте звернення до Воплоченого Бога (чи святого) і предстояння в правді перед Ним, у тілі, в конкретному контексті, тут і тепер. І саме це, зрештою, є передсмаком вічності.
Замість висновків
Тема літургійної естетики в сучасному українському контексті в межах візантійської традиції охоплює значно більшу кількість аспектів та нюансів. У цій статті я мала можливість торкнутися лише кількох з найбільш засадничих питань і викликів, прагнучи нагадати, чому краса є такою значущою для нашого обряду. Цими нарисами про вираження і сприйняття, взаємозвʼязок форми і змісту та уважність до важливих деталей повноцінної літургійної молитви хотілося б надихнути й заохотити читачів до самостійних роздумів і пошуків. Хай орієнтирами і рушіями цих пошуків завжди будуть второпність і тверезість, уважність і мудрість, любов і щедрість, а також гармонійний взаємозв’язок між теоретичними знаннями і живим досвідом.
Ольга Субботіна
- Юрій Аввакумов. Чи є літургія «синтезом мистецтв»? «Обряд», «ритуал», «культ» у богословських та культурно-антропологічних дискусіях ХХ ст. // Καλοφωνια 4 (2008) 32.
- Юрій Аввакумов. Чи є літургія «синтезом мистецтв»? // Καλοφωνια 4 (2008) 35.
- Юрій Аввакумов. Чи є літургія «синтезом мистецтв»? // Καλοφωνια 4 (2008) 35-39.
- Пор. Hans Urs von Balthasar. The Glory of the Lord. A Theological Aesthetics, vol. 1: Seeing the Form. San Francisco – New York 1989, 494–495. Звісно, Бальтазар є римо-католицьким мислителем, тож безпосередньо з візантійською традицією не пов’язаний, однак в цьому випадку пропоную звернутися тільки до сутнісних засад, які мають універсальний характер.
- Пор. Hans Urs von Balthasar. The Glory of the Lord. A Theological Aesthetics, vol. 1: Seeing the Form. San Francisco – New York 1989, 29.
- Hans Urs von Balthasar. The Glory of the Lord. A Theological Aesthetics, vol. 1: Seeing the Form. San Francisco – New York 1989, 125. Звісно, Бальтазар є римо-католицьким мислителем, тож безпосередньо з візантійською традицією не пов’язаний, однак в цьому випадку пропоную звернутися тільки до сутнісних засад, які мають універсальний характер.
- Див. Dagny Thurmann-Moe. How the colors around you impact your mood // TEDx Talks // www.youtube.com (22.02.2025).
