«Кому потрібна темрява?» – це питання я нещодавно побачила під час відвідування Національного природничого музею у Вашингтоні, де триває тимчасова виставка «Вимикаємо світло» (Lights Out). На жаль, там не було жодного стенда про аварійні відключення світла в Україні після російських обстрілів і бомбардувань, що, на мою думку, є великим недоліком виставки. Але серед експозицій є частина, яка відповідає на запитання, кому потрібна темрява: «Темрява потрібна всім» – із персональною вказівкою «Особливо тобі!». Далі автори перелічують усіх – від світлячків до людей, яким потрібна темрява: одним – для відпочинку, другим – для виживання й життя.
А як щодо духовної темряви? Якось в одній розмові я почула думку, що «темна ніч душі», яку ще в ХVI столітті описав іспанський містик Йоан від Хреста, є радше уділом святих. Пригадавши кожну знану мені людину, яка щодня й щомиті бореться за себе в часи суцільних сутінків, зневіри та ран, я задумалася, а чи справді це так.
Темрява початку
«Обділені дотиком. Спраглі світла», – каже герой п’єси «Ціна світла», яка нещодавно з’явилась у репертуарі театру імені Леся Курбаса (Львів). Прагнення дотику, тобто Іншого, і спрага за світлом – вічні теми давніх міфів, зокрема й сотворення світу. Біблійний міф про сотворення світу починається зі слів: «На початку сотворив Бог небо й землю». Далі автор наголошує: «Земля ж була пуста й порожня, і темрява була над безоднею, а Дух Божий ширяв над водами» (Бт 1,1-2). І якщо більшість звертає увагу на світло, яке Бог сотворив, то мене завжди цікавила темрява, що існувала ще до початку всього. Саме про цю темряву я думала під час наших аварійних відключень світла після російських обстрілів. До того я ще не бачила в серці Львова таких яскравих зірок. Зрештою, чи не про це писав Блез Паскаль, вдивляючись у безкрає чорне небо, відчуваючи свою крихкість і малість: «Що ж я повинен робити? Всюди бачу тільки темряву. Чи повірю, що я – ніщо? Чи повірю, що я – Бог?».
Саме темрява дозволяє нам побачити найяскравіші зорі. У цілковитій темряві стає помітним навіть найменше світло. Але й це світло можна відмовлятися побачити. І тоді залишається лише темрява.
Для близькосхідної людини часу творення біблійного міфу вказівка на темряву могла мати багатозначні тлумачення, навіть моторошні. Однак присутність у цій темряві Духа Божого, «подиху» (руах/rûaḥ) Божого позбавляє відчуття самотності й беззахисності. Біблійний автор не пояснює нам походження цієї темряви, а робить головний акцент таки на створенні, чи радше відділенні, світла: «Нехай буде світло» (Бт 1, 3-4). Мідраш описує це світло таким яскравим, що Всевишньому довелося його приховати. Чи не подібне світло побачили апостоли під час події Преображення Христа на горі Тавор?
Є багато згадок про темряву в інших книгах Писання. Темрява й глуха тінь – це місце, де можуть ховатися «лиходії» (Йов 34, 22), однак навіть у темряві неможливо заховатися від Бога (Пс 139, 11-12; Дан 2, 22). В книзі Вихід Мойсей, щоб зустрітися з Богом, входить саме до «темної хмари, де був Бог» (Вих 20,21). І, як читаємо, решта люду, що споглядала це видовище, затремтіла від страху і трималася якнайдалі, промовляючи до Мойсея: «Ти говори до нас, і ми слухатимемо, а Бог нехай до нас не промовляє, бо повмираємо» (Вих 20,18-19). І хоч Мойсей їм наголосив, щоб не боялися, все ж у темряву ввійшов тільки він. Походження цієї темної хмари доволі спірне, однак, зі слів автора, нам відомо, що там був Бог і не кожен мав відвагу ввійти у неї. Слово для опису цієї загадкової та моторошної хмари (ʿarāp̱el) найчастіше вживається для опису теофанії, богоявлення в Старому Завіті. Бог промовляє «з-серед полум’я, з хмар і з темряви» до свого люду (Вт 5, 22; пор. 1 Цар 8, 12), вона супроводжує Його: «І схилив небеса, і зійшов, і чорна хмара під ногами у нього» (2 Сам 22, 10, пор. Пс 18, 10).
