>
Звідки й куди рухається український іконопис? Чому сакральне мистецтво активно розвивається в часи історичних драм? Як і чому ікони стали ближчими людям, перейшли з церков у галереї та приватні колекції? А також про друге дихання народної ікони, середовища іконописців і митців на війні, про сплеск сучасного українського іконопису та його вплив на світ говоримо з Романом Зілінком – істориком мистецтва, іконописцем, куратором виставкових проєктів, завідувачем відділу виставкової роботи Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
– Ви не лише активно досліджуєте іконопис, а й практикуєте його. Пропоную для початку поміркувати, звідки й куди рухається український іконопис?
– Наразі відомо, що першою збудованою та розписаною є Десятинна церква (Х ст.). Однак збереглися лише невеличкі фрагменти її фресок, віднайдені під час археологічних досліджень. Також є фрески та мозаїки київських храмів XI–XII століть. З XIV–XV століть маємо великий пласт галицької ікони. А від XVI–XVII століть більшість пам’яток збережені з цілої території України.
Тож коли говоримо про український іконопис, кожен може собі уявити щось інше: фрески Софії Київської, Оранту, українське бароко, ікони XVII століття Івана Рутковича та Йова Кондзелевича, народну чи сучасну ікону. Наша перевага – багатюща традиція, завдяки якій сучасний іконопис має від чого відштовхуватись і звідки черпати натхнення. Це не тільки східнохристиянське, візантійське письмо. Особливістю іконопису є продовження традиції, певне наслідування, сталість іконографічних сюжетів, сцен, загалом іконографії.
Та варто розуміти, що українське сакральне мистецтво впродовж усього існування перебувало в руслі панівних європейських стилів. Відповідно зміни, скажімо так, моди, стилістики впливали й на український іконопис: від середньовічного візантійського малярства до Ренесансу, далі – до маньєризму, відтак – до бароко. Це полегшує пошуки сучасним художникам, які займаються сакральним мистецтвом. Та водночас ускладнює їх, бо серед цього всього багатства треба знайти свою стежку, а в ній – себе і свій шлях промовити сучаснику про Бога.
– Чи спонукають вас до порівнянь на основі емоційного переживання українська ікона, скажімо, ХVІ–ХVІІ століть і українська ікона ХХІ століття? І яких?
– Мені важко сказати щось про емоційні переживання української ікони XVI–XVII століть і ось чому: цей період був знаковим для українського іконопису. Але XVI та XVII століття – це дві різні сторінки історії іконопису, культури загалом. На цьому стику відбувся злам, переорієнтування з традиції київського східного християнства, заснованого на руській, візантійській традиції, на естетику Ренесансу. Найкраще це відобразилося в середовищі львівського та загалом західноукраїнського іконопису. З того періоду збереглося багато творів і пам’яток, що відображають відповідну епоху змін. А ще відтоді з’являється багато умовно народних ікон, іконописом у цей час починають займатися менш професійні художники.
Найвправніші іконописці тоді творили в містах, де було мультинаціональне середовище. Друки та гравюри, передусім німецькі, голландські дереворити та мідьорити, стають доступними. Спочатку наші іконописці черпають із них сюжети, нові іконографічні схеми, а відтак переймають естетику Ренесансу і намагаються працювати в ній. З початку XVII століття маємо новий виток розвитку: від важливих львівських іконописців Федора Сеньковича і Миколи Петрахновича до зірок українського бароко Івана Рутковича та Йова Кондзелевича. Тобто за тих декілька десятиліть український іконопис зробив великий поступ.
Сакральне мистецтво фантастично розвивалося й досягло одного з піків, попри всі історичні драми XVII століття: перші десятиліття після Берестейської унії, створення нової православної єрархії в Києві, визвольна війна Богдана Хмельницького, турецькі війни Яна ІІІ Собеського та багато інших тогочасних історичних подій.
– От вам і паралель із ХХI сторіччям. А що робиться в іконописі зараз? Які є середовища українського іконопису і як вони взаємодіють?
