У своїх дослідженнях діяльності Конгрегації Східних Церков Джанпаоло Ріґотті подає багато цікавих даних про працівників цієї дикастерії Римської курії. Проте одна людина явно відсутня серед цих
даних — монсеньйор Енріко Бенедетті. Протягом двадцяти років (з 1904 по 1924) він був одним з найважливіших працівників двох східних департаментів Римської курії. Після цього часу Бенедетті надовго зникає з історії, і отримати його біографічні дані донині нелегко. Є кілька відкритих посилань на його особу та діяльність в архівах Східної конгрегації, але, на диво, більш важливу інформацію можна знайти у інших архівах Апостольського престолу та працях, пов’язаних з Україною і Греко-Католицькою церквою. Нещодавно пам’ять про Бенедетті була відроджена завдяки дослідженню монсеньйора Джузеппе М. Кроче. В його тепер уже відомому виданні, автобіографії Кирила Королевського та листуванні, є важливі посилання на Бенедетті — захисника візантійського католицизму в Римській курії. Робота Кроче нарешті відхилила завісу таємниці кар’єри Бенедетті в курії. Ця коротка біографія, заснована на тому, що залишилось від особової справи Бенедетті, та доповнена іншими архівними джерелами, є скромним додатком до такого дослідження.
Енріко Бенедетті народився народився в Римі у 1874 році і був висвячений на священика в 1897 році у віці двадцяти трьох років. Згодом здобув освіту викладача, а також ступінь з богослов’я і канонічного права. З останнього отримав найвищі оцінки. У 1899 році його тимчасово прийняли на працю до Конгрегації у справах духівництва, а 13 січня
1900 року призначили секретарем канцелярії в Папському Урбаніанському університеті, що тоді підпорядковувався Конгрегації пропаганди віри, де він згодом викладав церковну історію. Саме як учителя пригадував Бенедетті у своїх знаменитих мемуарах «Щоденник душі» (ІІ Giornaledell’ anima) Анджело Ронкаллі (майбутній блаженний Іван ХХІІІ). В 1904 році Бенедетті розпочав роботу в Конгрегації пропаганди віри. У той час мінутант (працівник секретаріату конгрегації — прим. ред.) в справах руського (Ritus ruthenici — прим. ред.), румунського, болгарського та грузинського обрядів отримав призначення на іншу посаду і звільнився від своїх обов’язків з конгрегації. За тогочасним звичаєм італійських священиків попросили запропонувати свої кандидатури на вакантну посаду. Серед вісімнадцяти претендентів Бенедетті увійшов до першої трійки «за найкращі фізичні, інтелектуальні та моральні якості». Згодом був високо оцінений за знання грецької, французької, частково англійської та німецької мов. 4 липня 1904 року кардинали обрали Бенедетті, а 12 липня Папа Пій Х схвалив їх вибір. Керівник комісії у справах східного обряду Конгрегації пропаганди віри монсеньйор Савеллі Спінола повідомив нового мінутанта про його призначення листом, датованим наступним днем. Коли Папа Бенедикт XV припинив діяльність комісії у справах східного обряду Конгрегації пропаганди віри, в 1917 році Бенедетті перейшов до новоствореної Конгрегації Східних Церков. У новому відділі попереднє віддане служіння та досвід забезпечили йому ріст від простого мінутанта до вищого посадовця, який мав право спільно з кардиналом-секретарем конгрегації чи єпископом-асесором підписувати документи конгрегації. Крім того, дон Енріко був нагороджений почесним званням папського камерарія, що передбачало титул монсеньйора. Нова конгрегація демонструвала більшу прихильність до християн східного обряду, і методи її роботи повинні були бути пристосовані до їхніх потреб. З цією метою главою конгрегації Папа обрав кардинала Маріні, який мав певний інтерес до східного християнства. А його заступником греко-католицького єпископа Ісаю Пападопулоса. Серед тих, хто виявляв найбільше зацікавлення християнським Сходом, був і монсеньйор Бенедетті, особливо в сфері своєї компетенції — Греко-Слов’янських Церков, найбільшою серед яких була Русько-Візантійська, що складалася з кількох, як ми тепер їх називаємо, автономних Церков. Бенедетті незабаром розпочав публікувати матеріали з історії Руської Церкви: в 1916 році вийшла стаття Punti di storia religiosa del popolo ruteno («Нотатки з релігійної історії руського народу») в журналі кардинала Маріні Bessarione, що згодом була видана як брошура; в 1922 році — праця Le Chiese Orientali («Східні Церкви»).
