>
У кожній добрій людині живе Бог.
Сенека
Кожна нація, кожний народ мають своїх героїв: великих, знаменитих і… малопомітних, якими народ має право (якщо не обов’язок ) гордитися. Адже ці герої – частина цього народу; тут вони народилися, тут жили, тут і поховані. Той народ, який не шанує своїх героїв, не вартий поваги, оскільки, не маючи минулого, не має майбутнього. Але ця повага, це шанування мають бути розумними, обґрунтованими, щирими, не перетворюючись на ідолопоклонство часів язичництва, яке призводить до протилежних наслідків. Відомо, що істина, доведена до абсурду, перестає бути істиною. «Мудрість не в тому, щоб пам’ятати про своє минуле, а в тому, щоб відповідально ставитися до свого майбутнього», – сказав якось Бернард Шоу.
Із не дуже далекого минулого до нас повертаються імена видатних культурних і духовних діячів, які поклали своє здоров’я і навіть життя на вівтар служіння Богові, своєму народові та своєму рідному краю. Сьогодні в цій статті перед нами постає величава постать нашого земляка , уродженця Сваляви – єромонаха-василіянина Діонісія Дребітка, іменем якого названа вулиця в місті та на честь якого встановлена меморіальна дошка.
Про монаха й ісповідника віри отця Діонісія донині було написано небагато: невелика стаття в «Благовіснику» МГКЄ за 2003 рік, невелика стаття в журналі «Патріярхат» за 2016 рік, коротка біографія в книзі Володимира Мороза «Світильник віри: історія Боронявського монастиря на тлі епох» 2017 року. Також 100-річчю від дня його народження було присвячено спецвипуск часопису «Дзвін Чернечої Гори», який вийшов 31 жовтня 2011-го.
Про цю визначну особистість я чув від інших, хоча його співбрата в священстві єромонаха Мелетія Малинича знав особисто: два або три рази відвідував Богослужіння, які він звершував у підпіллі. Годинами про нього може розповідати отець Павло Райчинець, ЧСВВ, який частину свого життя поклав на те, щоб увіковічити пам’ять про своїх співбратів василіян, котрі трудилися в підпіллі. Велику роботу над увіковіченням пам’яті свого вуйка провела Магдалина Дребітко.
Уже понад 114 років минає відтоді, коли в простій побожній свалявській родині появився на світ 31 жовтня 1911 року майбутній славний муж та невтомний духовний пастир Срібної Землі отець Дмитро (в чернецтві Діонісій) Дребітко.
У 1927 році після закінчення восьмирічної школи він вступив у монастир чину Святого Василія Великого в Мукачеві, де відбув вступне випробування (новіціят) протягом двох років, обравши монаше ім’я Діонісій.
Із 1929 по 1930 роки перебував на студіях у Малоберезнянському монастирі, із 1930-го по 1932-й – у Лаврівському і Добромильському монастирях. У 1933 році повернувся в Мукачівський монастир, де продовжив навчання. У 1933–1937 роках виконував монаше служіння в Ужгородському монастирі, де й продовжував навчання. 28 березня 1937 року склав вічні обіти.
У четвертому випуску часопису «Благовісник» за 1937 рік на сьомій сторінці читаємо: «Нові свячення в Ужгороді 4 квітня, Преосвященний Олександр Стойка у своїй єпископській каплиці висвятив трьох нових священників: о. Николая Желтвая; о. Тібора Марковича і о. Діонісія Дребітку».
Після свячень отець Діонісій служив у Мукачівському монастирі (до 1943 року), а 28 травня 1943-го був скерований на посаду ігумена в Боронявський монастир. Прослужив там до 1947 року. Тоді єпископ Теодор Ромжа призначив отця Діонісія парохом у село Великі Ком’яти. Згодом він перейшов у Сваляву.
В ці роки як монах та священник Греко-Католицької Церкви отець відмовився від переходу на московське православ’я і закликав людей не зраджувати свою віру. То був час, коли доводилося робити вибір: вигідне і водночас продажне життя чи переслідування, а може, і смерть. І він обрав друге.
29 січня 1951 року отця Діонісія заарештували через те, що продовжував підпільне служіння, в проповідях заохочував людей не зрікатися віри, а також був «тайним агентом папського престолу, який впливає на батьків, щоб вони виховували в релігійному дусі дочок і синів».