Темрява кінця
Ще одну біблійну темряву відкриваємо в момент розп’яття Христа: за мить, як Він вигукне: «Боже мій, Боже мій, чому Ти Мене покинув?», серед білого дня настає темрява (Мт 27, 45; Мр 15, 33; Лк 23, 44). І хоч Христос буквально не входить у темряву, як Мойсей, а радше вона Його огортає, вся історія Його розп’яття все-таки є добровільним вибором дозволити себе огорнути навіть темрявою.
Темряву над Христом часто тлумачили як один із космологічних знаків: роздерта завіса в храмі, темрява, землетрус, відкриті гробниці, воскресіння мертвих (Мт 27, 51; Мр 15, 38). Усі вони мали знаменувати зміну світового порядку. Роздерта завіса в храмі – це або можливість кожного ввійти у святеє святих, або «вихід» Бога до всіх. Відкриті гробниці й воскресіння мертвих – це вказівка на подію Зішестя Христа в Ад: місце очікування Бога, місце, де Його досі не було.
А як щодо темряви? Серед біблійних коментаторів є багато припущень щодо природи цієї темряви серед білого дня. Деякі вважали, що це було сонячне затемнення, проте це не відповідає дійсності: немає жодного підтвердження в позабіблійних джерелах, автори яких навряд чи оминули б таке диво чи природне явище.
Найлогічнішим поясненням темряви є традиція опису втрати когось дуже важливого, без кого життя втрачає сенс і занурюється в суцільну темряву. Саме так Плутарх і Йосиф Флавій описували смерть Юлія Цезаря – «сонце відвернулося». Через століття, вживаючи той самий художній прийом, Вістен Оден описує свою втрату в поезії «Поховальний блюз»:
«Зірки вже ні до чого – їх треба загасити, кожну; І сонце з неба зняти, і місяць загорнути у рогожу. Потрібно осушити океани та змести всі ліси – Від цього часу і навік нема у світі місця для краси».
Горе оповило землю темрявою, коли Христос помер. Така думка перегукується з ідеєю Луки та Йоана, для яких Христос – «світло з висоти», що має просвітити всіх, хто сидить у темряві (Лк 1, 78-79). Христос світло, що світить у темряві, і темрява його не може полонити (Йо 1, 5). Але надії більше нема. Нема Месії, який мав визволити Луку і всіх нас. Хто хоч раз втрачав любих і коханих, дуже добре знає цю мову темряви. А хто з нас не втрачав?
Сміливці, такі як богослов Юрґен Мольтманн, вважали, що ця темрява є ознакою співстраждання Отця. Він наполягав, що пізнання Бога в богопокинутості Розіп’ятого потребує революції в розумінні буття Бога. Ми звикли говорити про Бога як про безстрасного. Але якщо Син страждає і помирає на хресті, то й Отець співстраждає з Ним, бо Любов не може стояти осторонь. Темрява – ознака присутності Отця, його горя. З криком «Боже мій!» Христос кидається в обійми Отця від імені нас усіх, із болем покинутості та надії пригорнутися до Нього в темряві.
Повертаючись до «темної ночі душі» в Йоана від Хреста, відразу пригадуєш його малюнок, де розіп’ятий Христос зображений з такого незвичного ракурсу, наче очима Бога Отця1. Йоан від Хреста був той, хто духовну темряву пізнав на власній шкурі, його духовні пошуки й непересічна релігійна практика викликали неприйняття з боку деяких співбратів. За обвинуваченнями, побудованими на наклепах, Йоана ув’язнили. Саме там, у ізоляції, й народився твір, знаний нами як «Темна ніч душі». І в цій темній ночі він віднайшов Бога.
