Моральна людина в аморальному суспільстві: Нібур для України

Вихід книги Райнхольда Нібура «Моральна людина й аморальне суспільство» у видавництві «Дух і літера» в перекладі Олексія Панича мав би стати однією з найважливіших віх українського інтелектуального життя 2020-х. Річ не лише в тому, що ця праця вже майже 90 років залишається впливовою, а й у тому, що її ідеї сьогодні набувають у нашому контексті нової актуальності. Можна сподіватися, що це видання стане поштовхом для нових академічних і суспільно-політичних досліджень, а також дасть додаткові аргументи тим, хто пояснює українську позицію на міжнародній арені. Але перейдімо до огляду самої книги.

Перша частина цієї статті за жанром буде «читацьким путівником». Не переказуючи книгу докладно, спробую підготувати читача до зустрічі з нею. Спростую кілька хибних вражень, які можуть надокучати та відволікати українського читача і тим самим, сподіваюся, полегшу розуміння Нібура тим, для кого це буде перше знайомство. Свідомо намагатимусь не псувати майбутньому читачу задоволення від новизни, тож проговорю лише неуникненний мінімум Нібурових ідей. Друга частина містить декілька уроків, які видаються мені особливо цінними для сучасного світу. Деякі з них виразно проговорені самим автором, деякі є моєю інтерпретацією. Сподіваюсь, їх буде легко відрізнити. Ще більше с подіваюся, що фактична різниця не буде надто великою.

Читацький путівник

«Моральна людина й аморальне суспільство» – це відносно «ранній» твір, написаний 1932 року. У ньому вже відбивається як досвід Нібура – його пастирське служіння в бідних «чорних» районах і перші спроби політичної боротьби, так і дух епохи – розчарування в «людському обличчі» капіталізму після Великої депресії.

Якщо спробувати знайти центральну тезу автора на сторінках книги, нею може стати така компіляція: «Політична мораль є найбезкопроміснішою антитезою релігійній моралі» (с. 253), позаяк «з погляду суспільства, найвищим моральним ідеалом є справедливість. З погляду індивіда, найвищим ідеалом є безкорисливість» (с. 251). Отже, суспільство, особливо велике, як-от нація, ніколи не зможе досягти того рівня моралі, якого варто очікувати від окремої індивідуальної людини. Всі згадані джерела моралі – розум, інститути та регуляції, навіть релігія – втрачають силу у протистоянні з колективним егоїзмом, коли їх намагаються застосовувати на рівні великих спільнот.

Заспокоєння щодо цинізму

Уже тут може виникнути питання, як розумна, цивілізована, віруюча людина може так цинічно висміювати роль розуму, суспільних інститутів та релігії. Правда в тому, що Нібур не заперечує цінності й сили всіх згаданих моральних джерел. Він лише стверджує, що поле їхньої дії, навіть якщо на цьому полі трапляються разючі моральні перетворення, є дещо меншим, аніж нам хотілося б.

Розум

Розум формує почуття справедливості. Нібур визнає, що людина, особливо добра, розумна й самокритична, спроможна подивитися на ситуацію, в якій перебуває, збоку і навіть визнати, що він чи вона не має рації. Чесний і ясний розум навіть може переконати людину, що ціла спільнота, до якої вона належить, робить щось аморальне: паразитує на інших спільнотах, здійснює невиправдану агресію або злочини.

Ба більше, ми навіть не уявляємо, наскільки чисті й шляхетні судження та рішення спроможний породити людський розум в майбутньому, адже «у людському житті завжди є нереалізований потенціал, який залишається нерозвиненим, якщо його розвиток не заохочує надія». Тож надія і віра в спроможності людства є не лише виправданими – вони є складовою, так би мовити, самоздійснюваного пророцтва: багато мрій та ілюзій можна втілити в життя (бодай частково), проте лише якщо в них гаряче та діяльно вірити (с. 103).

Суспільні інститути і звичаї

Нібур вірить у закорінене в людині добро. Людина спроможна не просто на розумний та взаємовигідний егоїзм, а на справжнє служіння. Іноді добрі поштовхи – індивідуальні чи суспільні – є навіть ірраціональними (с. 58), тобто саможертовними.