12 квітня 1951 року Закарпатський обласний суд засудив Діонісія Дребітка до 25 років ув’язнення з конфіскацією всього належного йому майна.
Радянський уряд арештовував греко-католицьких священників на Закарпатті, тому що вважав їх небезпечними для комуністичної ідеології та найзапеклішими ворогами СРСР. Багато з тих, що перебували у виправно-трудових колоніях, де й отець Діонісій, свідчать: щодня офіцери давали солдатам, які заступали на вахту, такий наказ: «Воины, помните, что вы сторожите наиболее злобных врагов страны!». Тож до всіх священників там застосовували репресії, психологічне й фізичне насильство, вважаючи їх злочинцями, висланими в концтабори для важкої примусової праці тільки тому, що не зреклися своєї віри.
У Норильську отець Діонісій працював на залізниці, але не переставав бути священником: майже щовечора відправляв Службу Божу. Чаші були з нікелю, який випускали на сусідньому заводі, вино – з родзинок, а хлібці (просфори) випікали католики, що працювали на кухні.
Ті, що були з отцем Діонісієм в ув’язненні, розказують про нього: «Це була людина невисокого зросту в окулярах, із підстриженою рудою борідкою, людина з номером на плечах. Зовнішньо він нічим не відрізнявся від інших в’язнів, але внутрішньо був титаном думки, великим пастирем і водночас скромною людиною. Але людиною жертвенною, людиною глибокої молитви та самопосвяти, людиною з кришталево чистою совістю, сталевим характером, яка не ухилялася від ударів долі».
За добру роботу, відсутність проступків і стягнень 15 жовтня 1955 року отець Діонісій отримав дострокове звільнення і аж 12 січня 1956-го прибув до Сваляви.
Повернувшись на малу батьківщину, єромонах продовжував свою основну роботу, до якої його покликав Господь: хрестив, сповідав, звершував Богослужіння, хоронив. У своїх підпільних проповідях казав: «Щодо католицизму не зміню своїх переконань. Залишуся завжди вірним і витривалим так само, як і перед арештом та під час перебування в таборі. Не маю ненависті до радянської влади, але не міг і не можу жити без Бога, не можу йти проти свого сумління».
Коли його запитували про життя в концтаборі, він відповідав: «…не лише я, а й інші священники, що були там зі мною, вважали концтабір та в’язницю духовною школою, нагодою, щоб іти в напрямку досконалості до Бога. Ми говорили тим, що нас охороняли: “Ми готові швидше померти, ніж зректися віри наших предків”».
25 лютого 1957 року отця Діонісія заарештували вдруге. В кримінальній справі фігурували такі «злочини»: проводив нелегальні Богослужіння, вінчав молоді пари та хрестив дітей, під час Богослужінь прославляв Папу Римського, під час обшуку в нього знайшли антирадянську літературу, а саме: «Катехизм», «Чи людина має душу», «Чистилище» , «Житіє святих» та іншу.
Закарпатський обласний суд, «найгуманніший» суд у світі, оголосив вирок – п’ять років таборів без обмеження в громадянських правах, але з конфіскацією всього особистого майна. Свій другий «відпочинок» священник відбував у мордовських концтаборах «Дубравлаг».
Після другого ув’язнення отець Діонісій Дребітко важив 56 кілограмів разом із чоботами, але залишався нескореним духовним батьком свого народу.
Його душпастирська праця в умовах підпілля полягала не лише в тому, щоби звершувати Богослужіння, але й щоби проповідувати Христа на прикладі свого життя. Де б він не працював – у лісництві в селі Тибава чи в лісництві села Дусино – проявляв зразкову терпеливість і дякував Богові за всі труднощі.
У 1970-х роках у Сваляві та селах Дусино і Росош провадив підпільну священничу діяльність уродженець села Золотарево, що на Хустщині, отець Андрій Бокотей. Після того як він підпільно охрестив дитину в Сваляві, його здали й мали заарештувати. Про цей випадок дізнався отець Діонісій Дребітко і, знаючи, що в його вівтарного брата п’ятеро дітей, пішов до органів влади і заявив, що то він охрестив ту дитину. В цьому вчинкові справдилися слова євангеліста Івана: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів життя віддає»(Ів 15, 13). Через це відбувся третій арешт отця Діонісія.