Одним із перших питань, яке нова Східна конгрегація була покликана вирішувати, була українська проблема. Бенедетті розвинув добрі відносини з українськими католицькими єрархами, найвищим з котрих був Митрополит Андрей Шептицький. Українські політичні лідери, католицькі та православні, також звернулися до Апостольського престолу, щоб убезпечити політичне визнання України. В обмін на це вони пообіцяли свободу для католицизму в Україні, особливо для Східної Церкви. Конгрегація, однак, не мала повноважень для вирішення політичних питань. Це було справою папського Державного секретаріату і Священної конгрегації з надзвичайних церковних справ, які стосуються будь-яких релігійних питань, пов’язаних із державними урядами. Українське ж питання було, мовою курії, questione politico-religioso, тобто політично-релігійне. Релігійні цінності, які Апостольський престол мав намір поширювати, перепліталися в українській ситуації з політичними питаннями того дня. І в цьому полягала суть конфлікту щодо України в Римській курії. Бенедикт XV і його державний секретар кардинал Гаспаррі виявляли неабияку відкритість до незалежності України. У 1919 році українська дипломатична делегація була прийнята при папському дворі. Зі свого боку Східна конгрегація рекомендувала папського представника для України. Такі дії понтифіка були скеровані на адекватну оцінку ситуації та на представлення релігійних інтересів Апостольського престолу у вищих українських колах. Папа прийняв ці рекомендації та призначив отця Джованні Дженоккі представником Апостольського престолу в Україні.
Проте хто рекомендував Дженоккі на цю посаду? Зі слів його друга і біографа Вінченцо Черезі, «Енріко Бенедетті був вірним його шанувальником і відданим йому як син». Чарівна особистість Дженоккі допомогла здобути прихильність багатьох осіб у італійських суспільних та інтелектуальних колах, але через ці ж зв’язки у нього з’явилися й вороги в курії, особливо в часі боротьби з модернізмом у Католицькій Церкві початку ХХ століття. Як і його попередник Пій X, Бенедикт XV шанував Дженоккі та визнавав його лояльність. Тому Папа прислухався до поради монсеньйора Бенедетті забрати Дженоккі з курії, де навколо нього панувала атмосфера підозр. Бенедетті запропонував відправити його з апостольським візитом в Україну та в Східну Галичину. На початку лютого 1920 року Папа пристав на цю пропозицію.
Інструкції, які Дженоккі отримав від Східної конгрегації в березні 1920 року, були укладені Бенедетті й містили довгий та доброзичливий підсумок історії русько-українських питань. Прихильність дона Енріко неабияк відчували релігійні та політичні діячі України, які разом із ним у приватному листуванні шукали поради та підтримки. Бенедетті допоміг багатьом українським священикам. За посередництва українського дипломатичного представника отця Франсуа-Ксав’є Боне в січні 1920 року дон Енріко організував для майбутнього кардинала Йосифа Сліпого продовження його навчання в Римі. Йосиф Сліпий отримав фінансування через конгрегацію і в листопаді надіслав монсеньйору Бенедетті подяку.
Переломний момент у кар’єрі Енріко Бенедетті в курії стався на початку 1922 року і був пов’язаний з політичними наслідками українського релігійного питання, а саме — відновленням давньої греко-католицької єпархії в Луцьку.
1914 року, маючи особливі повноваження, надані таємно Пієм X, Митрополит Шептицький висвятив Йосифа Боцяна на єпископа Луцького. Але коли Боцян мав намір розпочати своє служіння на Волині, його було зупинено польською громадськістю та релігійними очільниками, які побоювалися, що відновлення незаконно придушеної греко-католицької єпархії Луцька сприятиме українському рухові за незалежність і припинить багатовікову польську гегемонію над територією Волині. Після звільнення з російського полону в 1917 році Шептицький не раз намагався узаконити призначення Боцяна. Нарешті в 1921 році Митрополит Андрей довів Бенедикту XV існування таємно наданих йому Пієм X повноважень. Тому 21 лютого 1921 року Папа Бенедикт, не вагаючись, підтвердив призначення Боцяна. Однак через крайню опозицію стосовно Боцяна в Польщі понтифік додав застереження, що хоча Боцян і є дійсним єпископом Луцьким, він не може здійснювати єпископську юрисдикцію, доки не буде досягнута згода з польським урядом.
