Невидима сила християнського лідерства

У світі, де лідерство часто вимірюється видимими атрибутами – владою, харизмою та публічним визнанням, християнство пропонує глибший парадоксальний погляд. Християнська віра говорить про силу, яка є переважно невидимою, але має здатність до глибоких і тривалих трансформацій. Ця невидима сила корениться не в авторитеті посади, а в авторитеті служіння, не в гучних наказах, а в тихому прикладі чеснот.

В основі цього погляду лежить інша модель, аніж та, що пропонує нам світ. Замість прагнення домінувати, християнський лідер покликаний служити, наслідуючи Ісуса Христа, який «прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20:28). Цей принцип, відомий як лідерство-служіння (Diakonia), є наріжним каменем католицького розуміння благословення.

Джерело цієї невидимої сили походить із внутрішнього життя лідера, з його особистих стосунків із Богом, живлячись такими чеснотами:

• смирення, що виявляється в усвідомленні власних обмежень і залежності від Божої благодаті, звільняючи від егоїзму та спрямовуючи до блага спільноти;
• великодушність, що спонукає до великих справ на славу Божу, надихаючи інших шляхетністю духу;
• мужність, що виявляється в стійкості при захисті правди й добра навіть перед спротивом чи переслідуваннями;
• розсудливість, що дозволяє ухвалювати мудрі, морально обґрунтовані рішення через поєднання логіки з молитовним розпізнаванням Божої волі.

Католицька традиція багата на приклади таких лідерів ще від апостола Петра, який вчився лідерства через власні помилки та смирення, або, наприклад, святого Бенедикта, чий «Статут»¹ став моделлю для впорядкованого та службового управління спільнотами. Згадаймо величну постать праведного Митрополита Андрея Шептицького, який у найтемніші часи ХХ століття став для українського народу будівничим невидимої фортеці духу. Таку саму силу бачимо в святого Івана Боско, який своєю батьківською любов’ю та «запобіжною системою» виховання трансформував життя тисяч знедолених підлітків, не маючи над ними жодної влади, окрім влади серця. Не можна оминути й постать Блаженнішого Любомира Гузара, який керував Церквою не адміністративними рішеннями, а мудрістю і спокоєм, ставши моральним компасом для цілої української нації. І, звісно, приклад святого Івана Павла ІІ, чий голос вплинув на хід світової історії.

Отже, «невидима сила» християнського лідерства – це сила морального авторитету, здобутого через жертовне служіння, особисту святість та життя, що відповідає проголошуваним цінностям. Вона не нав’язує, а притягує, не змушує, а надихає. Це тиха, але нестримна сила, здатна перетворювати серця людей і, як наслідок, самі структури суспільства. Цілісний лідер не ділить життя на особисте і професійне, бо він єдиний, і черпає силу не лише з досвіду, а й з молитви, совісті та зустрічі з Христом. Як пише чеський філософ і богослов Томаш Галік: «Служіння Богові неможливо в християнстві відділити від служіння людині, а пізнання Бога – від пізнання людини і світу»². Лідер, натхненний вірою, не може відокремлювати духовне служіння Богові від практичної турботи про людей, що відповідає біблійному заклику любити ближнього як прояв любові до Бога (Мт 5: 43-46).

У контексті лідерства це означає, що справжній християнській лідер черпає силу з молитви, совісті та зустрічі з Христом, інтегруючи ці аспекти в єдине цілісне життя, де особисте та професійне зливаються. Пізнання Бога через вчування й розуміння людської природи й світу стає основою для мудрих етичних рішень, що відображають чесноти смирення, великодушності та мужності. Отже, християнське лідерство, за цією ідеєю, є служінням, яке об’єднує духовне зростання з соціальною відповідальністю, формуючи лідера, який веде інших до блага через любов і розпізнавання Божої волі.