Навіть якщо люди чи держави здійснюють певні дії тільки з корисливих мотивів, вони відчувають потребу бодай напоказ виправдати ці дії благими намірами, турботою про мир, процвітання та спільне благо. І навіть таке лицемірство, на думку Нібура, вказує на те, що наші внутрішні цензори усвідомлюють та визнають красу моральних вчинків (с. 43).

Навіть якщо на рівні великих спільнот неможливо досягти християнського ідеалу любові та саможертовності, все ж люди не можуть і не мають покинути гонитви за ідеалом та обмежитися лише realpolitic-ою. Ні в сім’ї, ні між сусідами, ні на парафії формальних правил ніколи не достатньо: «буква вбиває, а дух животворить». Якщо мовиться про живу спільноту, її основою має бути любов, а не лише баланс інтересів. Завжди залишається простір і потреба для жертовного служіння, і воно є необхідним як для інших, так і для самої людини (с. 262–266). Навіть навпаки – наше незадоволення невисокою планкою, яку можна виставляти до великих спільнот, мало б підштовхувати нас до щонайтісніших та найбільш ідеалістичних стосунків у малих спільнотах. Що холодніше надворі, то теплішою треба робити хату.

Релігія

Релігія пропонує те, чого не можуть дати ні розум, ні інститути: вона закликає вийти за свої межі та відмовитися від егоцентричного погляду на світ. Її суспільний вплив виглядає особливо піднесено, адже вона спонукає людей діяти не через примус, а з власного бажання. Крім того, її ідеалом є не баланс сил чи мертва справедливість, а поетична самозабутня любов (с. 83). Іноді релігія справді здійснювала суспільні зміни: наприклад, натхнені євангельськими чеснотами християни відпускали рабів на волю (с. 100). Зрештою, для Нібура релігія більша за соціальний феномен: тріумф любові над обставинами, хрест чи Царство Боже, можливий лише завдяки Божому втручанню – власних моральних ресурсів людині недостатньо (с. 104).

А тим, кому під час читання «Моральної людини…» бракуватиме справжнього богослов’я – відчуття, що релігія для Нібура є стосунком з Богом, а не просто мотиваційною силою, варто звернутися до вступної статті Ленґдона Ґілкі, вміщеної чомусь наприкінці книжки. У ній Ґілкі показує, як богословське мислення автора проявилося в пізніших працях.

Заспокоєння щодо пацифізму та критики націоналізму

Здавалося б, зайве застереження у випадку цього апологета «добра з кулаками (і навіть ядерною бомбою)», а все ж. Є анекдот про те, як в розпалі суперечки Нібур сказав своєму опоненту-ідеалісту: «Знаєте, ваш пацифізм стає аж надто войовничим». Під час читання книги у вас може виникнути бажання сказати щось подібне самому Нібуру. Розділ «Мораль націй» показує, яким чином егоїстичні почуття пихи чи жадоби набувають шляхетного флеру, варто лише поставити їх на службу не собі особисто, а «своїм» класу чи нації. Докладніше цей механізм ми розглянемо згодом. Наразі лише скажу, що після прочитання деяких пасажів Нібура як:

«Найкращим засобом гармонізації претензії на всесвітнє значення з унікальним і відносним життям нації, яким воно виявляється в моменти кризи, є проголошення для нації загальних і загальновизнаних цілей. Кажуть, що нація б’ється за цивілізацію та культуру, і припускають, що в цю боротьбу втягнуто інтереси всього людства» (с. 116).

Читачеві хочеться кричати у відповідь: «Але ж Україна й справді є щитом цивілізованого світу! Ми й справді відстоюємо істинні цінності від навали з Мордору!».

Тому українським читачам важливо пам’ятати: те, що автор вказує на зловживання правом на захист інтересів своєї спільноти, не означає, що він заперечує саме це право. Критикуючи войовничий патріотизм, Нібур майже завжди має на увазі загарбницькі імперіалістичні війни. Що ж до пригнобленої чи постраждалої сторони, він не просто «дозволяє» їй захищатися у відповідь на напад, а навіть схвалює початок визвольної боротьби. Єдине – він закликає критично ставитися до чорно-білої пропаганди: чесно зізнаватися у власних недосконалостях і не демонізувати ворога. Про те, чому це необов’язково, наш третій висновок.

