Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Софія Кочмар-Тимошенко біля моргу в місті Боярка Київської області, куди привозили для ідентифікації майже всіх загиблих з бучанського моргу. Софія провела там і в бучанському морзі майже всю весну, фіксуючи те, як рідні забирали своїх загиблих

Ненависть у Бучі

«Мені було чотири роки, як ми покинули нашу рідну хату. Мама несла мене на руках, а коли посміла поскаржитися офіцеру, що їй тяжко нести дитину всю дорогу, він вихопив мене і кивнув на мертву бабу на возі, бо дехто забирав зі собою навіть своїх мертвих», – це було єдине, що я чула від своєї баби Гані (Кадиляк), лемкині, яку депортували на Тернопільщину з теперішньої Польщі.

Моїй дитині теж чотири роки. Вона має бабине ім’я. І 27 лютого її мама, тобто я, одягнула броню з написом «Преса» й поїхала працювати разом із нею та десятьма топовими журналістами ВВС World на західний кордон, а потім через три покоління повернула нащадка депортованої лемкині туди ж, звідки її бабу вивозили 80 років тому.

Врешті-решт, опинившись у Італії, я повернулася в Україну, щоб знову працювати для британської корпорації для того, аби розповісти світу про те, що зробили росіяни з нашими людьми в Бучі.

Була Великодня субота, коли я вперше потрапила до бучанського моргу. Стояв величезний натовп людей, які чекали, коли їм видадуть хрест, табличку і труну з рідними. Це було єдине місце, де я могла знайти свідків воєнних злочинів росіян проти цивільних українців. На практиці це виглядало так: підходиш до чорних від горя людей і питаєш: «Бабцю, ви на кого чекаєте? Що вони зробили з вашим сином?»

Найпершим був дід Василь у військовій куфайці. Він прийшов просити про ДНК-тест. Я тоді ще не могла здогадатися, навіщо його роблять узагалі. «Він знайшов згорілу машину сина, на якій збереглися автомобільні номери, але від сина лишився тільки хребет: решту голодні пси розтягли», – пояснила мені Галя, тепер моя подруга, а тоді волонтерка, що долучилася до процесу поховання бучанців.

Одного разу на моє стандартне питання «кого ви чекаєте», мама, що стояла над труною свого сина, сказала: «Зараз, зараз я вам покажу» і повернулася до чорного мішка в труні. Людям, які забирали своїх рідних уже після Великодня, не дозволяли одягати тіла. Тому що, відверто, там уже не було кого одягати: часто останки знаходили на вулицях, просто неба, після того, як вони пролежали там місяць по катуваннях. Тоді мама клала білу чи вишивану сорочку сину поверх чорного мішка, а хрестик запихала збоку.

Ту маму я запам’ятаю на все життя. Ніхто не довіряв мені дивитися на руки їхніх закатованих дітей, на прострелені ноги. І я не мала права обернутися. Я не дозволила собі навіть критися від страху чи огиди. Чи що там повинні відчувати живі, торкаючись мертвих?

Вона забирала тіло сина з моргу, щоби поховати… вчетверте. Спочатку його вбили росіяни і закопали десь у посадці, потім односельці виявили тіло і перепоховали, згодом з’явився священник і поховав по-християнськи. І ось ця згорьована мати забирає тіло свого сина, щоби поховати його вчетверте, бо коли їхнє село біля Бучі звільнили українці, тіло довелося ексгумувати ще раз, щоби перевірити причину смерті.

Інколи, особливо в побожних середовищах, після моєї роботи в моргах мене питають: «Як нам після цього всього самим не перетворитися на абсолютне зло, борючись зі злом?» Часто люди не хочуть слухати про те, що я бачила в Бучі, кажучи: «Не розказуй мені, бо я починаю ненавидіти». Так, наче ненависть може їх знищити швидше, аніж російська зброя.

Після одного інтерв’ю, коли я витирала сльози батька закатованого чоловіка зі своєї сорочки, я написала своєму другові Масі Наєму на фронт: «Скажи, якого почуття у тобі більше: ненависті до тих, кого ти бачиш через приціл свого автомата, чи любові до тих, що стоять за твоєю спиною?» Масі, лежачи в бліндажі десь на «нулі», відписав мені в Бучу: «Запам’ятай, ненависть ніколи не перетворюється у щось продуктивне. Це настільки сильне почуття, яке нищить не ворога, а того, хто його відчуває».