Помер василіянин 26 липня 1976 року в Сваляві на 65-му році життя, 49-му році монашого покликання та 40-му році священства. Але й по смерті варварська влада переслідувала отця Діонісія.
Друга половина 1970-х років. Якщо порівняти їх із другою половиною 1980-х, то, здається, це була різна країна. Спочатку період стагнації, застиглого часу, відтак епоха Перебудови, «присмерк імперії», коли СРСР наближався до свого поступового занепаду. Отець Діонісій мав бути похований на кладовищі в Сваляві, але місцева влада так боялася його, навіть мертвого , що заборонила це, хоча для поховання тлінних останків священника яма вже була готова. Кагебісти відвезли труну в село Неліпино, де й поховали.
Реабілітував отця Діонісія Дребітка Пленум Верховного Суду Української РСР аж 11 травня 1990 року.
Нема сумніву, що єромонах був одним із кандидатів на приєднання до лику блаженних і святих. Його дух високо воздвигли залізна воля, непохитна відвага, невгасний ентузіазм, невтомна енергія, любов до ближнього, оптимізм, весела вдача, а передусім аскетичне життя й надприродні чесноти. Хто знав цю непересічну особистість, той бачив, де цей невисокий худорлявий чоловік черпав духовну міць для своєї праці. Його щоденні молитви та Божественній літургії додавали йому сил на шляху до Божого провидіння.
Отець Діонісій присвятив життя служінню Церкві та своєму народові, особливо тим, що опинилися в складних обставинах. Його приклад може надихати майбутніх священників на активне місійне служіння людям, незважаючи на обставини.
Як пастир, він розумів потреби людей, які шукають підтримки й духовного наставництва. Його глибока віра в Бога, духовність можуть слугувати прикладом для теперішніх священників. Його любов і турбота можуть стати основою для священничого покликання, базованого на безумовній любові до Бога і ближнього.
У 2009 році з ініціативи протоігумена відновленої Василіянської провінції Святого Миколая отця Павла Райчинця, ЧСВВ, був встановлений пам’ятник на місці поховання отця Діонісія в селі Неліпино, а 20 серпня 2011 року цей пам’ятник був освячений.
29 серпня 2015 року владика Ніл Лущак у співслужінні з отцями Свалявського деканату на чолі з деканом-отцем Володимиром Іванчо та з представниками всіх чотирьох василіянських монастирів Закарпаття – отцями Тарасом Іваниною, Михайлом Станком, Франциском Ониськом та Веньяміном Довганичем освятили меморіальну дошку, встановлену на честь ісповідника віри отця Діонісія Дребітка. Її можна побачити зліва від центрального входу церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Сваляві. Меморіальну дошку виготовив свалявський митець Павло Дулішкович.
31 січня 2023 року після громадського обговорення та звернення громадян рішенням 37-ї сесії Свалявської міської ради восьмого скликання вулиця, де народився отець, була перейменована з вулиці Миру на вулицю Діонісія Дребітка.
1 червня 2025 року правлячий Мукачівський єпископ Теодор Мацапула разом із отцями Свалявського деканату та священноєреями Кипріяном Зейканом із Боронявського монастиря і Теодозієм Ониськом із Мукачівського монастиря, а також братами-василіянами Діонізієм Іваськівим та Антонієм Гелетеєм під час освячення церкви Зішестя Святого Духа в селі Дусино на Свалявщині освятили меморіальну дошку, відкриту на честь Діонісія Дребітка.
Завершуючи нарис про цю непересічну особистість, можу з гордістю сказати, що Греко-Католицька Церква на Закарпатті склала іспит зі своєї віри на відмінно, тому що знала, як залишитися вірною Христу. Свідчення релігійного і духовного життя християн показує, що вона вміла пробудити в жителів Срібної Землі свідомість правдивих вірян.
Розумію, що ця маленька скромна робота не здатна відобразити всю велич та могутність цієї слабкої тілом, але великої духом людини. Та хочеться вірити, що це лише початок пошуків, результати яких мають значно розширити відомості про таких людей. Надалі необхідно було б зайнятися дослідженням окремих парафій та їхніх вірних, які стали б прикладом для прийдешніх поколінь. Така робота може стати дуже корисною для того, щоби почати беатифікаційні процеси щодо мучеників та ісповідників віри, які віддали своє життя за Церкву та ближнього.
Микола Рішко
