Багато років як священик Римо-католицької Церкви я служив на північному Кавказі, а також на Далекому Сході, в тому числі на Камчатці, Сахаліні і на Колимі. За мою довгострокову роботу в Росії мені дали титул прозеліта і примусово видворили з країни. Прикро, що Росія так ставиться до католицького духовенства, в тому числі й до єпископів. Це сталося 5 років тому, і я донині не перестаю вірити, що в Росії щось зміниться і що ця країна перестане лякатися католиків і штучно робити з нас ворогів. Наразі йдеться лише про те, щоб дати громадянам Росії, в якій є католицькі коріння, можливість спілкуватися з місіонерами, зустрічі з якими вони очікують.
У Хабаровську, на Камчатці і на Сахаліні я постійно зустрічав таких парохіян, які ходили на римо-католицькі служби, але хотіли б мати також греко-католицькі богослужіння. Якось мені довелося просити священика з Омська їхати три дні до Чити, що за Байкалом, охрестити дорослого чоловіка, який мріяв бути охрещеним в східному обряді. На Сахалін раз на 5 років приїжджав о. Ярослав Сподар, мій тезка з Кузбаса, а це більш-менш 4 тисячі км. У містечку Анива, де багато греко-католиків, я збирався реєструвати греко-католицьку громаду, хоча насправді як римо-католик не мав до цього жодного відношення. Я міг лише цим католикам служити римську месу. Не знаючи східного обряду, я інколи читав їм по-українськи Євангеліє. Правда, тоді я і читати правильно не вмів. Ці парафіяни вміли гарно колядувати і були для мене як рідні, але чи міг я бути рідним для них, сумніваюся.
В радянські часи багатьом священикам доводилося підпільно долати тисячі кілометрів, щоб служити своїм вірним. Але чому ця ситуація повторюється сьогодні? Чому там, на Далекому Сході, де живуть мільйони нащадків українців, які свято зберегли мову і віру, немає греко-католицьких місіонерів взагалі? До того ж вони там більш потрібні, ніж, наприклад, у Криму чи на Донбасі, куди галичан посилали значно менше, ніж на Колиму.
У серпні 2003 року я був на освяченні маленького катедрального собору в Донецьку і тоді вже я хотів все те сказати Блаженнійшому кардиналові Любомиру. Після довгої Служби Божої у спекотний день всі бажали відпочити, тому не дивно, що владика Степан Меньок запитав мене, що мені потрібно. Я коротко передав оці думки про необхідність надсилати місіонерів в Росію, а він з посмішкою прокоментував: «Як же ти їх змусиш іти в Сибір, коли вони на Донбас іти не хочуть». Все-таки я потурбував Блаженнійшого Любомира і він визнав, що також стурбований цією справою, «але проблеми великі». Немає ніякого секрету, що іноді Ватикан віддає інтереси греко-католиків на вівтар «екуменічних» вимог Москви. З іншого боку, незважаючи на певні сподівання, самі українці не відстоюють свої права. Таким чином можна звинуватити і Ватикан, і Москву, і кого завгодно, але правда, на мій погляд, полягає зовсім у іншому. Владика Степан згаданими вище словами найбільш влучно описав проблему.
Однодумець і однофамілець Блаженнійшого Любомира, теперішній сумський віце-губернатор півроку тому в Луганську мені сказав, що давно настала пора для греко-католицьких семінаристів наважитися йти на Схід, на Білорусь, на Донбас, до Казахстану, не чекаючи роками парафій у Львові чи перебігши в Київський Патріярхат заради теплої багатої церковці. Як московські священики не боялися залишитися на Галичині, втративши багато храмів, не можна боятися греко-католикам їхати в Росію. Нехай Росія сама боїться цього, що скоїла з нашими людьми, посилаючи їх у концтабори. Незважаючи на те, що титул «місіонер» в Росії змінили на титул «прозеліт», я горджуся тим, що 10 років зміг протриматися на першій лінії фронту і завжди почував себе потрібним. Потрібні й греко-католицькі священики, монахи та монахині з їх молитвою і сміливими рішеннями. У них є українські паспорти, а тому їм поки що простіше, ніж полякам, потрапити до Росії. Але навіть якщо і виженуть як прозелітів, пишіть спогади, як це роблю я, щоб вогнем любови і співчуття заразити нових і нових робітників на ниві Євангелія. Україна багата не лише на хліби, а й також і на віруючих людей!
Якщо мої слова хоч трішки торкнулися вас, приїжджайте навіть на Донбас. Бажаю вашій Церкві великого майбутнього, в тому числі заслуженого кров’ю мучеників Патріяршого рівня.
Отець Ярослав Вишневський (РКЦ), Макіївка, Донбас