– Зараз, з одного боку, в нас є певна криза в іконописі. Розписують і оздоблюють менше церков, аніж в 1990-х і на початку 2000-х років, коли ми мали величезне затребування на оздоблення нових храмів. Щоправда, з цим бумом було пов’язано й чимало різних проблем. Бо давні пам’ятки часто нищили через неконтрольовані втручання не дуже фахових майстрів, церкви бездумно переробляли, нерідко дуже неграмотно чи просто з грубими порушеннями пам’яткоохоронного законодавства або ж усупереч здоровому глузду. За це, як мені видається, ніхто не поніс адекватного покарання. Згадайте історію зі знищенням розписів Модеста Сосенка в Славську, що, до речі, сталося шість років тому.
З 1940-х до проголошення незалежності України займатися іконописом було нереально. Але з 1990-х підготували масу фахівців, є цілі середовища, які займаються сучасним іконописом. Зокрема, у Львові діє кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Є середовища, що розвинулися при галереї Iconart, новицьких пленерах. Дмитро Гордіца робив осередок у Києво-Могилянській академії. Професор Микола Стороженко мав майстерню монументального мистецтва та храмової культури в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві.
Тобто є багато середовищ і професійних, вишколених фахівців із величезним досвідом. Але в теперішніх умовах перебування в стані війни щось робиться нечасто. Якщо говорити про якісь монументальні речі за останні два десятиліття, то навіть у Львові маємо лише декілька вдалих прикладів сучасних реалізацій. Зараз усе на вимушеній паузі, бо люди витрачають кошти на інші потреби, як-от підтримку війська, що є пріоритетом.
– Ви говорите про монументальні роботи. Але, за моїми спостереженнями, останніми роками українському іконопису притаманні менші форми. Роботи наших іконописців хочеться мати вдома. Це щось таке для себе.
– За останні десять років завдяки праці кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, галереї Iconart та іконописним пленерам у Новиці з’явилася сучасна ікона, пристосована здебільшого для приватного вжитку. І от якраз цей напрямок розвивається дуже цікаво, попри те що він часто відірваний від того, що робиться в церквах, бо сучасні художники-іконописці рідко потрапляють на більші об’єкти, де могли б реалізуватися. А зазвичай, коли ми говоримо про сакральне мистецтво, маємо на увазі оздобу храмів.
– Для мене сучасна ікона – це те, що робив покійний Остап Лозинський, ви, Оля Кравченко і ще низка митців із іконартівського середовища. Це навіть мурали Сергія Радкевича. Ікони стали зовсім іншими і водночас значно ближчими до людей.
– Так, із тими, кого згадали ви, можна назвати ще два-три десятки людей. Але з них рідко хто малював для церкви. Це проблема смаків і духовенства, і вірних… Ми шукали свій шлях, як говорити про Бога та ікону сучасній людині в актуальний спосіб. Кожен знаходив свою відповідь і шлях. Це знову ж таки про багатство традиції, яке дозволяє нам робити те саме, але в різний спосіб.
– Як українські іконописці взаємодіють із закордонними? Чи відчутний російський чинник у цій сфері?
– Спочатку повернуся до питання про взаємодію середовищ. Львівське середовище зосереджене на іконографії для сучасної людини й пошуку способів, як говорити про Бога для неї. Воно зараз дуже потужне. Є київське середовище, де частина майстрів працює в подібний до нашого спосіб, творить невеликі речі для хатнього вжитку, виставкові. Тому ми між собою плюс-мінус взаємодіємо. Та все ж, окрім поодиноких випадків, багато іконописців в Україні зосереджені на церковному малярстві, тому між середовищами мало контактів.
Ми більше контактуємо із сучасними іконописцями та художниками, котрі займаються сакральним мистецтвом у Польщі. Передусім завдяки пленерам у Новиці (лемківське село на території сучасної Польщі – Ред.), які проводять уже 16 років. Ось тут є багато спілкування, а всередині України його значно менше. Отак одразу можу згадати Наталію Сацик і Сергія Радкевича з Луцька, Оксану Мельничук з Івано-Франківська – всі вони вчились у Львові. Свого часу Дмитро Гордіца робив цікаві загальноукраїнські симпозіуми сакрального мистецтва, де намагався створити середовище спілкування в межах цілої країни.
