Торонто, Канада, 19 грудня 1955 р.
Всечесніший Отче Канцлере!
Знаменна подія в житті українців у Торонті, коли в нашій церкві вперше пролунало Боже слово чужою мовою і порушило мою духову рівновагу до тієї міри, що я не можу опертися внутрішній потребі висловити Вам мої погляди на справу і прошу Вас «сіне іра ет студіо» прочитати цього листа й призадуматися над далекосляглими наслідками такої події і такої зміни. При цьому мушу зазначити, що роблю це з власної ініціятиви й у власному імені, не уповноважнений ніким, за винятком власного сумління, в обороні тих ідей, за які змагалися мій батько і діди-прадіди, які упродовж останніх триста років несли жертовно прапор і хрест греко-католицької церкви як священики на рідній землі.
Бо там теж, на наших рідних землях, упродовж цих століть ішла «асиміляція». І там теж були люди, головно з вищих суспільних шарів, що ради вигоди, особистої кар’єри, ради ласки «власть імущих», ради матеріяльних користей тощо покидали рідну матірню мову, свою стародавню культуру і приставали до чужих. І там теж занедбували вони виховання своїх дітей. Не передавали їм культурних надбань предків або й свідомо виховували їх у чужому оточенні. І там теж ці діти «не розуміли» мови їхніх предків, цурались її, міняли свої прізвища, щоб сховати своє походження, і домагались проповідей зрозумілою їм мовою. Але світлі провідники нашої церкви, а за ними і вірне духовенство не піддавалися цій покусі. Вони бо були свідомі, що як подадуться на церковному відтинку чи підуть на компроміс для задоволення цих домагань, то не лише поставлять хрест на змаганнях народу, але й самі підітнуть основи, на яких спирається греко-католицька церква. Бож так чи інакше люди, які відцурались свого народу, не завагаються залишити і свою церкву, яка і там назовні при зміні мови утратить свою окремішність, свої особливості, а з тим заникнуть різниці обрядів. І ця безкомпромісова постава священства на Західніх Землях України, хоч і переслідуваного та понижуваного, у великій мірі врятувала честь українського народу і здобула пошану навіть у ворогів.
Звичайна відповідь на цього роду міркування така: «України тут у Канаді не збудуємо». Безумовно це правда. Української держави на канадській землі не може бути. Але ж, як нам відомо, у Канаді живе ряд етнічних груп, а серед них українська займає чисельністю третє місце. Ця ж етнічна група є складовою частиною українського народу, розкиненого по всьому світі. Аджеж у цей для нації трагічний час ці етнічні групи мають перед історією обов’язки щодо своєї спільноти на рідних землях. А їх одна Генерація виконати не зможе. Треба праці й боротьби цілого ряду поколінь свідомого українського елементу, який зумів би з успіхом боронити правду свого народу.
І цього обов’язку чесним способом ми не зможемо позбутися, як не можемо виректися своїх батьків. За нього ми будемо відповідальні перед історією і перед престолом Всевишнього.
«Ми повинні бути льояльними супроти нашої держави» — подає друге ствердження. А чи може бути будь-який закид нельояльности тому, хто зберігає свою культуру? Канадський прем’єр Ст. Лоран у своїй поїздці 1955 року, відповідаючи посадникові міста в Калґарі, що хвалив взаємну толерантність етнічних груп (груп, що живуть у тому місті), сказав, що слово «толерантність» його не вдоволяє. Гармонійне співжиття і взаємна пошана до культури поміж етнічними групами — це характеристична прикмета і гордість канадської спільноти, протилежно до американського «мелтінґ пот»-у. Отож державна рація Канади однозначна з програмою етнічних груп, і це їх найбільше єднає у гармонійному державному творі з повною взаємною льояльністю.
Отож пора ці заклики провідних державних мужів взяти остаточно до уваги. Вони ж бо не лише не вимагають від нас відречення від рідної мови й культури, але явно із своїх державних становищ заохочують нас зберігати ці наші цінності в ім’я добра Канади.
«Діти наші не будуть мати чистої англійської вимови», коли будуть розмовляти між собою і з Вами по-українськи — казали мені, коли я сім років тому прибув до Канади. Проте, виявляється, що не лиш мої діти, але загалом діти новоприбулих вибиваються у школах, незважаючи на свою українську розговірну мову, на перших учнів, здобуваючи найвищі оцінки в школах. А зрештою, я спитав би, який відсоток місцевого населення має взагалі «правильний акцент». Особливо я від першого дня мого перебування в Канаді працюю незважаючи на мій справді лихий акцент на відповідальному пості у моєму фаху, бо він потрібний у Канаді. Тож і цей аргумент відпадає, його заперечує практичне життя.
А тепер розгляньмо, які наслідки має впровадження чужої мови на проповідальницю української катедральної церкви.
- Поперше цим способом, усупереч навіть державній рації Канади, церква дає свою апробату і патронат тим, які залишають рідну мову і культуру, заохочує інших іти їхніми слідами, і це створює яскраву суперечність із Вашими власними високопатріотичними проповідями і закликами з цієї ж самої проповідальниці.
- Подруге батьки, що свідомі важливости збереження української душі своїх дітей, тратять у своєму трудному виховному завданні важливий аргумент і допомогу церкви, на приклад і незмінність якої звикли покликатися.
- Потрете дається додаткову зброю в руки ворогів церкви і народу, які з диявольською усмішкою казатимуть: «Ви втікали від «асиміляції» душ ваших дітей, яка грозила їм у Совєтському Союзі, що хоче створити один «совєтський» (себто московський) народ». А тепер у свобідній Канаді, яка від вас цього не вимагає, ви добровільно цій же асиміляції за «миску сочевиці» піддаєтеся.
- Почетверте: ідучи по лінії найменшого опору, треба було б послідовно перекласти на «зрозумілу» мову якщо не всі, то бодай ті Богослуження, які правиться живою українською мовою, а це своєю чергою привело б до зміни обряду, хреста виразно за римо-католицьким обрядом. А це суперечить також і загальновідомій інтенції св. Отця з Риму, щоб зберегти наш обряд у його чистому східньому стилі.
- Попяте — така зміна була б ще одним атутом у нераз неперебірчивий боротьбі проти нашої церкви з боку чинників інших українських віровизнань, мовляв, «тільки ми зберігаємо чистий східній обряд і шануємо свою мову».
- Пошосте вкінці — мета зберегти при обряді людей, що відійшли від української культури, стає нереальною, бо вже їхні діти не бачили б різниці між східнім і західнім обрядами і не розуміли б причини, чому вони мали б свою приналежність до церкви своїх батьків обстоювати коли в їхньому сусідстві зовсім подібні, і то католицькі, церкви існують, і ЩО їм вигідніше до них ходити.
Зате вважаю, що непохитне становище нашої церкви, яка в недавньому минулому стала називати себе Українською Католицькою Церквою, привело б до відродження духа української етнічної групи в Канаді до такої ж непохитної віри й довір’я до свого духовенства і створило б силу, яка змогла б опертися напорові матеріялізму й безбожництва для добра Українського Народу і Канади.
Тому з глибини моєї стривоженої душі звертаюся до Вас із моїми думками і вірю, що приймете їх без гніву, а з вирозумінням і заспокоїте розбурхані цією подією уми і серця Ваших парохіян.
Остаю з пошаною
інж. Юрій Пясецький
(Пластовий шлях, ч. 3(46), 1975)
