З 8 по 16 вересня 2014 року при Інституті екуменічних наукових досліджень святого Єфрема, університету індійського міста Коттаям проходила VIII Міжнародна сирійська конференція. Сорок богословів-патрологів, літургістів, археологів з цілого світу працювали над темою «Отці Східної Церкви і її інкультурація на Азійському континенті, зокрема в Індії».
Призадумуючись над почутим і побаченим, дякую Богові за те, що зміг на міжнародному рівні внести й свою скромну лепту в доповіді «Митрополит Андрей Шептицький і його екуменічні контакти зі східними церквами Близького Сходу», яку підготував і прочитав французькою. Дозволю собі в цьому контексті стисло описати зусилля та діяльність широкоглядного Слуги Божого Андрея на екуменічному полі. Хоча й була вона спрямована передусім на територію Росії, однак він вважав головним завданням свого єпископського служіння об’єднання всіх християн різних конфесій слов’янського Сходу з наступником святого апостола Петра у Римі. Це було пріоритетним завданням його екуменічної діяльності. Він говорив: «Ціль моєї праці є вас всіх з’єднати під прапором Христа» (1909 р.). Але з причин політично-соціальних це нелегко було йому реалізувати, тому цей великий проект під час Другої світової війни обмежився тільки наближенням до з’єднання українських православних зі Святою Столицею.
Митрополит Шептицький був постаттю найбільш репрезентативною в український Церкві й найбільш переконливим діячем, самовідданим промотором та захисником церковної єдності. Тут необхідно сказати, що він не претендував на монополію в цій царині, тому постійно шукав контактів для виконання екуменічної місії як на Заході, так і на Сході, чому й присвятив свій ум, енергію та ціле життя. Дозволю собі сказати, що якоюсь мірою Митрополит Андрей випереджав те, над чим буде призадумуватись і визначати напрямні для Вселенської Церкви Другий Ватиканський Собор. Глибоко перейнятий справою єдності Церкви, Слуга Божий Андрей розробляв проект екуменічного місійного апостолату, в якому важливу роль мали відігравати монаші чини.
Зв’язки Ламбера Бодуена з Андреєм Шептицьким, започатковані 1921 року, стали ще тіснішими в 1923-ому, коли обидва були учасниками тижня молитов про єдність, що зібрав таких діячів, як, наприклад, кардинал Мерсьє з Бельгії. Поширюючи журнал Кирила Королевського «Студіон», бельгійський монах знайде у ньому заклики Андрея Шептицького до східного чернецтва служити справі єдності помісних Церков.
У квітні 1925 року Митрополит не приховує свого ентузіазму щодо визначеної цілі та детального плану її досягнення – плану, опрацьованого разом із отцем Ламбером під час перебування того у Львові: «Насамперед мушу вам сказати, що ми досягли цілком задовільних результатів». Йдеться про документ під назвою «Статут конфедерації», що містить 23 статті. Статут передбачає «конфедерацію східних і західних монастирів первісного монашого чину за всіма «правилами отців». Монастир «Студіон» у Римі, новіціят при ньому належатиме всім приналежним до конфедерації. Справу фундації покладено на отця Ламбера, який мав би зайнятися літургійною організацією цього задуму. Митрополит дивиться ще далі: «Студіон» як осередок візантій‑ ських і візантійсько-слов’янських наукових студій матиме свої філії в Константинополі та Єрусалимі, а згодом і в Києві, Москві, Петербурзі. У нас нема прелатів і, звичайно, ми не робимо різниці між духовними та мирянами, як було, зрештою, в усьому монашестві до відокремлення Церков.
Митрополит Андрей розумів і бачив помісні Церкви східних обрядів поряд із Римо-Католицькою як складові й приналежні до Вселенської. Православна і Католицька Церква мають спільну основу: віра, єрархічність та Святі Таїнства. Різниця між ними не є непоборною перешкодою до з’єднання, як, наприклад, інтерпретація ролі та функцій уряду наслідника святого Петра, постать якого Митрополит Андрей розумів як єдину видиму, як сторожа церковної єдності. Відновлення повної церковної єдності Шептицький розумів як повернення Церкви до своєї первісної краси через процес самоочищення, позбавляючись від синодального московського засмічення і через відродження та звільнення – від тиску світської влади. Лише тоді вона буде справді автентичною, вірогідною у виконанні своєї місії.
Митрополит Андрей уже з 1901 по 1914 роки встановив і зміцнив контакти з церквами Близького Сходу, особливо з Патріархом Мелхітським, Єрусалимським, Антіохійським та Александрійським Кирилом VІІІ, з яким запізнався у Римі під час ювілейних святкувань з нагоди 1500-ліття Івана Золотоустого, та латинським Єрусалимським Філіппом Де Каматті, про що свідчить їх листування. Мав контакти з деякими монастирями, як, наприклад, Святого Спасителя в Сирії, а також із Університетом святого Йосифа в Бейруті та Колегією єзуїтів святого Франциска Ксав’є з Александрії, єпископом Томазом із Персії, який, до речі, послав делегацію до Галицького митрополита Шептицького на чолі зі своїм священиком Карлом Нвіа Тівасом. До речі, єпископ цікавився і справами матеріальної допомоги християнам Близького Сходу.