Блаженний Августин написав два трактати – «Про передвизначення святих»³ і «Про дар невпинності»⁴. У першому він категорично відкидав ідею, що Божий вибір залежить від передбачених заслуг людини. Мислитель доводив, що будь-які самостійні зусилля досягти праведності без діяльної допомоги Святого Духа приречені на невдачу. Другий трактат логічно продовжує цю думку: Августин стверджував, що здатність вірянина залишатись у вірі до кінця життя – те, що сучасна теологія називає «благодать вічного життя» – є результатом незмінного Божого рішення, а не наслідком праведних дій самої людини після її навернення. Отже, Августин увів у богослов’я фундаментальне поняття donum perseverantiae, тобто божественного дару витривалості. Ця концепція на століття вперед сформувала парадигму, в межах якої християнські мислителі дискутують про те, як саме людина зберігає дароване їй спасіння і яким має бути християнин.

Кожен християнин у цьому світі прагне впорядкувати своє життя так, щоб воно було стабільним і сповненим доброчесності. На думку Серена К’єркеґора, людина, яка свідомо вирішила слідувати за Христом, наважується назвати себе християнином. А що насправді означає «слідувати за Христом»? Згадаймо слова апостола Петра: «Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе» (Мт 14:28). Сьогодні Святе Письмо дедалі менше сприймається нами як живий орієнтир на шляху до Христа. Саме тому К’єркеґор, називаючи свою книгу «Євангеліє страждання», прагне знову повернути нас до серцевини Євангелія – до того, як людина по-справжньому йде слідами Христа.

Данський філософ намагався розвіяти ілюзії світу благополучного християнства, закликаючи до справжньої особистої віри, яка вимагає рішучості та екзистенційного вибору. «Віра, – пише К’єркеґор, – означає глибокий, сильний, блаженний неспокій, який спонукає віруючого до того, що він не може заспокоїтися в цьому світі, тож той, хто цілком заспокоївся, перестав бути й віруючим»⁵. На думку мислителя, віруючий – це той, хто слідує за Христом, а таке слідування означає щоденне й невпинне несення власного хреста. Роздумуючи над історією заможного юнака, К’єркеґор пише: «Христос не казав юнакові: “Якщо прагнеш досконалості, продай усе своє майно і роздай бідним”. Христос каже інакше: “піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною”» (Мк 10: 21)⁶.

Отже, продаж майна ще не є синонімом взяття хреста. Це радше важливий перший крок, який відкриває шлях до того, щоб узяти хрест і йти слідами Христа. Для К’єркеґора це не механічний акт, а внутрішня трансформація, де людина, звільнившись від тягаря світу, відкриває серце для Божої волі. Слідування за Христом стає не лише зовнішнім жестом, а постійним актом любові, терпіння й покори, де хрест символізує як особисті страждання, так і радість служіння ближнім. Лише через це вірянин може повністю реалізувати покликання до досконалості, живучи за прикладом Христа, який сам узяв хрест заради спасіння людства. Нести хрест означає передусім приймати з довірою те, що Бог покладає на наше життя, сприймаючи випробування як шлях зростання у вірі. В цьому контексті слова Івана Павла ІІ⁷, який наголошував, що хрест є не лише символом страждання, а й джерелом надії та духовної сили, відкривають глибший сенс: хрест стає актом співучасті у таємниці Христового спасіння та водночас свідченням зрілої особистої віри.

Благодать у тиші спільної молитви

У своїх «Духовних вправах» святий Ігнатій Лойола, засновник Товариства Христа, радить наприкінці медитації звертатися до трьох Осіб Пресвятої Трійці: «Бесіда перша – з Пресвятою Дівою, благаючи її випросити для нас у свого Сина благодать. Бесіда друга – зі Сином Божим, прохаючи Його здобути для нас зазначені вище три речі в Бога Отця. Бесіда третя – з Богом Отцем, прохаючи Його самого зіслати нам ті ж три дари»⁸. Отже, ця порада є не лише практичним порадником щодо молитви, а й теологічною моделлю, яка показує, що шлях духовного життя завжди веде через Марію до Христа, а через Христа – до Отця. Це також своєрідна триєдина педагогіка благодаті: довіра, посередництво і прийняття дару. Така молитва стає не просто проханням, а шляхом уподібнення, через який людина поступово формується в християнського лідера – того, хто вміє слухати, приймати благодать і передавати її іншим.