Темрява зустрічі
Йоан від Хреста говорив про «темну ніч душі» як про духовний шлях, що веде до єднання з Богом. Неуникненним елементом цього шляху є страждання. Страждання справді неуникненні в житті, а смерть – чи не єдина певність серед усієї непевності. Але для Йоана страждання – це не самоціль. Зрештою, будь-яка жертва та мучеництво в християнстві завжди розглядалися не як щось самодостатнє, а лише як вимушене і часто неминуче. Справжня жертва однієї людини заради другої можлива лише тоді, коли існує любов, подібна до тієї, яку виявив Христос: любов, що спонукає віддати своє життя за тих, кого любиш.
Щоби страждання принесли плоди, бо можливий і зворотний ефект, людина, за Йоаном, має пройти через три ключові етапи духовного оновлення. Спочатку потрібно очистити душу від чуттів, спонукаючи до боротьби з гріхами. Що мається на увазі? Тут не про заперечення чуттів, а про належне впорядкування. Як наголошував Кшиштоф Ґживоч у книжці «Патологія духовності», головна ідея Йоана полягає в тому, щоби переглянути і переосмислити ті чуття, які не дають будувати стосунків, із собою, ближнім і Богом. Гживоч вважає, що не варто уникати бажань, гнівливості, радості, надії і болю, а переглянути їх, чи вони справді допомагають будувати стосунки, чи радше нищать їх. Навіть у відчутті невідання й безнадії ми завжди маємо вибір, будувати чи руйнувати наші взаємини.
Далі Йоан від Хреста наголошує, що людина має відмовитися від ілюзорних уявлень про Бога, які можуть ґрунтуватися на людських проєкціях, егоїстичних очікуваннях або поверховому чи спотвореному розумінні віри. Клайв Стейплз Льюїс у «Листах до Малкольма» писав, що та молитва є найблаженнішою, яка завершується словами: «Я й не здогадувався про це раніше. Навіть мріяти про це не міг…». Далі Льюїс припускає, що саме так міг подумати Тома Аквінський, коли все своє богослов’я назвав соломою, бо воно ніщо порівняно з самим Богом.
Саме в постійному пізнанні Бога людина зможе перейти до останнього етапу (за Йоаном від Хреста) – довіри до Бога. Довіра, яка не є константою, а постійним вибором – довіряти навіть у час суцільних сутінків. Ісая, звертаючись до тих, що ходять у темряві і в кому нема світла, наголошує, щоб уповали на ім’я Господнє і все ж покладалися на Бога всупереч чи завдяки усьому (Іс 50,10). Втім це не так легко, правда?
Той самий Льюїс наче опинився в сучасній Україні і каже, що кожна війна, голод чи хвороба, зрештою, кожна передсмертна година – це мовчазний свідок молитви, яка залишилася без відповіді. У цю саму мить тисячі людей стикаються з тим, уникнути чого безустанно благали вдень і вночі, відкриваючи своє серце у щирій вірі. Вони шукали – і не знайшли, стукали – і їм не відчинили. Як підсумовує Льюїс, цитуючи Книгу Йова, – ось те, чого вони так жахалися, надійшло (3, 25).
Скільки нас, вдячних тепер Льюїсу за ці слова? Скільки готових проклинати його за те, що зазіхнув на наш, здавалося б, впорядкований світ, де «за зло карає, а за добро винагороджує», що, попри всі наші старання, не завжди відповідає дійсності? Скільком із нас захотілося заволати разом із Христом: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?».
Якщо й Ти у темряві, то де ж знайти світло?