Одним із обов’язків монсеньйора Бенедетті було виправлення чернеток папського щорічного статистичного довідника Annuario Pontificio. Бенедетті додав ім’я Йосифа Боцяна як єпарха Луцької єпархії. Незадовго до своєї смерті в січні 1922 року Бенедикт XV переглянув ці примітки, але не долучив ні коментарів, ні заперечень. Під час sede vacante після смерті Папи Бенедикта XV польські прелати в курії чинили тиск на папський Державний секретаріат, щоб видалити запис про Боцяна. Монсеньйор Борґонджині Дука наказав редакторові щорічника вилучити ім’я Боцяна, але відповідальний за це священик відповів, що оскільки покійний Папа ухвалив чернетку, то це потребує письмового наказу. Борґонджині виконав прохання, і ім’я луцького єпископа було видалене зі списку єпископів (стор. 161). Але відповідальний за це священик, очевидно, забув видалити ім’я з індексу на сторінці 902. Тому копії першого і другого видань встигли розійтися до того, як у третій і останній редакції ім’я Боцяна було видалене цілком.
Результатом отриманих українськими дипломатичними представниками новин про оригінальні версії щорічника стала низка статей в італійському журналі Il Popolo Romano, написаних секретарем українського посольства у Відні Володимиром Бандрівським. Відбувся дипломатичний інцидент, який спричинив бурхливий протест польського дипломатичного представництва проти Святого Престолу. Після внутрішнього розслідування кардинал Гаспаррі написав різкого листа кардиналу Маріні, звинувачуючи монсеньйора Бенедетті в розголошенні конфіденційної інформації. Гаспаррі стверджував, що Бенедетті, який від руки вніс виправлення, винен, тому що знав, що покійний Папа постановив: Боцян не мав права здійснювати єпископську юрисдикцію. «Монс. Бенедетті поставив Святий Престол у дуже незручне становище перед польським урядом», — писав Гаспаррі.
Бенедетті гаряче заперечував свою провину, але хтось повинен був узяти на себе відповідальність. Нещодавно виявлені архівні документи вказують на той факт, що джерелом всієї інформації про римські події для українських дипломатів були українські священики в Римі, особливо отець-василіянин Лазар Березовський. Пій XI був дуже роздратований інцидентом, особливо тим фактом, що українські політики, здавалося б, обмежували свободу дій Церкви. В підсумку кардинал Гаспаррі викликав отця Березовського і повідомив його, що Папа не хоче чути про «українців», а лише про «русинів». Березовський відповів, що вони є дійсно українцями і що ніхто не має права забрати в них їхнього імені.
Скінчилося тим, що Апостольський престол повинен був дати тверде запевнення польському уряду, що єпископ Боцян (принаймні на той час) залишатиметься єпископом тільки за титулом. Енріко Бенедетті отримав догану. Його ім’я було вилучене з однієї частини щорічника — зі списку папських камераріїв.
І хоча незабаром він був відновлений у почесному званні монсеньйора, інцидент щодо «Луцького щорічника» позначився на кар’єрі Бенедетті в курії на самому початку нового понтифікату. Зі слів Королевського: «Бенедетті […] не має прихильності до [нового] Папи». Польське дипломатичне представництво особливо насторожилося щодо будь-яких ініціатив з боку Бенедетті та його департаменту, чиї спроби захистити східних католиків вважалися ворожими до Польщі. Посол Скжинський поскаржився Дженоккі, що «до тих пір, поки там є монсеньйор Бенедетті, нічого доброго не може бути зроблено» Східною конгрегацією. Провідний польський служитель курії монсеньйор Казімеж Скірмунт запропонував, аби титул Боцяна змінили без відома конгрегації так, щоб вона (конгрегація — прим. ред.) «і з нею цілий Східний світ» не мав змоги протестувати. В 1924 році Бенедетті ще більше попав у немилість Папи через участь у Велеградському конгресі. Пій ХІ виправдовувався, що не хотів, аби члени конгрегації брали участь у подібних заходах як офіційні представники.
