Репортаж з місійних теренів УГКЦ на схід від Збруча
Закінчення. Початок ч. 5 (402), c. 12-14, ч.6 (403), c. 11- 14.
У визначенні кількості осіб, приналежних до тої чи тої конфесії, українські соціологи почали застосовувати поняття «практикуючий християнин» (особа, яка систематично відвідує богослуження, бере участь у житті Церкви). Саме це «нововведення» соціологів дещо прояснило доволі туманне твердження УПЦ МП про те, що абсолютна більшість громадян України — це православні. Останні соціологічні дослідження показують, що лише 4% з опитаних «православних» належать до категорії «практикуючих».
«Люди тут переживають брак Слова Божого, — говорить владика Василь Івасюк (Одесько-Кримський екзархат). — Цю духовну прірву часто виповнюють секти. Абсолютна більшість так званих «православних» потребують воцерковлення. В цих обставинах питання, чи потрібна УГКЦ на цих теренах чи ні — просто не стоїть. Актуальне питання: Як нам полегшити людям доступ до Христа і до Церкви?»
Євангелізація і катехизація
У більшості парохій, де я побував, зміст церковного життя сповнений первинною євангелізацією — люди отримують можливість брати участь у богослужіннях, пізнають радість Покаяння й Євхаристії, відкривають для себе сенс церковного проводу, зокрема, через спілкування із «доступним», «людяним», «безпосереднім» єпископом (відвідини єпископом парохій у східних екзархатах відбувається зазвичай один-два рази на рік). На цьому етапі особливе значення мають проповідь священика і систематичність богослужінь. Досить забезпечити одне і друге, і до священика невдовзі надходять пропозиції від довколишніх сіл і районів. Більше третини священиків, з якими я зустрічався, кожної неділі наїжджають 200-400 км від парохії до парохії.
Щодо проведення систематичної катехизи на парохіях, то тут є ще багато праці. Якщо на парохіях і є катехизація, то переважно для дітей. Про катехизацію дорослих чув лише у Покотилівці, Харкові, Києві, Миколаєві, Ялті та Донецьку. «Наші священики щойно дозрівають до катехизації, — стверджує владика Василь Івасюк. Часто трапляються випадки, коли катехизу на парохії провадять дружини священиків. (Служіння священичої родини як цілости в цих регіонах має особливий євангелізуючий зміст. Цей висновок роблю з думок і вражень багатьох парохіян). Однак часто трапляються випадки, коли дружини священиків, маючи відповідну освіту, все ж не провадять катехизу, адже саме вони в цих випадках є годувальницями сімейства.
Досвід впровадження уроків християнської етики, здобутий багатолітньою працею Патріяршої комісії і Катехитично-педагогічного інституту УКУ в Західній Україні, на Сході все ще застосовувати не вдається. «У школи дорога нам поки що закрита», — говорить сестра-служебниця Людмила Панасюк, голова Катехитичної комісії Донецько-Харківського екзархату. Хоча, звісно, винятки трапляються. Так голова Бердичівського районного відділення освіти п. Петро зміг добитися, щоб християнську етику викладали у двадцяти з тридцяти шкіл району.
Але все ж є багато різних нагод для священика і катехита бути з дітьми у школі. Особливо це свято св. Миколая. «Більшість дітей під час свята св. Миколая у школі вперше у своєму житті почули про Бога, — розповідає їмость Галя (с. Мехедівка, Полтавської обл.). — Я вже маю певний педагогічний досвід, але так, як мене слухали діти цього вечора, мене не слухав ще ніхто і ніколи». Досвід принагідної катехизації у школі с. Мехедівка спонукав священиче подружжя о. Петра та їмості Галі, незважаючи на справді дуже важкі обставини життя (п’ятеро дітей), продовжити служіння для маленької греко-католицької парохії в с. Мехедівка та в м. Черкаси.
Своє пояснення певного браку в ділянці катехитичної праці подав отець Іван Цухуляк із Бердичева. Він переконаний у тому, що надмірна увага священика до питань будівництва відриває його увагу від того, що є його прямим обов’язком: євангелізувати і катехизувати. Сам отець Іван служить водночас на шести парохіях і в тюрмі. Коли я навів думку о. Івана в розмові з владикою Степаном Меньком, той зауважив, що те, чим займається о. Іван, нормально мали б робити місійні монаші згромадження. Проблема, однак, у тому, що монахів і монахинь на Східній Україні порівняно досить мало. В Донецько-Харківському екзархаті (п’ять областей) служить 11 сестер, 5 отців і братів-василіян.