Як наголошує отець Юзеф Авґустин: «Те, що становить предмет віри, не підлягає контролю людини. Людським життям неможливо управляти, диригувати. Життя неможливо контролювати. Ніщо в нашому житті неможливо забезпечити раз і назавжди. Неможливо забезпечити нашу віру, нашу любов до Бога і до людей, сімейне щастя, внутрішній мир. Усе це – Божі дари, які можна легко втратити»⁹. З феноменологічного погляду це, може, означає, що людський досвід завжди містить елемент відкритості й прийняття того, що виходить за межі власного контролю. Віра і любов до Бога постають не як власність, а як дари, які треба берегти і з якими треба співпрацювати. Утримати їх можна лише через активну увагу, духовну дисципліну та внутрішню відкритість до Божої присутності.

Справжній християнський лідер стає образом тієї внутрішньої гармонії, яку отець Юзеф Авґустин описує як поєднання людських зусиль і Божої благодаті. Він терпеливо супроводжує інших, молиться, наставляє і водночас визнає, що глибина духовного життя завжди виходить за межі людського контролю. Як зауважує католицький священник-бенедиктинець Лоренс Фрімен, християнська спільнота, яка виростає з мовчазної глибини молитви, не потребує конструювання. Вона росте сама. Звісно ж, вона складається зі звичайних людей, до неї, як і до всіх інших людських об’єднань, застосовані типові керівні закони. Проте існує якість, яка перевершує будь-які закони і дає певну гарантію виживання Церкви: дух свободи й любові, в якому ми знову переживаємо хрещення, кожної хвилини нашої молитви¹⁰.

Кожна християнська спільнота, об’єднана молитвою, досягає одночасно святості як кожного з її учасників, так і всього Тіла Христового. Це не змагання, де хтось прагне обігнати інших або прийти до мети першим, адже істинний шлях неможливий для одного, доки він не пройдений разом з усією спільнотою. Проте кожному призначено здолати цей шлях, бо першим його пройшов сам Спаситель. Спільнота, яка живе молитвою й зосереджена на своєму джерелі – Христі, допомагає кожному розпізнати в серці уважність та усвідомленість, які підтримують безперервний духовний діалог. Бути уважним означає помічати Його присутність, а впізнати Його – означає дозріти до єдності з Ним, ставши Його образом у власному житті¹¹.

Кожна людина повинна самостійно відкрити те, що наповнює її сенсом, що приносить справжню екзистенційну радість і допомагає знайти гармонію зі собою. Це шлях внутрішнього пізнання й самопізнання, на якому людина вчиться розрізняти, що веде її до життя, а що віддаляє від нього. Здолати його самотужки означає взяти відповідальність на себе, за свої рішення та відчуття щастя. Лише через власні випробування можна по-справжньому усвідомити цінність тих моментів і переживань, які роблять життя повноцінним та гармонійним. Тому християнське лідерство має створювати умови, підтримувати й наставляти, але не нав’язувати шлях, адже лише особистий досвід веде до справжнього зростання й духовної зрілості.

Як справедливо зазначив отець Юзеф Авґустин: «Священник не “грає ролі” духовного керівника, а виконуючи довірену йому місію, спонтанно стає духовним провідником для тих, кого зустрічає»¹². Ця думка вказує на те, що справжнє християнське лідерство випливає з автентичної відповідальності перед Богом та Іншим, а не формального статусу. Автономія тут проявляється в здатності лідера діяти з власного духовного досвіду, зберігаючи свободу від світських впливів і водночас слугуючи джерелом натхнення для християнських спільнот. Такий погляд узгоджується з теологічною перспективою, де особистість розкривається через акти любові, самопожертви та служіння, що є основою християнського покликання в лоні Церкви.

