Звільнити чужих, працевлаштувати своїх, створити такий клімат праці, в якому небажані люди не даватимуть ради сповнювати свої обов’язки. Цій суспільній хворобі науковці-психологи й журналісти вже придумали назву — мобінг. Сьогодні мобінг процвітає і в державних установах, і у приватних фірмах. Історія, про яку йдеться в цій статті, дає всі підстави стверджувати, що це явище не оминуло також і Церкву.
Мабуть, жоден з тих, хто трохи ближче знає отця Віктора Головача, не може зрозуміти до кінця, чому таке дивне випробування зустріло священика і його родину. За довгі роки ревної праці внаслідок конфлікту з єпископом чи радше з його канцелярією він раптом опинився в ситуації, якої нікому не побажаєш — без засобів до існування, без праці, з туманною перспективою на подальше життя.
Для того, щоб добре зрозуміти цю ситуацію, слід розповісти дещо про історію життя священика і його близьких.
Митрофорний протоєрей Віктор Головач — українець, який виріс у Польщі (його сім’ю переселили під час операції «Вісла»). Навчався на богословському факультеті Католицького Університету в Любліні та в Люблінській духовній семінарії.
З благословення митрополита Володимира Стернюка Віктора Головача висвятили на священика (Львів, Брюховичі, 1991 р.). На той час він уже був одружений. Відразу після свячень їде в Торонто, де служить у храмі св. Миколая, Згодом стає парохом цієї церкви. Служінню в Канаді о. Віктор присвятив 11 років. Про його віддане служіння на цій парохії сьогодні готові свідчити десятки людей, його колишніх парохіян. У 2002 році на запрошення Апостольського екзарха Німеччини та країн Скандинавії владики Петра Крика о. Віктор з родиною переїжджає до Німеччини. Відтак розпочинається історія його поневірянь. У листі єпископа Петра Крика до єпарха Торонтонського владики Корнилія Пасічного було висловлене прохання дати дозвіл о. Головачу переїхати до Німеччини з тим, щоб організувати парафії у Франкфурті-на-Майні. До Німеччини о. Віктор переїжджає вже маючи двох дітей. Перші місяці перебування в новій країні не були легкими. Особливо важко було адаптуватися дітям. (Не йдеться тут тільки про знання мови: менталітет німців суттєво відрізнявся від менталітету канадців.) Давалися взнаки фінансові труднощі. Кошти, витрачені на переїзд з Канади до Німеччини, так і залишилися серед витрат, які єпископ Петро Крик не повернув, незважаючи на попередні домовленості.
Але справа не стояла на місці. Поява нового священика у Франкфурті-на-Майні оживила парохію, на богослужіння приходили все нові та нові парохіяни. Це було результатом особливої уваги отця Віктора до новоприбулих з України.
Явним дисонансом до успішної праці отця Віктора у Франкфурті-на-Майні стало розпорядження з канцелярії єпископа з вимогою змінити парохію. Цей документ о. Головач отримав у руки, пропрацювавши парохом у Франкфурті лише кілька місяців. З березня 2003 року він розпочинає служіння на парохії Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного в Мюнхені. Спочатку до місця свого нового призначення доїжджає з Франкфурта і лише в липні 2003 р. переїжджає до Мюнхена з родиною. Вже в Мюнхені о. Віктор зрозумів, що його в канцелярії єпископа Петра Крика з якихось не відомих йому причин незлюбили. Виявом цього стали листи із зауваженнями та негативними оцінками його роботи, як стверджує сам о. Головач, без жодних на це підстав.
Зрештою, підстави завжди знайдуться. В якийсь момент отець Головач зрозумів, що своєю працею своїм характером, своїм невмінням промовчати на несправедливість чи невідповідний характер служіння в Церкві, він перейшов комусь дорогу. В червні 2006 року на місце численних болісних ударів прийшов один, за яким і мав би статися нокаут. Отець Віктор отримав лист-копію звернення єпископа Петра Крика до архиєпископа Львівського Ігоря Возняка, в якому йшлося про те, що о. Головач як священик Львівської Архиєпархії не буде інкардинований в Апостольському Екзархаті (про що о. Віктор ніколи не просив), а
тому, коли буде поставлене питання скорочення числа духовенства Екзархату, матірна єпархія змушена буде прийняти його. В листопаді 2006 року з Канцелярії єпископа Петра Крика був також надісланий лист до владики Степана Хміляра, Єпарха Торонтонського, про те, що 2 травня 2007 року закінчується 5-річна душпастирська праця о. Віктора Головача в Апостольському Екзархаті й він може повернутися до своєї попередньої єпархії.