Заспокоєння щодо марксизму

Соціалістичний стиль і вокабуляр можуть стати ще одним каменем спотикання для українського читача. Нібурове співчуття до пролетаріату, згадки про класове протистояння та боротьбу пригноблених можуть викликати читацьке відторгнення. Мовляв, черговий симпатик комунізму з першого світу. Але  ні, Нібурів засуд хижацького капіталізму та співчуття до робочого класу не привели його до прорадянського табору. Та й не могли привести, бо коріння його критики капіталізму і коріння його відмови від марксизму – одне й те саме: християнське розуміння людської природи та гріха (про це далі). Крім того, обмеження, які Нібур накладає навіть на справедливу боротьбу пригноблених, його критика ленінської політики, невіра в можливість безкласового суспільства і, зрештою, релігійність відрізняють його від тих, кого український читач звик з неприязню називати «марксистами».

Отже, Нібур ані не є поганою людиною, ані не намагається зробити поганих людей із вас. Тоді які ж насправді уроки для сучасного світу може винести читач «Моральної людини й аморального суспільства»?

Висновки та уроки

Урок перший: Суспільство не може досягти тих висот моральності, на які спроможна окрема людина. Зате може впасти нижче, ніж окрема людина.

Припустімо, йдучи за Нібуром, що є головні чинники, які підштовхують людину до моральних висот чи принаймні не дають їй падати в безодню аморальності: людський розум, почуття справедливості, суспільні норми, добрі звичаї, соціальна інженерія та, звісно ж, релігія. Втім, кожен із цих запобіжників, хай який значний вплив він не чинив би на окремих людей або малі спільноти (згадаймо наше застереження з першої частини), в міру поширення на щораз більшу територію поволі слабне, наче кола на воді. І ось чому:

Неможлива колективна самопожертва

Я знайомлю своїх студентів з Нібуром через такий мисленнєвий експеримент: 

«Уявіть, що ви вчитель. У вашого найкращого друга лікаря грошові труднощі. Чи погодитесь ви один упродовж певного часу віддавати йому третину своєї зарплати за умови, що життя для вас стане складнішим, але все ще стерпним?». Більшість моїх студентів відповідають «так». Вони хороші люди. «А тепер уявіть, що ви голова вчительської профспілки і бачите, як лікарі зібралися на мітинг із вимогами підвищити зарплату, адже зараз її не вистачає навіть на проживання. Чи виступите ви від імені вчителів з вимогою забрати третину наших зарплат і віддати їх лікарям? Чи зможете ви зібрати бодай маленьку групу вчителів, які вийшли б із вами на подібний протест?». Очікувано, що більшість відповідає «ні» на обидва запитання.

І без зайвих пояснень зрозуміло чому: як пише Нібур, «Індивід може пожертвувати власними інтересами […]. А втім, як індивід, відповідальний за інтереси своєї групи, може виправдати жертвування не своїми особистими інтересами?» (с. 259). Самопожертва – це коли я сам жертвую своїм. А при жертвуванні інтересами багатьох учителів, про чиї сімейні бюджети я нічого не знаю, немає ніякого «само-».

Замісна самозакоханість

Це словосполучення – vicarious selfishness – трапляється в тексті лише раз (с. 114), але, як на мене, заслуговує називатися одним із центральних концептів усього нібурівського вчення. Інше, схоже і за значенням і за влучністю формулювання – «сублімований егоїзм» (с. 75). Нерозуміння цього трюку, який виробляє наш егоїзм, на думку Нібура, є головною проблемою всіх ідеалістів – освітян, політиків, проповідників, які сподіваються, що особистий зріст чи метаноя окремих людей переросте в колективні зріст чи метаною (с. 34).