Отець Піо уособлює християнську спільність та духовний досвід, які формувалися через його віддане служіння та містичне життя. Його покликання проявлялося в незламній внутрішній свободі, що дозволяла йому залишатися вірним Христу, незважаючи на численні випробування, ті самі стигмати, які він ніс протягом 50 років. Духовний досвід святого отця Піо, видіння ангелів, Діви Марії та Христа з дитинства, а також дар пророцтва та зцілення вказують на унікальну здатність переживати божественне в повсякденності. Цей досвід, зокрема молитва по 19 годин на добу в сповідальниці та здатність «читати серця», дозволяв йому вести інших до спасіння через емпатію та самопожертву. Зокрема, відомо, що отець Піо, не знаючи іноземних мов, міг чути сповіді й давати поради прочанам з усього світу – від німців до американців – їхніми рідними мовами. Цей феномен, часто пов’язаний із дарами Святого Духа, такими, як дар тлумачення чи пророчого слова, свідчить про його духовну чутливість і зв’язок з Богом.

Сутність щастя полягає в духовній праці, спрямованій на любов, яка стає джерелом того, щоб усі наші дії випливали з любові та були присвячені любові. Цю думку читаємо в Святому Письмі: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, та любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13: 34-35), що підкреслює те, як любов є основою людського покликання. Лідерська праця задля любові не лише збагачує індивідуальне життя, а й створює гармонію в християнській спільноті, відображаючи слова Христа: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої» (Йн 15: 13-14). Отже, щастя постає як динамічний процес, де зусилля перетворюються на плоди, що сприяють духовному зростанню та єдності зі спільнотою, а сенс цих зусиль полягає в тому, що вони не лише формують нашу екзистенцію, а й стають дарами для інших, відображаючи божественний задум про співбуття й підтримку в любові.

Спільнота віри: місія Церкви та християнського лідерства

Спільнота віри в християнському розумінні постає як унікальний соціальний та духовний організм, у якому взаємодіють індивідуальна віра, моральна відповідальність і спільнотне життя. Церква як історично та богословськи сформована спільнота виконує місію не лише як релігійна інституція, а передусім як простір формування, підтримки й реалізації християнських цінностей серед вірян. У цьому контексті лідерство християнських спільнот виходить за межі організаційної функції і стає засобом духовного супроводу та виховання відповідальної особистості, здатної на служіння та моральний приклад.

Тому місія Церкви тісно пов’язана з розвитком інтерсуб’єктивних зв’язків у спільноті, де віра реалізується через взаємну підтримку, молитву та участь у Богослужінні, а лідерство полягає в умінні вести вірян до глибшого усвідомлення своєї духовної відповідальності. В цьому сенсі спільнота віри постає як живий організм, у якому кожна особистість має унікальну роль, а християнський лідер, спираючись на принципи любові, служіння та ціннісного наставництва, формує умови для духовного зростання та реалізації місії Церкви. Місію не варто розуміти як практичний інструмент для чогось іншого –як-от спасіння душ, заснування Церкви чи християнізації світу. Як фундаментальний акт Бога місія є цінністю сама собою¹³. Вона настільки центральна, що сама Церква та її життя, на думку протестантського теолога Хендрікуса Беркгофа, «ніколи не були б пізнані як могутні діяння Божі без цього останнього: руху місійного Духа. Ми є свідками його невпинного звершення»¹⁴.