В 1902 році отець-ректор Колегії святого Франциска Ксав’є з Александрії надсилає Митрополитові «малий посібник Церкви й обрядовості», над яким працювали східні богослови з Єгипту, Сирії та Вірменії, вказуючи, що той посібник має деякі хиби (у ньому, зокрема, нічого не говориться про звичаї, обрядовість української, болгарської і румунської Церков), та просить Митрополита внести правки і доповнення, аби при наступному виданні можна було доцінити й українську Церкву.
Митрополит Шептицький був далекоглядним стратегом. Один із його планів у цьому напрямку – викупити залишений православний грецький монастир і розмістити там отців-василіян. Однак через незгоду з грецьким Патріархом Дам’яном (який його, до речі, не допустив правити на Божому Гробі в 1906 році під час паломництва галицьких прочан до Єрусалима) не зміг цього здійснити. Але все-таки, не відступаючи від свого плану, Митрополит Андрей вирішує побудувати у Вифлеємі власним коштом церкву, при ній монастир для монахів-студитів та дім паломників. Церква мала б бути для прочан з України та всього слов’янського Сходу, а також для вірних греко-католиків-мелхітів. Згідно з умовами контракту між Митрополитом Андреєм і Патріархом Кирилом VІІІ, храм мав би перебувати під двома юрисдикціями – українською та мелхітською. Матеріальне забезпечення будівництва й утримання взяв на себе Шептицький, а адміністративні турботи були покладені на мелхітів, щоб на майбутнє уникнути будь-яких непорозумінь між громадами. Контракт завдяки старанням Митрополита був підтриманий Римом.
Монахи-студити виконували б суто духовну роль у місці, звідки бере початок монаше життя, одночасно навчаючись і навчаючи здорових східних традицій, звичаїв, монашого аскетизму, чистоти обряду, біблійного богослов’я, археології та екуменічно-місійної діяльності. Їхня молитовна ревність, глибоко аскетичний приклад життя мав спонукати паломників до покаяння, до пошуку духовного порозуміння, християнської співпраці, до діалогу для церковного з’єднання. Справді, Митрополит Андрей мав специфічну й блискучу ідею звести міст між світами монашества, арабсько-християнського та слов’янсько-візантійського, на Близькому Сході. На думку Митрополита, присутність українських монахів-студитів на Святій Землі, де вже активно діяла Російська Православна Церква, мала б також велике стратегічне й духовне значення для праці місійно-екуменічного апостолату нашої Церкви. Але, на жаль, плани Митрополита Андрея не були реалізовані через його ув’язнення й депортацію у глибину Росії та через Першу світову війну…
Ще до початку війни Митрополит відгукнувся згодою на прохання Патріарха Кирила VIII дозволити провести збір коштів у Галицькій єпархії для будівництва нових церков на арабському Сході для новонавернених із мусульман та православ’я. Збиранням грошей зайнявся призначений Патріархом Кирилом VIII священик Петро Курі. Однак з 1905 року внаслідок відокремлення церкви від держави у Франції, яка мала протекторат над Ліваном, монастирі, навчальні інститути і церкви щораз менше отримували матеріальної допомоги від Французької держави. Тож, як довідуємося з прохальних листів патріарха Кирила VIII, він просить Митрополита Андрея дати кошти на побудову церкви в Дамаску.
Як бачимо, обмін ідеями, намірами та роздумами про шляхи їх здійснення між Сходом і Заходом не був суто формальним. У листуваннях між Митрополитом і патріархами Близького Сходу чітко простежується взаємна довіра, повага, християнська солідарність та спільне бачення суті невідкладного діалогу про з’єднання християн.
Слід наголосити, що щедрість Митрополита Андрея Шептицького не була односторонньою. Він був надзвичайно чутливим до будь-якої кривди, і це підкреслює його гуманізм та пастирську опіку над знедоленими, незважаючи на їх національну чи релігійну приналежність. Так, він давав значні кошти для утримання сиротинця у Вифлеємі, заснованого отцями-селезіянами латинського обряду, про що свідчать сердечні й гарячі подяки від його директора отця Марiо Росіна і від Патріарха Філіппа Де Каматті, який повідомляє у одному з листів про початок богослужінь в українському візантійському обряді у їхній молитовні у Вифлеємі. Про надзвичайну чутливість до знедолених свідчить і той факт (який я описав у своїй останній книзі про Митрополита, що вийшла італійською та українською мовами), що ніхто інший, як саме польські спецслужби зазначили у своїх таємних звітах, що Митрополит Андрей у церкві святого Миколая в Чикаго закликав давати пожертви не лише для українських галицьких сиріт, а й для польських та білоруських, які постраждали під час польсько-українського конфлікту 1918 – 1919 років.
Шкода, що ті, хто готував і був відповідальним за написання й випуск Positio про Слугу Божого Андрея, не згадали таких важливих фактів доброчинства великого серця Митрополита – батька і пастиря нашої Церкви, щоби знешкодити закиди тих, котрі однобічно й необґрунтовано вбачали у особі Слуги Божого Андрея тільки політичного антипольського діяча.
Отець Августин Баб’як, Італія