Трюк же полягає в тому, що, попри подолання свого егоїзму, людина несвідомо «делегує» його ширшим спільнотам, до яких сама належить. Любити себе окремо від колективу – це егоїзм, але любити себе в колективі або ототожнювати їх – це альтруїзм. Щира альтруїстична любов до «своїх» засліплює настільки, що навіть якщо людина розумом зрозуміє, що її спільнота є паразитом або кривдником, вона скоріше почне раціоналізувати і виправдовувати кривди. Щире альтруїстичне служіння «своїм» дозволяє людині скоювати іноді такі жахливі злочини, на які вона нізащо не пішла б заради себе самої.

Патріотизм – особливий вид самозакоханості

Ми можемо уявити, як солідарність проявляють не лише люди, а й малі спільноти. Ми на власні очі бачили, як різні частини країни жертовно солідаризуються одна з одною. Для нас, як і для багатьох Нібурових опонентів, подібні тенденції можуть видаватися провісниками майбутньої всесвітньої міжнаціональної солідарності. Але Нібур виразно (хоча, здається, жодного разу не прямо) каже: на національному рівні – край. Є в нації щось таке, що практично не дозволяє раніше згаданим «колам на воді» виходити за її межі, особливо якщо солідарність з іншими націями була б на шкоду своїй. Надто багато спільного поєднує її членів – мова, історія, візія майбутнього – і надто багато відокремлює від решти людства. Тому ми в людських головах будуємо картинку, що ми зі співгромадянами в одному човні, а інші – в інших¹. Додайте до цих прагматичних чинників ще й сентиментальні (пейзажі, спогади, символи, з якими люди асоціюють свою країну) і зрозумієте, звідки береться «етичний парадокс», притаманний патріотизму. Під ним Нібур має на увазі ту саму замісну закоханість в екстремальній формі (с. 111).

До патріотичної звички ототожнювати власні інтереси з інтересами країни (і називати це турботою про інших) інтелектуали додають звичку ототожнювати цінності своєї нації з цінностями всього світу (я вже раніше згадував, як може горіти шапка на українському читачеві при цих словах). А ще є «Культурний імперіалізм, який не визнає економічних переваг, але отримує егоїстичне задоволення у звеличенні національної культури через імперіалістичну владу, може виявити себе у найвитонченіших і найщедріших душах» (с. 113). Усім цим поривам – прагматичним і сентиментальним – іноді не може протистояти навіть релігія: теж стає етнонаціоналістичною.

Усе це може виглядати доволі нешкідливо в нормальні часи, але проблеми починаються тоді, коли влада, «освятивши» свої інтереси народною волею (с. 49–50), починає несправедливу війну або якось інакше кривдить інші нації. В такій ситуації інтелектуальна слабкість людини перетворюється на моральний гріх. Засліплена лояльністю до своєї країни людина тоді не дає собі права на таке святотатство, як критичний погляд на власну державу, тому оцінювання себе збоку (яке є основою етики) стає неможливим. «Урядові класи та певний інстинкт єдності в самому суспільстві зазвичай руйнують навіть ті прояви самокритики нації, яким все ж таки вдається знайти собі вираз. Адже самокритика – це різновид внутрішнього розбрату, який слабкому уму нації важко відрізнити від небезпечних форм внутрішнього конфлікту» (с. 109).

Тепер, коли ми обговорили конкретні властивості людської природи, що встановлюють «скляну стелю», вище якої суспільна мораль не може піднятися, я вкажу на те місце в Нібуровій аргументації, яке доведеться атакувати тому, хто захоче з ним посперечатися.

Якби якісь зі згаданих на початку чинників покращення суспільства були достатньо ефективними, ми бачили б приклади того, як сам лише розум, совість чи цінності переконали панівну групу населення поділитися своєю владою чи привілеями з тими, хто їх обслуговує. Але наразі, каже Нібур, ми бачимо лише протилежні приклади: чорношкірі раби не змогли старанням і покорою заслужити собі кращого життя; італійські соціалістичні партії програли фашистам, хоча обрали своєю стратегією «бути вищими за них». Отже, «кожна спроба перенести чисту мораль безкорисливості на групові відносини завершувалася невдачею» (с. 260–261). Найлегший і єдиний спосіб спростувати цю тезу – навести контрприклад. Я такого не знаю.