Отже, Беркгоф робить висновок, що не місія є інструментом Церкви, а навпаки, Церква стає інструментом місії, започаткованої Христом і здійснюваної через дію Його Духа. Що стосується явища, яке зазвичай називають еклезіоцентризмом, то католицький богослов Вальтер Каспер наголошує, що еклезіологія, побудована на пневматології (вченні про Святого Духа), розглядає Церкву передусім «як подію, у якій істина, свобода та справедливість, увійшовши у світ з Христом, залишаються живими в історії та постійно отримують нове життя. Церква є там, де реальність Ісуса Христа стає присутньою через Духа»¹⁵. Без місії Церква ризикує замкнутися в собі, втративши живу місійну активність і здатність до реального впливу на історію та суспільство.

Прірва між практичною місіонерською діяльністю та академічним богослов’ям має глибоке історичне коріння. Хоча епоха великих географічних відкриттів у XVI столітті й дала поштовх теоретичним розробкам у цій сфері, вона не змогла подолати наявного розриву. Ситуацію кардинально не змінили й спроби в першій половині ХХ століття створити окрему «науку про місію». Оскільки ці зусилля були зосереджені на постаті місіонера, вони мали переважно апологетичний та утилітарно-практичний характер, оминаючи глибокий теоретичний аналіз. Лише після Другої світової війни відбулися вагомі зміни. Переломним моментом, що ознаменував початок нової ери, стало заснування Всесвітньої ради Церков та проведення Другого Ватиканського Собору¹⁶.

Важливо сказати, що митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький відіграв значну роль у місіонерській діяльності, особливо в контексті українського національного відродження та розвитку духовності. Шептицький вважав себе духовним провідником українського народу, наголошуючи на важливості єдності Церкви і нації. Він бачив свою роль у тому, щоби підтримувати й розвивати українську ідентичність та духовність. На питання, як одним словом можна охарактеризувати Андрея Шептицького, проректор УКУ Мирослав Маринович відповів: «Моїм вибором для окреслення Митрополита Андрея Шептицького є слово “місіонер”»¹⁷. Справді, Митрополит був справжнім апостолом віри, чиї зусилля проявлялися в різноманітних діях: від заснування монастирів і навчальних закладів до захисту людей під час Другої світової війни, а також у його сміливому спротиві нацистам і радянській владі, де він непохитно відстоював людську гідність. А під час радянської окупації наставництво Андрея Шептицького залишалося живим через підпільну діяльність духовенства, яке він підготував і надихнув.

Натомість лідерство Блаженнішого Любомира Гузара було винятковим прикладом духовної сили, смирення та служіння, що сформувалося в умовах радянського підпілля й вимушеного життя в діаспорі та розквітло в період відродження УГКЦ в Україні. Як предстоятель цієї Церкви Любомир Гузар виявив унікальну здатність об’єднувати людей. Його лідерство проявилося в умінні вести спільноту через складні суспільні трансформації. Він, вихований у традиції Андрея Шептицького, переніс підпільний та діаспорний досвід у відкрите служіння, демонструючи автономію в ухваленні рішень, які ґрунтувалися на християнських цінностях. Стиль лідерства Блаженнішого Любомира вирізнявся простотою й доступністю: він спілкувався з вірянами прямо і щиро, що робило його близьким до людей. Враховуючи, що початок церковного служіння майбутнього Патріарха припав на роки Другого Ватиканського Собору. Як учасник цієї події Гузар був свідком історії, адже Собор, скликаний Папою Іваном ХХІІІ, справив радикальний вплив на всю Католицьку Церкву, переосмисливши її місію.