Служіння єпископів
Прихід трьох єпископів на Східну і Південну Україну (вл. Степана, вл. Василя і вл. Богдана) дуже актвізував розвиток Церкви, скріпив її інституцію, зокрема, дуже покращив саме катехитичну працю на парохіях. Це відзначали більшість священиків. Серед інших позитивних змін також називали ось які: розвинулися харитативні інституції, покращилася комунікація між священиками, краще і систематичніше надходять кошти на побудову храмів, покращилася канонічна дисципліна, зокрема, були позбавлені права служіння кілька священиків (як їх тут називають — «чудотворців»), які чи то своєю аморальною поведінкою, чи своїм канонічним блуканням від лефевристів до протестантів зробили великі замішання серед людей.
Є також підстави говорити про певні зрушення в екуменічній ділянці праці Церкви. Формат цієї статті не дає можливости цілісно окреслити характер взаємин УГКЦ з іншими Церквами київської традиції. Тому тут подам лише окремі характерні штрихи.
УПЦ (МП). На практичному рівні існує один загальний підхід: краще поганий мир, ніж добра війна. Переважно між священиками і парохіянами УГКЦ та УПЦ (МП) нема жодних взаємин. Є випадки прямого тероризування греко-католицьких парохій з боку представників Московського Патріярхату. Кричущий приклад — ялтинської епопеї пошуку землі під будівництво греко-католицького храму, яка тягнеться вже більше десяти років. На сьогодні справа увійшла у відверто антиправове русло: ручні суди Ялти піднімають питання таким чином, щоб цілком позбавити громади УГКЦ реєстрації у Кримській автономії. «Якщо вони все ще вважають канонічним псевдособор 1946 року, то, ясна річ, що проблеми залишаються, говорить владика Степан. — Нам хіба залишається тримати руку простягнутою для взаємного прощення». «Я з великою радістю хотів би з ними спілкуватися, — підтверджує владика Василь Івасюк, — але я навіть не знаю, як це зробити… Тут треба покластися на Бога».
Окремі отці стверджували, що мають гарні особисті контакти з деякими священиками УПЦ (МП). Характерно, що священики МП остерігаються, щоб ці, навіть просто товариські взаємини, не стали знаними для ширшого загалу. Вартий уваги також факт, що після заснування греко-католицької громади де б то не було – тут же УПЦ (МП) засновує свою парохію і швидко зводить церкву». Водночас така поспішність далеко не завжди дає бажані для УПЦ (МП) результати. Збудована велика православна церква в смт. Покотилівка під Харковом стоїть пусткою, а життя значно меншої, розташованої буквально за сто метрів василіянської обителі процвітає.
УПЦ КП. Не можна стверджувати, що всюди взаємини греко-католицьких священиків та священиків УПЦ КП є добрими, взоруючись тільки на те, що «у верхах» існує порозуміння. Тут прослідковуємо в цілому знану тенденцію — де УПЦ КП володіє значною кількістю храмів, має вплив на державні чинники, там ставлення до греко-католиків доволі прохолодне. Траплялися випадки, коли представники цієї Церкви в міських радах блокували виділення землі під храм УГКЦ. Натомість у тих регіонах, де громад УПЦ КП і УГКЦ порівняно небагато, там отці радо співпрацюють і навіть стають із греко-католиками до спільної молитви.
УАПЦ. Що стосується взаємин із священиками УАПЦ — то тут існує ціла палітра різних обставин, які на них впливають. Не можна оминути факти переходу кількох священиків від УАПЦ до УГКЦ. Головна мотивація о. Володимир Галатюка (с. Птахівка, Миколаївська обл.), о. Микола Тюрдьо (с. Тарасівка, Миколаївської обл.) — брак уваги єпископа УАПЦ до своїх священиків. Цікаво, що і в першому, і в другому випадках перехід священика УАПЦ до УГКЦ не спричинив якихось суперечок на парохії серед місцевих жителів. «У перспективі отці змушені будуть доздати певні дисципліни при одній із греко-католицьких семінарій», — зауважив з цього приводу владика Василь Івасюк.