На вулиці Яблунська, 144, колишній радянській базі «Агробудпостач», росіяни влаштували свою військову базу. Це була дуже зручна позиція: величезні площі для танків, ангари, щоби ховати техніку, і справжній радянський бункер, у якому росіяни спочатку тримали в полоні близько сотні цивільних. Я прийшла туди, коли спецслужби дозволили прибрати територію. Величезна купа взуття, знятого з убитих чоловіків, яких знайшли на розі цього будинку, досі вирізнялася з-поміж російського сміття. У деяких кімнатах було видно, що ось тут росіяни мали спальню, кухню, лікарню і туалет, на одному і тому ж місці.

Пані Ліда відтирала сліди в туалеті, коли я запитала її: «Як воно взагалі, витирати за тими москалями їхнє гівно?» Вона відповіла: «Та гівно то нічого страшного, а ось те, що вони мого чоловіка вбили, це, звичайно, біда». Я подумки картала себе за те, що взагалі зачепила цю жінку. Адже вона миє не просто сліди чужого випорожнення і браку армійської дисципліни чи материнського виховання – вона прибирає за вбивцею свого чоловіка. Але потім я побачила, що для неї це своєрідна медитація, очищення. Вона прибере – і їй стане легше. Вона зможе рухатися далі.

«Агробудпостач», де росіяни зробили собі базу, видно з вікон помешкання пана Володимира. Він живе на вулиці Остапа Вишні, в першому будинку біля лісу. В його домі під час окупації жило п’ятеро чоловіків: сусід, кум, племінник і ще один чоловік, який приєднався до них з вулиці Склозаводська, бо в приватному будинку значно легше пережити окупацію, ніж у квартирі. «Добрий день!» – сумно тисне мені руку пан Володимир. «Чи дійсно добрий?» – питаю. «Ні, і ніколи вже ним не стане», – каже він. Кадировці з’явилися на подвір’ї пана Володимира, бо побачили зі своєї бази, що хтось ходить його городом. Тоді вивели їх п’ятьох на дорогу, поставили коло брами, рандомно вибрали одного і розстріляли на очах у решти. Пан Володимир сидів зі мною на лавці біля брами на вулиці Остапа Вишні, а виглядав так, наче сидимо в черзі на тім світі. Не почувався живим. Через тиждень, коли я знову потрапила на те саме подвір’я, пан Володимир садив зі своєю жінкою квіти.

Татуювальник Влад раніше не дуже вірив у Бога. Каже: «Ну, як не вірив? Ну, мені казали, що маю здатність у Нього вірити, але мені то не сильно треба було». Росіяни застали Влада в квартирі сусіда. «Ти що тут робиш?» – запитали. «Мурах годую», – зухвало відповів Влад і показав на коробку з мурахами в дитячій кімнаті. Влад каже, що росіяни прийшли за орієнтацією зі свого списку, бо шукали його сусіда-АТОшника. Але той виїхав, а ключі залишив Владу. Росіяни поставили Влада на коліна, руки наказали тримати за головою. «Не буду, можна поставлю широко?»  і розпростер руки, як на хресті. Росіянин тримав автомат біля його скроні, коли з кухні крикнув командир: «Ето он, работаєм». «Чекай, можна я востаннє перехрещуся?» – запитав. Поки Влад хрестився, на кухні знайшли документи сусіда і крикнули: «Нєт, нє он! Отбой!»

Влад, сидячи на березі озера, через пів року після окупації згадує: «Кажуть, що за секунду до смерті бачиш усе своє життя і тих, кого любиш. То брехня, я тільки переживав, як мене з тої квартири виносити будуть, і страх одразу пішов. Зник».

Пізніше Влад зустріне Сергія й Артема, з якими збиратиме тіла загиблих по всьому місту. Минаючи російські блокпости, вони під обстрілами ховали загиблих у братській могилі під церквою. Після звільнення Бучі там знайдуть 116 тіл. Деякі з них досі неможливо ідентифікувати. Їх поховали на цвинтарі, що на вулиці Депутатська, під хрестами за номером мішка: 311, 215, 409…

«Отче, як ви молилися похорон за тих, чиїх імен ми навіть не знаємо?» – питаю отця Андрія, який за весь цей час мав більш ніж три сотні похоронів. «Це ми не знаємо їхніх імен, а Богові вони добре відомі», – відповів священник.

 Софія Кочмар

Поділитися:

Популярні статті