Щоб осмислити цю непросту тему, звернімося до слів Івана Павла ІІ з енцикліки Redemptor Hominis: «Місіонерська настанова завжди починається з благоговійної пошани до “того, що є в людині” – до того, що вона сама, крізь пошуки свого духа, відкрила про найглибші та найважливіші істини. Мова йде про повагу до сліду Духа, який “дихає де хоче”. Справжня місія ніколи не руйнує – вона приймає, очищає й відбудовує, навіть якщо в історії не завжди вдавалося досягти цього ідеалу. Адже навернення, яке несе місія, – це передусім діяння благодаті, у якій людина знаходить свою справжню сутність»¹⁸. У Новому Заповіті дієслово dokimázein (розрізняти, випробовувати) вказує на уважний, проникливий погляд. Коли цей погляд належить Богові, дієслово набуває релігійного значення – передбачає випробування, оцінку того, як було прийняте отримане спасіння.

Святе Письмо розкриває цю концепцію в трьох головних аспектах. По-перше, мовиться про здатність розпізнавати Божу волю й те, що Йому до вподоби (Рим 12: 2, Еф 5: 10, 2 Кор 5: 9). По-друге, наголошується на необхідності випробовувати самих себе (2Кор 13: 5, Гал 6: 4), щоб переконатися в присутності Христа у нашому житті. По-третє, цей термін вживається на позначення здатності тлумачити знаки часу (Лк 12: 56) – розуміти історію з божественної перспективи¹⁹. Як зауважив французький богослов Оскар Кульман, саме ця здатність до розрізнення, до ухвалення етичних рішень у світлі Євангелія становить ключовий принцип усієї новозавітної етики²⁰. Отже, dokimázein є не просто інтелектуальним вправлянням, а життєво важливим духовним процесом, що веде до істинного пізнання Бога і Його задуму про людину.

Зрештою, замість застарілої концепції «Церква, що торжествує» (аналогічно до православного «Торжества Православ’я») з’явилася нова ідея – «Церква в служінні», що знаменувала перехід до активної ролі в сучасному світі. Тож цілком природно, що ті, кого торкнулася ця реформа, несуть у собі її дух. Саме такі люди, зазначає українська письменниця Катерина Щоткіна, діючи словом і ділом, змінюють світ – як, наприклад, невтомний мандрівний місіонер Папа Іван Павло ІІ для людства, так і Любомир Гузар для України²¹. Церковне середовище, в якому Любомир Гузар розпочав свій шлях служіння, дихало духом перемог, оновлень і сподівань, що кликали до активної дії. Ми, які пережили численні хвилі змін, а нині захищаємо свою землю від російського агресора, добре розуміємо це піднесене відчуття єдності та сили, котре народжується з віри. Адже воно дає нам не лише витривалість, а й натхнення боротися за справедливість і свободу, подібно до того, як Гузар свого часу черпав мотивацію зі служіння людям. «Дух» Собору – це завдання кожного місіонера та християнського лідера набуває глибокого сенсу, відображаючи головні ідеї цієї історичної події в житті Католицької Церкви.

«Дух» Собору символізує оновлення та екуменічний рух, заклик до активного служіння, що було підкреслене в документах, таких як соборові конституції Lumen Gentium та Gaudium et Spes. Для місіонерів це означає не лише поширення віри, а й діалог з різними культурами, як зазначено в соборовому декреті про місійну діяльність Церкви Ad Gentes. В останньому наголошено на необхідності поважати місцеві традиції. Для християнських лідерів, таких як отець Іван Боско, монах-трапіст Томас Мертон, Митрополит Андрей Шептицький, монах-василіянин Павло Мадяр, архиєпископ Оскар Ромеро, кардинал Луїс Рафаїл Сако, Блаженніший Любомир Гузар, Блаженніший Святослав Шевчук та інші, цей дух проявляється в умінні об’єднувати спільноту, вести її до єдності та відповідальності, спираючись на смирення й любов, що відлунює в словах Христа: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20: 28). Отже, християнський лідер покликаний до постійного зростання у вірі, служінні та свідченні про Бога в світі, що є актуальним і в умовах сучасних викликів.