Є темрява, яка минає, а є така, що буквально триває. Як та, що спіткала Джона Галла, богослова, який у дорослому віці втратив зір. Чи не є Джон нещаснішим за Ісуса, який воскрес, а отже, зцілився? У своєму щоденнику Джон Галл поділився, що не одні доброзичливі християни намагалися йому пояснити, що якби він вірив у своє зцілення, то Бог би його неодмінно оздоровив. Бо ж саме так є у Євангелії, хіба ні? Хіба такі слова не стають камінням, яке кидають у бік лежачого?
Розважаючи про темряву, описану в книзі Буття, Джон Галл зауважив, що це опис того місця, де він опинився, втративши зір: темрява початку. Так, Євангеліє описує багато історій «зцілених», і тільки між рядків можна прочитати історії тих, що його не отримали. Наприклад, історія про кровоточиву жінку, яка 12 років страждала і від доторку до одягу Христа зцілилася. Але є ще й ті, що торкалися, тулилися, не давали проходу Христу, але залишилися зі своїми недугами, як і Джон Галл. І цілком закономірно тоді запитати: хіба це справедливо?
Кращої відповіді, аніж сам Христос, годі знайти. Одним із важливих елементів богослов’я травми є те, що Христос воскрес із ранами. Це своєрідний перехід від жертви до вцілілого – не заперечення того, що було, а трансформація всього болю у свідчення «я все ж таки вижив». На це вказує його звернення до апостола Томи: «Подай сюди твій палець і глянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий!» (Ів 20:27). Тома може вкласти пальці в бік Христа, бо там більше нема болю, а навіть якщо і є, Христос здатний з ним упоратися й перетворити на місце зустрічі та свідчення: біль більше не керує моїм життям, навіть якщо моє життя вже геть інше, аніж було до цього.
Нещодавно я відкрила для себе сучасного митця Глена Мартіна Тейлора (Glen Martin Taylor). Серед розмаїття його украй незвичних витворів мене найбільше заворожила «Дилема бути людиною» (The Dilemma of Being Human). Сам Тейлор наголошує, що, хоч і первинно, його надихнуло японське мистецтво кінцугі (мистецтво золотого шва або «золота латка» – Ред.), але в своїй роботі він намагався показати «розламаність» людини, яка так прагне до цілісності. І як у житті, так і в мистецтві ми не завжди маємо ту «золоту латку», щоб відновитися і стати неповторними. Іноді згрібаємо та ліпимо себе з того, що є напохваті. І це не робить нас менш унікальними, це робить нас несамовитими. «Зрештою, моє мистецтво не про те, як ті речі були розбиті, а про те, як вони повернулися до життя, про те, як вони любили», – сказав Тейлор. Любити, щоби повернутися до життя, і жити, щоби любити.
Ця сама тема трансформації розбитості в любов відображена у фотопроєкті Марти Сирко Sculpture series («Скульптурні серії»). Герої цього проєкту – люди, які пережили важкі травми, але не втратили сили й гідності. Микола, ветеран «Азову», який втратив ногу, Олександр, який служив у ССО і втратив дві ноги та руку, Антоніна з Вугледара, яка втратила ногу та руку і поховала сина через один і той самий ракетний удар…
Леся Українка писала, що «любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість». І закликала виправляти кривду світу найбільшою з несправедливостей – любов’ю. Можливо, саме любов до себе, до інших, до Іншого і є тим світлом, яке ми шукаємо в темряві. Ми потребуємо Іншого не просто, щоб він нас віддзеркалював, ми потребуємо когось, біля кого можна віддихатися й відпочити навіть у темряві. Але хто наважиться ввійти у цю темряву?
Юлія Вінтонів
- Цей символічний погляд згори згодом надихне Сальвадора Далі на створення картини «Христос Святого Йоана від Хреста» (ісп. Cristo de San Juan de la Cruz), де він розвиває цю ідею, зміщуючи фокус із тілесних мук на сенс Христової жертви.