Також маємо зважати на конфесійний поділ – УГКЦ, ПЦУ, УПЦ МП… Остання – абсолютно герметична, тож іконописці там закриті на собі, в нас різні способи роботи. А от із УГКЦ та ПЦУ такі спроби є, що виглядає дуже цікаво.
– Поговорімо трохи про вашу творчість. Які риси сучасного українського іконопису найбільш характерні вам?
– Мені завжди була важлива традиція. Дуже люблю давнє мистецтво – і українське, і всяке. До того, що роблю, мене привело захоплення народною іконою та народним мистецтвом. Я з родини художників. Ріс із тим, що тато малював ікони, мама малювала. В нас була величезна бібліотека, я мав можливість то пізнати і змалечку пробував щось малювати.
Та головним поштовхом до малювання вже у зрілому віці для мене був Остап Лозинський і дружба з ним ще з Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, де ми разом працювали. Спершу я пробував відтворити гуцульську, буковинську, покутську народну ікону, вивчав матеріали, технологію, потім – парафразувати ті речі, переносити їх на іншу форму. Для прикладу, якби ті майстри малювали шопку чи робили скульптуру, який вигляд вона мала б?
– Тут не можу не згадати майданівську шопку, яку ви створили в грудні 2013-го на Революції Гідності.
– То була Остапова ідея. Ми з Остапом і Сашком Бриндіковим вигадали, як її зробимо. До справи долучилася купка друзів з музею і львівських художників. Робили шопку разом на Майдані. Та саме через традицію я почав потрошки знаходити свою стежку в іконописі. Це для мене завжди було й залишається грою, цікавим захопленням, а не основним професійним заняттям. Все ще віднаходжу себе в цьому. Тому найближчою в сучасній іконі для мене є лінія пошуку ідентичності через народний іконопис та народне мистецтво.
– А які риси, якщо говорити з дослідницького погляду, є несподіваними в світлі нашого минулого?
– У давньому мистецтві маємо переважно приклади власне церковного мистецтва як такого і дуже мало приватного сакрального мистецтва – хатніх ікон, хатніх вівтарів. Якщо такі приклади й є, то це переважно пізня історія: XIX століття. А з XVIII століття й давніших часів маємо хіба поодинокі пам’ятки. Зараз значно більше хатніх ікон, які роблять для конкретних людей, родин, конкретного дому. Це пов’язане і з духом часу, особливо від початку війни в 2014-му. Після повномасштабного вторгнення таких прикладів маємо дуже багато.
Окрім цього, в середовищі іконописців уже згадані Оля Кравченко, Данило Мовчан, Уляна Нищук, Глафіра Щербак роблять багато актуального на тему війни, переживання цієї людської трагедії. Фактично сакральне мистецтво вийшло з храму в галереї, а далі – в приватні колекції. Це вже сучасне, актуальне мистецтво.
– І не тільки. Для прикладу, роботи Данила Мовчана стали ілюстраціями до посмертної книги віршів Вікторії Амеліної.
– От власне, і ілюстрації також. Цікаво, що нашу сучасну ікону в Польщі, на Заході сприймають як щось абсолютно нове, свіже й не до кінця зрозуміле, а отже, цікаве. В Європі ці пошуки в сакральному мистецтві мали місце в 1950–1970-х, у Східній Європі, Польщі – в кінці 1980-х аж до початку 1990-х років. Вони дивуються, що в нас християнська традиція настільки жива, актуальна й відображається в актуальному мистецтві. Це та сильна сторона, яку ми можемо і маємо презентувати, демонструвати. Саме тому по Європах і Америках відбуваються багато виставок наших художників. Це захоплює та вирізняє нас з-поміж інших.