РКЦ. Для співслужіння цих Церков на Східній Україні (на відміну від Західної) характерна плідна співпраця і взаємна виручка. Завдяки багатьом чинникам РКЦ має багато краще розвинуті церковні структури по всій Східній і Південній Україні. Факт, що на Східній Україні є сім єпархій поряд із трьома греко-католицькими, говорить сам за себе. Саме римо-католики дуже часто надають греко-католикам храми для почергового служіння (Київ, Полтава, Євпаторія, Одеса, Керч, Ялта тощо). Водночас служіння в римо-католицьких храмах фактично спричинює те, що членами цих парохій стають тільки греко-католики з Галичини. «У місцевих жителів сам факт служіння в костелі, мабуть, все ще викликає певну недовіру, — говорить о. Віталій, парох церкви св. Василія Великого (Житомир). — Тому ми старалися якомога швидше почати служіння у своїй, хоч ще не добудованій церкві. Буквально за кілька тижнів наших парохіян побільшало вдвоє, і переважно за рахунок місцевих жителів».
Римо-Католицька Церква, попри утиски режиму, ніколи не була повністю закрита. Тому для багатьох греко-католиків, які не мали нагоди молитися у своїй Церкві, саме костели стали місцем їхнього євхаристійного життя. Є кілька прикладів, коли з появою Греко-Католицької Церкви священики римо-католики зверталися до своїх вірних греко-католиків з пропозицією, щоб ті долучалися до новостворених греко-католицьких громад. Одним із таких священиків був блаженної пам’яті отець Бернард Міцкевич (Бердичів).
Будівництво як буття Церкви
Величні, гарно оздоблені в центрі міст та сіл храми часто із позолоченими куполами — це певна ознака не греко-католицьких храмів. Виключенням може бути хіба патріярший собор на лівобережжі Києва. Буквально лише в кількох обласних центрах уже збудовані і діють повноцінні храми( Хмельницький, Вінниця, Київ, Донецьк), на початку червня дерев’яну церковцю було освячено в Херсоні, першу церкву в обласному центрі Одесько-Кримського екзархату. В Харкові ведеться будівництво із ще не ясною до кінця перспективою його завершення. В Черкасах, Сумах, Полтаві – будівництво все ще не розпочато через затягування, процесу виділення земельних ділянок у довгострокову оренду. Чим менш тривалою й менш інтенсивною є діяльність греко-католиків, тим більшим є застереження і упередження до них, тим складнішим є процес пошуку земельних ділянок під будівництво. Але коли греко-католицька громада діє в місті більше п’яти-семи років, процес реєстрації нової чи нових громад перестає бути проблемою. «Ті, що стояли нам на заваді, сьогодні, навпаки, всіляко сприяють нашому розвитку», — говорить о. Андрій Бухват (Запоріжжя). З реєстрацією греко-католицьких парохій у Херсоні, де отці-василіяни
працюють вже від 1993 р., також особливих проблем нема.
Наявність греко-католицької церкви в обласному центрі — це не лише питання облаштованого місця для молитви поодинокої парохії, це також ознака «статусу» Церкви. Якщо є храм, значить церква є потрібна і з нею треба рахуватися, якщо нема храму – ставлення з боку місцевих властей буде відповідним», — говорить о. Микола Квич (Севастополь). Тому люди проявляють велику зацікавленість перспективою будівництва. «Чим більше мої парохіяни чують, що підходить час будівництва храму, тим більше оживають, — говорить о. Микола Квич. — Якщо я довго не говорю про будівництво, люди немов починають дрімати». Під греко-католицький храм у «місті Російської слави» вже є виділена земля в районі, який незабаром стане бізнес-центром Севастополя.
Звідки беруться — не беруться гроші?
Сьогодні будівництво греко-католицьких церков фінансується коштами закордонних благодійних фундацій, представників діяспори, місцевими меценатами, коштами парохіян. В цілому ситуація менше-більше визначається формулою, яку висловив отець Віталій із Житомира: «Хто не вірить в чудо, нехай почне будувати Церкву». Гроші знаходяться, інше питання: як? де? і коли?
«Насамперед ми стараємося заохочувати до жертовности наших людей, — розповідає валадика Степан Меньок, катедральний храм якого знаходиться у м. Донецьку. Кажу людям: «Тих, хто здасть по 500 грн. на розбудову церкви, запишемо засновниками парохії». Один шахтар просив дозволу здавати по 30 грн. десять місяців. Таким чином, весь іконостас у храмі люди оплатили самі». Тільки в Донецько-Харківському екзархаті на сьогодні зводять 17 нових церков. Це вимагає велих капіталовкладень. «Церква тут повинна скріпитися участю місцевих людей, — продовжує владика Степан, — мусимо витримати природний процес розвитку. Поспіх тут не допоможе».
«Храм Воскресіння Господнього в Києві будують за рахунок діяспори. А де участь місцевого люду? — ставить риторичне питання владика Степан. Багато священнослужителів на Східній Україні висловили своє занепокоєння з того приводу, що будівництво Патріяршого собору в Києві стає причиною занедбання будівництва інших церков на східній Україні.