Крила Східній конгрегації підрізали в березні 1922-го. А у 1924 році, зі слів Королевського, особа Бенедетті стала «непотрібною». Він залишив конгрегацію 31 грудня 1924 року і наступного року перевівся до бібліотеки Ватикану.
Припинивши служіння, Енріко Бенедетті мав неабияку повагу в Римській курії завдяки своїй ерудиції та багаторічній службі, яку віддав не менш ніж трьом департаментам Ватикану. В результаті після свого відходу з курії до самої смерті був радником Східної конгрегації. Руським єпископам було боляче бачити, як один із нечисленних їхніх прихильників залишив служіння в Римській курії. Щирі стосунки, що сформувалися з Бенедетті, спонукали Митрополита Шептицького запропонувати йому ще одну службу. На своїй єпископській конференції 1928 року єрархи Руської Церкви в Польщі, Чехословаччині, Югославії та Болгарії пристали на пропозицію Шептицького призначити Бенедетті своїм представником у Римі. 8 липня 1928 року Шептицький написав монсеньйору Джузеппе Пікардо, голові Конгрегації з надзвичайних церковних справ, прохання, чи курія не матиме заперечень проти рекомендацій єпископів, котрі «пропонують монсеньйора Енріко Бенедетті, якого всі знають протягом тривалого часу і який завжди виявляв велику відданість інтересам їхніх Церков та має необхідний досвід».
Пікардо спитав думки монсеньйора Ежена Тіссерана, співробітника обох — і Бенедетті, і Королевського — в бібліотеці Ватикану. Тіссеран відповів, що не бачить жодних перешкод стосовно цього призначення. Потім справу було передано до Конгрегації Східних Церков, яка також не мала жодних заперечень. Кардинал Сінчеро писав Шептицькому 19 липня 1928 року: «Ця Священна конгрегація дуже рада повідомити Вашу Світлість, що ми не маємо нічого проти вашого побажання […], позаяк не маємо нічого проти особи, яку ви обрали на цю посаду». Щойно Шептицький отримав згоду, як офіційно представив Бенедетті Апостольському престолу 27 листопада 1928 року як уповноваженого в справах Руської Церкви у Римі.
Будучи знайомим із двома світами, Бенедетті ідеально підходив як контактна особа між Римською курією та єрархією русинів. Серед помітних справ, які вирішувалися в 1929 році, він дав важливі усні роз’яснення щодо кандидатів на єпископа-вікарія для Митрополита Шептицького. Два роки по тому, в 1931-му, він зробив важливу послугу, коли разом із Королевським консультував конгрегацію стосовно історії та статусу титулу Шептицького як митрополита Галицького та чим він відрізняється від титулів архиєпископа Львівського та єпископа Кам’янець-Подільського.
В останні роки життя Бенедетті нездужав. Незадовго до своєї смерті (в понеділок, 10 березня 1941 року) він отримав особливе благословення від Папи Пія XII. Похорон монсеньйора, професора Енріко Бенедетті, відбувся через три дні (у четвер, 13 березня 1941 року) в церкві римської парафії Святішого Серця. Похоронну церемонію відвідали чимало посадовців Конгрегації Східних Церков, серед яких було багато шанувальників колишнього колеги. Ежен Тіссеран, згодом кардинал-секретар цього відомства, високо оцінив приклад Бенедетті щедрого та відданого служіння Церкві.
Пам’ять про нього й далі жила в крихітній громаді українських священиків і вірних у Вічному місті, особливо серед тих, кого він знав і кому допоміг. В 1998 році український історик Ліліана Гентош знайшла його знимку, все ще виставлену в коридорах Українського дому на Madonna dei Monti біля церкви Святих Сергія і Вакха в Римі. Фотографія була викладена за наказом Йосифа Сліпого, чий перший римський побут влаштував Бенедетті. На жаль, у зв’язку з недавніми реконструкціями в резиденції Madonna dei Monti навіть цей останній слід його пам’яті зник…
отець-доктор Атанасій МакВей