Навіть більше, в Польщі, Німеччині (і не тільки) знаю приклади навернення через ікону. Сучасна ікона повертається в світ: у галереї, костели, церкви. Молоді художники над цим працюють. А починалося це як захоплення іконою непрофесійних художників. Цікава деталь: ще 10–15 років тому, зокрема в польському середовищі, усі взорувалися тільки на московську традицію, російську ікону. Це їх захоплювало, відбувалося в межах неокатехуменату, було для них новим відкриттям християнства.
– Можете розтлумачити чому?
– Через можливість доторкнутися до традиції. Та завдяки тому, що робимо ми, новицькі пленери, виставки українських художників, Iconart, завдяки нашому живому спілкуванню ви зараз майже не побачите російської ікони в Польщі. Раніше ж, коли ми приїжджали на пленер, де було порівну українських та польських учасників, добра половина останніх робила копії російських ікон. Тепер такого нема, відбулося переосмислення. В Польщі виросло покоління іконописців, які працюють із сучасною формою і пробують говорити до сучасної людини. Звісно, комусь із них цікава традиція, комусь – наслідування. І це теж нормально, для певної аудиторії це важливо. Але щоб культура була живою, вона має бути для сучасної людини.
– Ви працюєте в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького, тож логічно було б запитати, чи постає іконописне середовище там?
– Важко сказати, але дуже хотілося б (Сміється). Тепер там є я і Андрій Винничок. Пробуємо щось робити. Мрію в одній із хаток зробити локацію, куди можна було б приходити малювати народну ікону. Потроху над тим працюємо. В планах школа народної ікони в Гаю, із цим можна багато зробити. Ми з Остапом мріяли про її створення, щоб там показувати традицію народного іконопису різних осередків та регіонів, малювати й говорити про це.
– Ви ж уже організовуєте в Гаю такі майстерки, дитячі точно.
– Так, вони є. Але я роблю і майстерки з малювання ікони для відвідувачів, зокрема для дітей, запрошую Уляну Креховець, Оксану Андрущенко, інших. Однак ми хочемо зробити це на постійній основі. Вже є ідеї, як і з ким, плануємо це.
– Тішить, що народна ікона не лише переосмислюється, а й отримала друге дихання. Що в цьому вабить вас особисто?
– Це важлива тема. На хвилі повномасштабної війни спостерігаємо відхід від російської культури. Українськомовна музика та українська література набирають сили. Бачимо зацікавлення народним одягом та різні варіації довкола українського стилю. Великою роль у цьому відіграє й народна ікона, бо це теж частина української ідентичності. Затребування на неї величезне.
У 2010-му ми з Остапом, Олею Кравченко, Уляною Нищук, Сашком Бриндіковим та іншими друзями мріяли потрошки впроваджувати такі локальні традиційні сувеніри, як ікона на шклі, дереворит, народна ікона. Це були початки. Зараз такого чимало, багато хто цим займається. Середовище виросло в рази і пропонує величезний вибір на всяк смак. Будь-який динамічний процес дає результат. І якісних результатів щораз більше.
До слова, останніми роками київські художники із середовища Стороженка завершили розпис церкви у Житомирі. Це один із надзвичайних сучасних храмів, де переосмислені традиції українського бароко. Фантастичне явище! І таких прикладів доволі багато. Воно все на добрій стежці, дай Боже, щоб ще потрапляло в ширші кола, у церковне середовище, щоб у єрархії розуміли, що в себе потрібно мати актуальне мистецтво. Щоб не зупинялись на чомусь там «солодкому» та зрозумілому, а намагалися промовляти до людей сучасною мовою.
– Багато хто собі це відкриває через війну, але насправді цей процес почався значно раніше.
– Очевидно. Проте в 1988–1990 роках іконою на шклі займалися Оксана Андрущенко, Олена Турянська і Тарас Лозинський. Тепер це робить чимало людей. Середовище росте, ми як українці зробили дуже багато, щоби воно розширилося. Але є ще твердолобі, до яких це ще не доходить.