У питаннях пошуку коштів на будівництво церков в цілому панує спонтанність. Хтось собі дає добре раду, а хтось жевріє. Отець Віталій (Житомир) справу пошуку грошей на церкву поставив на фахову основу. «Просили у покійного Кирпи (Укрзалізниця) 50 тис. грн. — дав 50 тис., — розповів він. — Що ж стосується простягнутої руки східно-українських єпархій та парохій до своїх братів та сестер на Заході України, то тут переважно панує цілковите розчарування. «На Галичину я відправив 1500 листів, — розповів о. Віталій, — 60 осіб відгукнулося, переважно із Івано- Франківської області. Одна жінка з Івано-Франківська щомісяця надсилає по 10 грн». Отець Віталій — один із небагатьох вихованців Львівської Семінарії Святого Духа. Абсолютна більшість греко-католицьких священиків у цих регіонах — вихованці Івано-Франківської семінарії.
«В одній церкві кладуть мармурові підлоги, а в іншій через те, що протікає дах, не можуть служити Літургію, — говорить о. Андрій Бухват (Запоріжжя). — Чи ми є Церквою, єдиним тілом Христовим?» Запоріжжя було закріплене за Коломийською єпархією, але жодних коштів від єпархії отцю отримати так і не вдалося. «У Львові є отець Володимир Чабан (церква св. Володимира та Ольги), — продовжив розповідь о. Андрій. Він мав відвагу людям сказати про те, що приїхали люди із Запоріжжя і збирають на потреби церкви. За одну Службу Божу наші люди зібрали дві тисячі гривень… Бо якщо людям постійно капати: «А ми бідні, а ми нещасні, а в нас ще от іконостас не позолочений», то такий і буде результат. Люди є добрі. До них треба підібрати ключ живої Церкви».
Треба зауважити, що ця в цілому невтішна картина участи Галичини в розбудові Церкви на Сході хоч і відповідає дійсності, однак вимагає уточнення. Не раз від священиків чув вдячне слово на адресу владик Ігора Возьняка, Юліяна Вороновського, Василя Семенюка, о. Романа Шафрана. З Києва здійснює посильну допомогу парохія на Аскольдовій могилі. Дуже багато парохій залишилися поза межами нашого маршруту. Отже, повної картини щодо цього питання не маю.
Неоціненною у справі будівництва храмів є допомога молитвою. Про це свідчили і єпископи, і священики, але насамперед миряни. Сестра-служебниця Марія (Донецьк) своїм покликанням вважає підтримувати Церкву невтихаючою молитвою: «Я відчула, що тут, де створюються нові парохії, де активно розбудовують Церкву, є потреба постійної молитви, щоб людина не уповала на свої сили. Люди відчувають полегшу в молитві і розв’язання різних ситуацій: так люди укріпляються у вірі».
Церква Володимирового Хрещення
Ще є багато цікавих вражень і спостережень із цієї подорожі, які не вдалося помістити у цей і без того, можливо, надміру обширний репортаж. Врешті-решт усе можна помістити в один дуже короткий висновок: справа розвитку УГКЦ в цих регіонах є чимось надзвичайно важливим, стрижневим. І чим швидше це усвідомлення ширитиметься серед єпископів, священиків та мирян УГКЦ, тим більш плідною буде праця Христової Церкви в сучасному українському суспільстві.
На завершення процитую слова владики Богдана Дзюраха, з розмови з яким і розпочалася ця подорож: «Ціль нашого служіння тут — відновлювати свідомість Київської Церкви. Це не є щось, що ми маємо і тому хочемо поділитися тим з іншими. Ця свідомість визріває у співпраці, у спільному молитовному прагненні представників усіх православних Церков в Україні. Один із найцінніших скарбів християнського насліддя у нашій країні – це єдність Київської Церкви з Апостольською Столицею в Римі. Цю єдність ми успадкували від початків християнства в Україні. Цю єдність відновили українські єпископи на чолі з їхнім митрополитом Михайлом Рогозою в 1596 році. Цю єдність засвідчили своїм життям так багато мучеників нашої Церкви. Серед них Патріярх Йосиф Сліпий, який тут, у Києві, у в’язниці був допитуваний і катований. Після 200 років вимушеної відсутности ми повернулися назад до Києва, щоб свідчити про цей спадок неподільної Церкви та спричинитися до такої бажаної і очікуваної єдности християн в Україні».
Петро Дідула