Отець Головач звернувся до єпископа з проханням відкликати своє рішення з огляду на шкільний вік його дітей. Але в цьому проханні було відмовлено. Як розповів отець Віктор, не погоджуючись з рішенням єпископа, він у письмовій формі розповів про свою ситуацію Конгрегації Східних Церков та Предстоятелю УГКЦ Патріярху Любомиру. Конгрегація Східних Церков у своїй відповіді фактично підтримала рішення владики, хоча компетентні знавці канонічного права визнали, що така позиція не є справедливою і не відповідає букві церковних законів. Офіційної позиції з цього питання провід УГКЦ не висловив.
Хто добре знав отця Віктора, його ревну працю душпастиря намагалися знайти для нього якийсь вихід. Одні йому пропонували переїхати до Києва, інші — до Канади. Труднощі адаптації, інша система навчання в школах, проблеми мови, все, що наражає дітей (15 і 12 років) на небезпеку нових психологічних травм, спонукало о. Головача відмовитися від пропозиції нового переїзду. Дуже прикрий досвід переїзду з Канади до Німеччини дався взнаки. Та й, зрештою, залишалася надія на торжество справедливости, зокрема з огляду на те, що справу взяв на розгляд суддя Мюнхенсько-Фрайзінського Ординаріяту (РКЦ). У розмові із суддею цього суду єпископ Петро Крик і його канцлер о. І. Мачужак підтвердили своє рішення, проте не змогли представити переконливих пояснень його причин. Коли ж суддя пробував вияснити, куди, властиво, дітися священику з родиною, єпископ і його канцлер запропонували священику Головачу переїхати в Айхштет і працювати там з українськими студентами в Орієнтальному коледжі. Коли ж представник суду звернувся з відповідним запитом, виявилося, що в самому Айхштеті про перспективу приїзду о. Головача ніхто не знав, а відповідно — ніхто й не очікував. Довірливий священик вже було погодився пуститися в нову дорогу.
В кінці 2006 року відбулася зустріч парафіян мюнхенської єпархії з єпископом Петром Криком, на якій парафіяни звернулися до єпископа з проханням залишити отця Віктора парохом. Проте розмова виявилася безрезультатною, а обіцяна наступна зустріч так і не відбулася. Обстаючи за своїм парохом, миряни звернулися до Апостольського нунція архиєпископа Ервіна Йозефа Едера в Берліні, кардинала Веттера, архиєпископа Мюнхена, кардинала Леймана, Глави Конференції Католицьких Єпископів Німеччини. Проте 18 вересня 2007 року з наказу єпископа Петра митрофорний протоєрей о. Віктор Головач склав обов’язки пароха. На парохії в Мюнхені є новий адміністратор — колишній сотрудник парафії о. Володимир Війтович. До праці на парохії в Мюнхені єпископ запросив ще одного священика, цього разу з України. Велика група мирян в протест на несправедливість, вчинену супроти священика, відмовилися брати участь у богослужіннях на парохії. Хтось пішов до православних, хтось до Римо-католиків…
Конфлікти між єпископами і священиками завжди були й будуть. Деколи це конфлікти між людьми, які віддано працюють для Церкви. Згадаймо хоча б біблійний конфлікт між Павлом і Марком. Інколи такі конфлікти навіть приносять користь. І тому суть не в самому конфлікті, а у способі його розв’язання. В ситуації єпископ-священик завжди сильнішою стороною буде єпископ. Але, мабуть, і відповідальність єпископа більша. Відповідальність за єпархію, парохії, мирян. І в тому числі також за священиків і їхні сім’ї. У своїх рішеннях можна керуватися різними мотивами, але основним критерієм мусить бути любов і добро ближнього.
Не знаємо до кінця мотивів, якими керувався єпископ. Може, навіть багато з них були виправданими. Але коли подивимось на результати рішень, з’являється багато сумнівів: невизначена доля священичої родини, розділена парохія, почуття розчарування і кривди серед мирян, негативна думка про Церкву в німецькому єпископаті і головне під сумнів ставиться євангельське твердження про те, що «жнива великі, а робітників мало» (Лк.10:2).
Мобінг у приватних та державних структурах призводить до неврозів, судових процесів, суїциду, в церковних до розчарування та втрати довіри до церковної влади. Справа, здавалося б, закрита, але як промовляти до людей, які знають про історію поневірянь о. Головача і його родини не з журналу «Патріярхат», а в усіх її далеко не вичерпаних у цій статті нюансах та подробицях?
Тетяна Луцик, Богдан Трояновський