– І це привід робити ще більше. Тривала війна трансформує нас: до чогось стаємо чутливішими, до чогось, навпаки, немов зачерствіли. Іконопис тепер шукає нові шляхи, стежини, доносячи вічні істини. Які вони в нас?
– Тепер це робить середовище молодих і зрілих сучасних львівських іконописців. Згадаймо те, що робить Глафіра Щербак, той самий Данило Мовчан, який порушує актуальні теми. Вони проявляються в книжковій ілюстрації, постерах, антивоєнних плакатах, муралах Радкевича, інсталяціях, у величезних виставкових проєктах в Україні та за кордоном, навіть у одязі. Ми шукаємо нові способи донесення інформації, естетики, ідей до людей не лише через фізичну ікону, а й за допомогою медіа та інших носіїв.
– Чимало іконописців захищають Україну на фронті, їм там напевно не до малювання. Підтримуєте з ними контакти?
– Одним із перших із кола близьких друзів пішов на війну ще в 2015 році Сашко Бриндіков, з 2022 року він знову у війську. Також із 2022-го воює Святослав Владика, який розписав чимало церков, зокрема Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, намалював багато авторських ікон. Воює і Дмитро Гордіца. Це люди безпосередньо з нашого кола. Знаю, що багато художників, які в той чи інший спосіб займалися сакральним мистецтвом, теж воюють. Очевидно, що їм зараз не до малювання. Щоправда, Дмитро робив інсталяції, ми з ним спілкувалися на виставці новицьких ікон у музеї Івана Гончара. Він приносив одну з останніх робіт.
Ті, що залишились тут, займаються благодійними аукціонами та виставками, дають роботи на продаж на потреби війська. Iconart і Костик Шумський роблять дуже багато, ми до того теж залучені в різний спосіб. Це переважно волонтерство, збір грошей. Наші друзі в Польщі, засновники пленерів у Новиці Матеуш Сора, Катерина Якубовська та інші, дуже допомагають закривати потреби наших військових.
Окрім того, ми говоримо про війну через свої роботи. В мене у 2022-му, на самому початку повномасштабного вторгнення, відбулася виставка «Земля». Через ікону та власну творчість ми можемо показувати свою реакцію, промовляти до людей. Громадська позиція і громадська робота теж важливі.
– Про що, за вашими спостереженнями, іконописці найчастіше спілкуються між собою тепер?
– Про різне (Сміється). Добре, що маємо велике середовище друзів-іконописців, які гуртуються довкола Iconart, Новиці. Це одна велика родина. Ми живемо своїм життям, життям країни і своїми інтересами, допомагаємо одне одному, підтримуємо. Це живе середовище.
– Як підтримуємо, то мусимо нагадати, що з 19 серпня по 14 вересня у «Зеленій канапі» триватиме виставка Уляни Нищук «Заквітчана Покрова», де, окрім Покров, є кілька тривожних творів на тему війни в її різних впливах. А в Iconart до 31 серпня можна було оглянути оновлені «Райські хатки» Левка Скопа та його покійної дружини Тетяни Думан-Скоп, вперше представлені у столиці в 2010-му. З обрізків деревини зі столярного цеху театру Марії Заньковецької подружжя зібрало та розмалювало багатофігурні сцени й постаті святих. Ці композиції нагадують мініатюрні вівтарі.
– Добре, що ви згадали про Левка Скопа, бо він один із перших наприкінці 1990-х – на початку 2000-х творив це динамічне середовище, коли ще викладав на кафедрі сакрального мистецтва в ЛНАМ. Він збирав довкола себе молодих художників і регулярно робив виставки робіт своїх студентів у НМЛ і різних галереях ще до Iconart. Звідти вийшли Оленка Смага, Наталка Русецька, певною мірою Данило Мовчан і ще купка інших. Там були і Таня Думан, яка стала його дружиною, і син Михайло. Тож Левко свого часу відіграв дуже велику роль. А від часів Майдану й донині більше працює на військо та волонтерські потреби.
Розмовляла Марічка Ільїна
