Коментар на статтю доктора Миколи Крокоша «Крига скресла»
Стаття доктора Миколи Крокоша є чи не першою спробою публічно осмислити лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви, та відповіді на нього Синоду УПЦ. Стаття містить низку справедливих зауважень щодо обох документів. До прикладу, яким чином функціонуватиме спільна структура греко-католиків та православних? Авторові цих рядків теж не зовсім зрозумілою є теза Предстоятеля УГКЦ про те, яким чином спільно обраний Патріарх Української Церкви буде взаємовідноситись з Предстоятелями Церков, які перебуватимуть у сопричасті в Україні. А яким буде його статус в католицько-православному світі? Чи він перебуватиме у сопричасті з Римом, Константинополем і Москвою одночасно? Останнє виглядає дуже примарним. Аналізуючи одну з останніх заяв провідного богослова Російської Церкви, Єпископа Іларіона Алфєєва (статус якого свідчить про те, що це думка Патріархії, а не просто його власна), можна дійти до висновку, що Московський Патріархат узагалі не бачить можливості досягнення єдності католиків і православних.
Справедливим є й звинувачення Синоду УПЦ у пропагуванні «найгіршого уніатизму». Адже в своєму зверненні синодальні отці пропонують найжахливішу модель єдності — нівелювання еклезіальної ідентичності УГКЦ та зведення її до «візантійського обряду» в Латинській Церкві.
Безперечно, не все ще з’ясовано (чи все ще не з’ясовано) в плані еклезіології між греко-католицьким Києвом і Римом. І латинська еклезіологія на сьогодні зовсім не відповідає поглядам багатьох українських богословів, які бачать стосунки між Києвом і Римом у формі сопричастя. Але еклезіальність УПЦ «існує» також тільки в двох документах — Уставі РПЦ та Статуті УПЦ. У рамках православної ойкумени УПЦ — це митрополія Руської Православної Церкви.
Можливо, для початку будь-якого діалогу обом Церквам слід з’ясувати стосунки зі своїми юридичними центрами?
Повертаючись до статті доктора Миколи Крокоша, вважаю за потрібне зупинитися на запропонованій ним моделі єдності, оскільки на з’ясування нюансів листів Предстоятелів не вистачить і сотні номерів журналу.
Що пропонує доктор Крокош? На думку автора цих рядків, ніщо інше, як те, що пережили українці у своїй церковній історії як мінімум двічі. Це юрисдикційне з’єднання. У першому випадку (1596 року) Київська митрополія розділилася на Православну та Греко-Католицьку, а в другому (1946 року) «возз’єднання» загнало частину українських греко-католиків у підпілля, під час виходу з якого між ними та православними розкол поглибився в декілька разів. Чи варто ставати ще один раз на те ж саме садівниче приладдя? Чи потрібно нам в Україні примножувати християнські юрисдикції? Гадаю, ні.
Архієпископ Скопельський Всеволод у одній зі своїх промов звернув увагу на те, що в Україні мало відомо, що відбувається між Православною і Католицькою Церквами у світі, які існують досягнення на шляху до єдності. Зокрема, він говорив про досвід Антіохійських Церков, у яких дійшли до висновку, що «Євхаристійне єднання є важливішим за організаційні питання».
Як Православна, так і Католицька Церкви визнають, що Таїнства неможливі поза Церквою. Водночас вони визнають дійсність Таїнств одна одної (в нашому випадку, з боку УПЦ про це не раз заявляв Митрополит Володимир). Тому чи може бути прийняття Тіла й Крові Господа християнами двох Церков-сестер прогрішенням? Навіть якщо вони ще не вирішили всіх формальних та канонічних розбіжностей. Чи є ті неузгодженості важливішими за єдність, про яку обидві Церкви моляться на кожній Літургії і якої бажає Господь? Звичайно, ні.
Саме такими були мотиви православного Митрополита Банатського Миколая (Румунська Православна Церква), який нещодавно причастився разом із греко-католицькими ієрархами.
На мою думку, сьогодні нам необхідно поки що облишити пошуки еклезіологічних можливих систем та моделей і шукати єднання в Крові й Тілі Ісуса Христа. Тим паче, що саме така Євхаристійна еклезіологія, еклезіологія сопричастя лежить в основі розуміння християнської єдності як Греко-Католицької, так і Православної Церков.
Анатолій Бабинський, аналітик релігійно-інформаційної служби України