Тож Нібур зі сторінок своїх книг і досі може говорити «з догматизмом, підтвердженим всією історією людства», що без примусу панівні групи не поступаються своїми інтересами (с. 248). З цього випливає наступний урок – про те, яким повинен бути «праведний примус».

Урок другий: Примус неуникненний. Але шкоду від нього можна мінімізувати

Не кривіться. Звісно, мир нам подобається більше, ніж заколоти і повстання. Але чи завжди він є морально кращим? На думку Нібура, застереження Ніцше «Хто бореться з чудовиськами, нехай стежить, щоб самому не стати чудовиськом» не має паралізувати людей у боротьбі проти чудовиська. І ось чому.

Статус-кво, тобто те, як усе влаштоване в мирні часи, не є ані предвічним, ані природним чи «богомданим». Він вибудувався завдяки тому, що одна частина суспільства змогла вибороти собі певні права та привілеї і закріпила їх за собою, а друга (тимчасово) змирилася зі своєю втратою. З часом ці нерівності стали  «освяченими історією та традицією» (с. 231). Звісно, абсолютної справедливості досягти не вдасться ніколи, суспільний мир завжди стоятиме на компромісі. Доки всі сторони вважають свої кривди прийнятною ціною миру, все буде гаразд. Та ось частина суспільства вирішує, що має достатньо сил і морального обурення, щоб вибороти для себе більше. І в цей момент ототожнення статус-кво з «богомданим» миром стає початковою точкою для щораз більшої кількості хибних або лицемірних висновків. В очах тих, котрі не помічають «елементів несправедливості та примусу, наявних у будь-якому сучасному суспільному мирі» (с. 230), ті, котрі пручаються і намагаються відстояти свої права, набувають «морально непривілейованої» репутації небезпечних заколотників. І навпаки – придушення їхніх вимог виглядає як захист ладу і миру. Механіку цієї семантичної гри і роль місця в суспільстві, яке займає спостерігач, важливо розуміти, щоб уникнути спрощення «ті, хто за мир – добрі, а ті, хто його порушує – злі». Зрештою, українці чують цю маніпуляцію з часів Революції Гідності та впродовж усієї «братовбивчої» війни.

Отже, не можна просто сказати «в конфлікті однаково винні всі». Нібур знову і знову повертається щонайменше до одного принципу: пригноблені, що борються за більшу рівність, мають більше моральне виправдання у своїй боротьбі; більше навіть за тих, що намагаються повернути старі мирні часи, вказавши повстанцям на «їхнє» місце (с. 231–232).

До речі, побіжно Нібур торкається ще однієї тези, яка набила українцям оскому: «все складно, всієї правди ми не знаємо». Ось його відповідь: «Розум зазнаватиме невдачі в розв’язанні складних і заплутаних суперечок, але для нього не є неможливим виявлення принаймні найочевидніших прикладів суспільної знедоленості. Щоразу як суспільну групу вочевидь позбавляють її прав, природно надати заяві про ці права особливу міру морального схвалення» (с. 233). Простіше кажучи, в нюансованих ситуаціях справді розібратися важко, але якщо стається велика кривда, то нічого прикидатися, ніби кривдник неочевидний.

Отже, примус наявний і в часи «золотого спокою», і під час справедливої війни. До нього вдаються і для встановлення справедливості, і для підтримання миру в суспільстві. Він, по суті, є невід’ємним складником будь-якого співжиття людей. У поєднанні з попередніми висновками про недостатність винятково внутрішніх непримусових чинників цей висновок дозволяє зрозуміти Нібурову прозаїчну візію майбутнього:

«Клопотом у майбутні століття стане створення не ідеального суспільства, в якому без жодного примусу існуватимуть досконалі мир і справедливість, а суспільства, в якому буде достатньо справедливості, а примус буде достатньо ненасильницьким, щоб запобігти перетворенню спільної людської справи на суцільну катастрофу» (с. 54).

Якщо практично жодна велика спільнота не готова поступатися сама, а кожен перерозподіл ресурсів та впливу можливий лише внаслідок примусу, то як же суспільствам уникнути гоббсівської війни всіх проти всіх? Нібур пропонує два запобіжники.

Перший: було б незле, якби міжнаціональні конфлікти вирішував третій незацікавлений суддя, наприклад тодішня Ліга Націй (с. 127). А втім, завжди є небезпека, що цей суддя виявиться недостатньо сміливим або незацікавленим.

Тут я хотів би зробити маленький відступ. Від поціновувачів Нібура нерідко можна почути, що якби лідери типу Обами читали цього автора, то реакція на російські злочини після 2014 року була б справедливішою і жорсткішою. Іронія ж полягає в тому, що Барак Обама неодноразово називав Нібура своїм улюбленим мислителем – і це ніяк не завадило йому «проковтнути» анексію Криму. Чому? На це питання є відповідь у самого Нібура. Його приклад того, як західні країни не захотіли сваритися з окупантом Японією заради якоїсь там Маньчжурії (с. 127), мав би підштовхнути нас до висновку: ті світові лідери, які відчайдушно воліють не помічати скривдженої України і не входити в конфлікт з ядерною державою, не ризикнуть безпекою своїх країн, навіть якщо їх у такій потребі переконає український дипломат із томиком «Моральної людини…». Вони скоріше раціоналізують своє нехтування Нібуровою теорією, тим самим її проілюструвавши. Одне слово, коли хтось каже: «Якби вони читали Нібура, то розуміли б, чому треба діяти», хочеться відповісти: «Читайте самі Нібура і зрозумієте, чому вони все одно не діятимуть».

Другим запобіжником мав би бути моральний самоконтроль постраждалої сторони. Моральна правота ще не дає карт-бланш на будь-які методи боротьби. Треба уникати, як це називає автор, «піррових перемог», коли внаслідок спротиву з’являється ще більше кривди й несправедливості. Якщо стисло сформулювати Нібурів ідеал спротиву, то це був би «необхідний для ефективності мінімум» примусу і насильства. Не просто мінімум, бо тоді спротив може стати символічним, безсилим і марним. Але ненасильництва треба прагнути і віддавати йому перевагу над більш кривавими методами. Як приклад Нібур наводить кампанію Махатми Ґанді за незалежність Індії. Його методи були ненасильницькими, але хибно було б називати їх непримусовими (те, що сам Ґанді їх такими називає, є, на думку Нібура, «пробачною плутаниною в душі» цього ідеаліста). Отже, і бойкоти, і мирні протести, і відмова платити податки, і навіть різні форми морального тиску є формою примусу – проте безсумнівно прийнятнішою за кровопролиття (с. 236 і наступні.)

Урок третій: Хороші люди об’єднуються в погані системи. При цьому люди можуть залишатися хорошими, а системи поганими.

Зі сказаного Нібуром про патріотизм випливає ще один висновок, актуальний для розуміння сьогоднішнього контексту. 

Кожна людина прагне бути частиною чогось більшого, служити чомусь більшому. У цьому і її нагода для зростання, і її пастка. Ми вже розбирали «парадокс патріотизму», тож лише поверхово пригадаємо його. Якщо людина переносить свій егоїзм на рівень держави або нації, то багато зрозумілих і непоганих почуттів вироджуються у щось жахливе за мірками звичайної людини: бажання величі та поваги – в колоніалізм; бажання безпеки для себе та близьких – в бажання бути найнебезпечнішою світовою силою, що, однак, веде до гонки озброєнь та агресії; замилування своєю культурою вироджується в культурний імперіалізм; внутрішня солідарність – у неспроможність критично оцінити політику своєї країни. Як наслідок, «індивіди ніколи не є настільки аморальними, як суспільні ситуації, в які вони втягнуті та які вони собою символізують» (с. 243).

Втім, це не означає, що Нібур погоджується з концептом «маленької людини, яка є гвинтиком і нічого не вирішує». В теорії він наголошує на можливості, навіть обов’язку, долати згубний вплив солідарності та обирати праву сторону, бодай відокремившись від своєї групи (с. 264). На практиці під час Першої світової війни він закликав американських німців воювати за Америку. Але, якщо я правильно зрозумів Нібура, сама відмова здійснити такий інтелектуально і морально важкий крок, як зрада великої спільноти, ще не робить людину однозначно злою, особливо якщо вона намагається поводитися морально в особистому житті чи в малих спільнотах.

Якщо застосовувати логіку Нібура до контексту російсько-української війни, то будуть два висновки. Один стосуватиметься росіян: служіння більшій спільноті – це ще не чеснота і не виправдання. Але другий – не менш неприємний – стосуватиметься українців: не обов’язково, а можливо, й шкідливо демонізувати кожного члена демонічної системи. Другий висновок Нібур обґрунтовує так: «Якщо протистояння системі веде до особистих образ її представникам, це завжди відчувають як несправедливе звинувачення». А тому було б «морально й політично мудрим» утриматися від розкидання загальними звинуваченнями (с. 244).

Чи є це морально і політично мудрим для нас – питання, для розкриття якого тут не час і не місце. На мою думку, українська дипломатична стратегія має таргетувати різні меседжі на різну авдиторію в різних контекстах. Але є одна річ, яку варто розуміти всім. Часто в розмовах з іноземною авдиторією ми витрачаємо багато запалу та інтелектуальних зусиль, щоб довести, що всі російські культурні діячі – шовіністи і нездари, їхня опозиція фейкова, а рідкісні протестувальники насправді не хочуть добра Україні. Але навіщо доводити існування такої кришталево нереалістичної одноманітності? Російська література і балет можуть бути видатними, опозиція може мати чудові антипутінські візії майбутнього, а протестувальники можуть щиро хотіти Україні добра – просто не аж такою страшною ціною, як шкода інтересам Росії. В реальності через «парадокс патріотизму» багато чудових людей, які роблять маленькі добрі справи, разом із цим – своєю покорою, сумлінним виконанням обов’язків, своїми податками, своїми «но всё же» в соцмережах та іншими формами турботи про своє рідне – працюють на процвітання держави-терориста. Ці дві речі чудово поєднуються. І цей факт, на мою думку, є найважливішим уроком, який ми можемо виснувати з книги Нібура.

********

У цій статті я дав вступні застереження і заспокоєння – вони мають сенс перед читанням «Моральної людини й аморального суспільства». Поділився кількома висновками – їхню істинність ви зможете справедливо оцінити після читання. Серединний же етап кожному доведеться пройти самому.

На щастя, український переклад і контекстуалізація виконані чудово. Видавці супроводили текст Нібура п’ятьма передмовами включно з авторською, які підсвічують текст з різних сторін. Вже згаданий богослов Ленґдон Ґілкі описує роль Нібура в інтелектуальному житті Америки, а також пояснює ідеї, які Нібур розвивав упродовж цілого життя і яких не знайти в «Моральній людині…». Науковий редактор Віталій Бринов підсумовує важливі уроки для сьогоднішнього світу. Філософ Корнел Вест додає  суперлятивів і патетики. А перекладач Олексій Панич пропонує надбудову (давайте вже не вибиватися з «марксистського стилю»): розвиває, докручує і «українізує» думки автора. Крім цього, Панич усю дорогу пояснює каламбури (free education), подає незрозумілий неамериканцям контекст, а ще вміє знаходити такі салієнтні формулювання, що врізаються в пам’ять без жодних мнемотехнік (у перекладі Тейлора це була історія відлущення, а в Нібура він переклав vividness² як «жвавість». Жваво.

Олег Мельниченко

1. На думку Нібура, єдиним конкурентом нації за лояльність міг би стати соціальний клас, але він програвав у конкуренції з нею тоді і програє сьогодні.
2. Vividness для Нібура – це здатність теорій, доктрин чи подібних чинників впливати, змінювати, поривати людей до дії. Одне слово, vivid – це те, що реально працює, на противагу пісним промовам, які залітають в одне вухо пасивного слухача і вилітають в друге. У цьому сенсі вибір слова «жвавий», що викликає асоціації з життям, дією, навіть метушнею, є, як на мене, дуже вдалим.

Поділитися: