(Лист до Редакції)
Вельмишановні Панове,
«Мова про мову». Б. К. — автор статті під цією назвою (травень 1979) закликає читачів зголосити свої зауваження. Ото ж, хочу висловитися щодо трьох слів: щоби, аби, намірення.
Щоби. Б. К. визнає тільки форму «щоб». Він проти «щоби». Пише Б. К.: «Ні один словник (20-го віку) не подає його». Заглядаю до словників. Слово «щоби», як рівнозначне зі «щоб», знаходжу в таких словниках: Б. Грінченко, берлінське видання 1924, київське 1959, В. Кміцикевич, Німецько-український словник, Чернівці 1912, 3. Кузеля і Я. Рудницький, Українсько-німецький, Ляйпціґ 1943, Є. Онацький, Українсько-італійський, Рим 1944, К. Андрусишин, Українсько-англійський, Саскатун 1955, А. Орел, Правописний словник, Авсбурґ 1946, Словник мови Шевченка, Київ 1964, Шеститомний Українсько-російський, Київ 1963, Тритомний Російсько-український, Київ 1968.
Слово «щоби» вживається, бо воно потрібне заради збереження милозвучности, що така дуже притаманна українській мові. Наша мова не любить накопичувати приголосних. Ось, напр., фраза: я просив його, щоб прийшов, — для вуха це звучить: що прийшов. Чи не ліпше сказати: щоби прийшов? Подібне з фразою: щоб більше такого не було.
Аби. Це слово «найбільш зловживане в нас», — каже Б. К. Ні, не так. Загляньте в академічний словник (І том, Київ 1970) і побачите: слово «аби» має чотири значення, між ними й таке, проти якого виступає БК. Тамже ілюстрації з авторитетних письменників: Котляревський, Мирний, Коцюбинський, Франко.
Намірення. Про нього пише Б. К.: «Це слово в нас на денному порядку і має значення інтенції». Та це, на його думку, неправильно, хоча для слова «інтенція» він не знаходить перекладу. Але народ у своїй мовній практиці знайшов — «намірення». Є слова намір і наміряти, є також намірення в значенні інтенції, не тільки в значенні мисливському. І в такому значенні воно «в нас на денному порядку». А це свідчить, що «в такому значенні» воно дістало в нас право громадянства. Як в інших так і в нашій мові є безліч слів, що мають кілька, а то й кільканадцять значень. Навмання вибираю з академічного словника: Вільний — 17 значень, іти — 30, потягнути — 17, поставити — 16, покривати — 11, посадити — 10 значень. Як це сталося? Ставалося в мовній практиці, або, за висловом Б.К., «на денному порядку». Я сказав: «Прошу вас, отче, відправити богослуження в наміренні моїх померлих родичів». Думка ясна, кожен зрозуміє правильно й без «інтенції». Я — не проти слова інтенція, а проти збіднювання нашої мови.
З правдивою пошаною
Михайло Добрянський
Мова про мову
З приводу листа до Редакції
У червневому числі нашого журналу почувся врешті перший відгук на наш куток мови. Відгук цей у формі критики, чи радше непогодження зі становищем, що його зайняв автор кутка, Б. К. Мимоходом треба сказати, що склалося тут велике непорозуміння. Відкриваючи цей куток мови, Редакція сподівалася, що всі, які доцінюють, дорожать і таки займаються нашою літературною мовою фахово, чи хочби з аматорства (але серйозно, не поверховно), використають можливість і з свого боку збагатять своїм особистим вкладом, а не полемікою, цей наш куток мови і внесуть цінні свої зауваження у найбільш занедбану у нас ділянку. Малось головним чином на увазі священну нашу мову, мову українських перекладів священних книг, мову церковних пісень, мову українських проповідників, мову церковних видань, релігійних брошур і релігійного напрямку журналів. Хіба не треба аж спеціяліста для цього, щоб ствердити, що мова всіх перелічених ділянок виходить у нас не тільки що ряба і нелітературна, але й вперто діялектична, чи така,, як кому підказує його власна вподоба, смак, десь задокументований випадок такого, чи іншого слововживання, або таки популярна мода.
Михайло Добрянський, якому ми вдячні за його відгук, зголошує свої завваження до трьох слів, що були обговорювані в кутку «Мова про Мову», а саме: щоби, аби і намірення. Із тону п. М. Добрянського складається враження, що Б. К. зовсім неправ і щонайменше наговорив у своїй нотатці за травень ц. р. самих єресей.
М. Добрянський цитує 8 словників, які не тільки що дають повне право громадянства слову ЩОБИ (а не ЩОБ), але й роблять його єдино нормативним.
Власне кажучи, підхід М. Добрянського дуже характерний для усіх наших непорозумінь щодо літературної мови, бо засновується на стандартній у і нас і в цьому відношенні дуже зрадливій аргументації. Уважається бо загально, що такі то автори, або й такі то словники приймають беззастережно таке то слово — отже це слово тим самим і літературне і нормативне.
У конкретному випадку вся софістика цитованих М. Добрянським словників у тому, що загал щоденних користувачів, в тому числі й працівників пера, не ставлять перед собою самими питання: якого характеру даний словник, хто його складав, де, чи в яких умовинах його складав і коли. Просто тому, що такі словники існують, ба, втішаються досить поважним минулим та ще й освячені ім’ям, в іншому аспекті навіть дуже авторитетним, виглядає, що ці словники — норма. Власне тому треба дуже сильно наголосити, що різні бувають словники і що не всі вони можуть служити засобом відклику саме в випадку, коли ми хочемо устійнити нормативність слова, або літературне, чи не літературне слововживання. З правила перекладні словники з однієї мови на другу не можуть правити за такий засіб. Багато факторів складається на те. Час появи такого словника, у яких історичних умовах складався цей словник, для якої конкретної цілі він складався і т. ін. Коли перекладний словник появлявся у час великого зубожіння мови, або в час загального мовного хаосу, де всякий діялект правив за норму, то, очевидно, що штамп доби перейшов у словник. Коли словник дублює слова, то тим самим ще не доводить, що одна й друга форма слова нормативна. Понадто багато авторів, що є спеціялістами якоїсь чужої мови, не доконче і є спеціялістами української мови та ще й літературної і нормативної мови. Навіть викладачі українознавчих наук не мусять бути авторитетними орієнтирами в нормативності мови. Самозрозуміло, що словники українського фолкльору не можуть правити за норму літературної мови. Тим то проблема правильного слововживання і норми літературної мови зводиться до словників, для цього виключно призначених і то таких, що втішаються не перелетним і зовсім випадковим визнанням, а визнанням настільки тривким, що його піддержує більшість спеціялістів літературної мови. Покликання на клясиків літератури по відношенні до нормативности мови мусить також бути наскрізь критичне. Іван Франко без найменшого сумніву титан української літератури, але він не завжди міродайний у нормативності слова, чи мови. Старицький — визначний наш письменник і мистець українського слова. Але це ще не значить, що він норма нашої літературної мови. Перелистуйте від дошки до дошки всі його твори і шукайте там українського слова: усмішка; такого не знайдете, натомість найдете у нього «ухмилка». Ще інша проблема в наших словниках — це багатозначність слів. Це не тільки проблема української мови, але всіх загалом мов. Деякі слова в англійській мають по сто і більше значень. Але, коли в англійській мові задержуються усі відтінки і значення слова у нормативному словокористуванні, то в нашій мові не всі значення вживаються з однаковою нормативністю в літературній мові. Багато значень слова задержались у нас тільки в діялектах.
Конкретно до частки ЩОБИ — ЩОБ треба сказати, що правильно за правописними і нормативними словниками за літературне слово належить уважати ЩОБ, а щ о б и являється тільки другорядним у літературній мові. Зокрема «ЩОБИ» вживається у випадках, про які говорив у своїй нотатці Б. К., а їх поширив М. Добрянський. Зате ж АБИ не можна розглядати так, як хочеться цього М. Добрянському. Літературне «аби» має право громадянства тільки у значенні щоб тільки, а не намірового «щоб». У цьому останньому і двох інших значеннях аби являється діялектичним.
Щодо «намірення» Б. К. признає, що всі словники нотують це слово. Але ж, коли транскрипцію цього слова позначите наголосом і то у всіх вивідних і похідних словах цього ж коріння, то одразу станете розгублені. Напр. наміряти може тоді вийти: наміряти, тобто мірою помірити і наміряти — звернути націл, а наміритися буде визначати націлитись. У слові «намірення» на першому пляні буде націлення. Б. К. підніс проблему слова «намірення» не тому, щоб це слово у значенні «інтенція» скреслити із літературного словокористування, але щоб заставити наших мовознавців знайти щасливішу розв’язку за не досить вдале «намірення». Слово «інтенція» має у нашій мові два щонайменше значення: намір і оте «намірення», що його впровадили у нашу мову наші священики. Чи з успіхом — це якраз питання. Інтенція у міжнародньому слововживанні має за перше значення не те, що ми вище згадали, і тим самим ця проблема ще більше загострюється. На маргінесі цих думок варто й з’ясувати справу інтернаціоналізмів принципіяльно. Ми, українці, маємо панічний страх перед міжнародніми термінами і фальшиво переконані, що інтернаціоналізм власність усіх, тільки ж не українського народу. Отож це не відповідає ні правді, ні логіці. Міжнародні слова власність усіх народів, а не тих, що зголосили свої претенсії до них, або зачергували їх у свій словник і таким чином збагачують сотнями тисяч слів не свого роду і плоду своє слівництво і тоді впирають у людей, що, мовляв, їхня мова найбагатша в світі.