У перспективі місії Церкви внутрішня формація вірян і відкритість до міжконфесійного діалогу постають як головні умови автентичного християнського свідчення. Християнське лідерство покликане вести спільноту до «навернення серця і життя»²², на яких наголошує Вальтер Каспер, тлумачачи заклик Христа до постійного оновлення. Особливу увагу кардинал Каспер приділяє життєвим середовищам, у яких Церква переживає свою місію, зокрема сім’ї та соціальним групам, які в своїй щоденності здатні ставати свідками Царства Божого. Така думка виявляє екуменізм не лише як богословський дискурс, а як духовну практику, в якій лідерство проявляється у здатності відкривати простори єдності, вже даної Церкві через Святого Духа. Тому місія та християнське лідерство взаємопов’язані: місія спрямовує Церкву назовні, щоб звістити Євангеліє, а лідерство всередині спільноти забезпечує духовне дозрівання, що уможливлює плідну участь у діалозі та реальне втілення єдності Церкви в сучасному світі.

Андрій Кулик, філософ

1. Книга заповідей, написаних святим Бенедиктом (480–547) для ченців, що живуть общиною під керівництвом абата.
2. Томаш Галік. Пополудень християнства. Львів: Свічадо, 2024, с. 39.
3. Augustinus. Die Vorherbestimmung der Heiligen. Sola Gratia Medien, 2022.
4. Fathers of the Church: Saint Augustine, Four Anti-Pelagian Writings. Catholic University of America Press, 1992.
5. Søren Kierkegaard. The Gospel of Sufferings. James Clarke Lutterworth, 2000, p. 34.
6. Søren Kierkegaard. The Gospel of Sufferings. James Clarke Lutterworth, 2000, p. 35.
7. Brenton Cordeiro. 15 Of St. Pope John Paul II’s Most Inspirational Quotes // CatholicLink (https://catholic-link.org/wisdom-st-pope-john-paul-ii-15-inspirational-quotes/?utm_source=chatgpt.com).
8. St. Ignatius Loyola. The Spiritual Exercises. Ignatius Press, 2017, p. 11.
9. Юзеф Авґустин. Близькість і свобода. Львів: Свічадо, 2019, с. 17.
10. Лоренс Фрімен OSB. Внутрішнє світло: Шлях християнської медитації. Київ: Кайрос, 2016, с. 23.
11. Лоренс Фрімен OSB. Внутрішнє світло: Шлях християнської медитації. Київ: Кайрос, 2016, с. 77.
12. Юзеф Авґустин. Духовне керівництво. Київ: Кайрос, 2015, с. 26.
13. Gianni Colzani. Church`s Mission: History, Theology and the Way Forvard. Urbania University Press, 2019.
14. Hendrikus Berkhof. The Doctine of the Holy Spirit: The Annie Kinkead Warfield Lectures, 1963–1964. Richmond: John Knox Pess, 1964, p. 38.
15. Walter Kasper. An Introduction to Christian Faith. Matthias-Grünewald Verlag, 1972, p. 139.
16. Святослав Кияк. Другий Ватиканський Собор і релігійно-суспільні проблеми сучасності. Львів: Місіонер, 2011.
17. Роблячи себе всім для всіх: як Андрей Шептицький став місіонером? // Український католицький університет (https://ucu.edu.ua/news/roblyachy-sebe-vsim-dlya-vsih-yak-andrej-sheptytskyj-stav-misionerom/)
18. Redemptor Hominis. Encyklika Ojca Św. Jana Pawła. Księgarnie św. Jacka, 1979, 12.
19. Gianni Colzani. Church`s Mission: History, Theology and the Way Forvard. Urbania University Press, 2019, p. 98.
20. Oscar Cullmann. Christ and Time. The Primitive Christian Conception of Time and History. SCM Press, 1962, p. 228.
21. Катерина Щоткіна. Любомир Гузар. Хочу бути людиною. Харків: Віват, 2017.
22. Walter Kasper. An Introduction to Christian Faith. Matthias-Grünewald Verlag, 1972.

Поділитися: