Авторка розмірковує про причини і наслідки заміни юдео-християнської етики на нову глобальну етику у країнах «світової демократії».
Після завершення холодної війни сотні нових концепцій швидко поширилися аж до найвіддаленіших куточків світу. Для окреслення своєї суті ці концепції в різних мовах послуговувалися новими словами: глобалізація з людським обличчям, світове громадянство, сталий розвиток, добре урядування, творення консенсусу, глобальна етика, багатоманітність культур, свобода культур, діалог між цивілізаціями, якість життя, якість освіти, освіта для всіх, право на вибір, інформований вибір, інформована згода, гендер, рівні можливості, принцип справедливості, секулярна духовність, виховання порядку, права майбутніх поколінь, спільна соціальна відповідальність, справедлива торгівля, людська безпека, принципи запобіжних заходів тощо. Домінування цих концепцій у сучасній культурі вже ніхто не заперечить. Основна ознака цієї культури – її глобальність. Це невпорядковане поєднання слів та концепцій не слід осуджувати, але також їх не можна недооцінювати… Нова глобальна мова уникає слів, пов’язаних з юдео-християнською традицією: вірність, моральність, сумління, розум, серце, невинність, цнотливість, подруги, чоловік, дружина, батько, мати, син, донька, подружжя, служіння, допомога, авторитет, єрархія, справедливість, закони, заповідь, догма, віра, любов, милосердя, надія, терпіння, гріх, друг, ворог, природа, представництво.
Досить пригадати, як Жак Деріда, віртуоз постмодерністського декон-структивізму, в інтерв’ю «Le Monde» запропонував викинути слово «одруження» з Кодексу Цивільного права Франції й тим самим вирішити проблему юридичного статусу одностатевих пар. Щоб зрозуміти ті виклики, які ставить перед нами глобальна етика, ми повинні взяти до уваги цей фактор відкидання традиційних слів її новою мовою.
Ці нові парадигми відображають драматичну зміну, що чітко відображено в переході Заходу від модернізму до постмодернізму. Нові постмодерні парадигми руйнують старі модерні парадигми. Наведемо кілька прикладів таких змін понять: від розвитку як зростання до сталого розвитку, від уряду до урядування, від представницької демократії до демократії учасників, від авторитетy до автономії та прав індивідуума, від подружжя до партнерів, від щастя до якості життя, від родини до різних форм співжиття родини, від батьків до репродуцентів, від милосердної любові до прав, від культурної ідентичності до багатоманітності культур, від волевиявлення більшості до консенсусу, від конфронтації до діалогу, від міжнародної безпеки до особистісної безпеки, від універсальних цінностей до глобальної етики і т. д.
Нові парадигми стають динамічними принципами діяльності, що вже покладені в основу конкретних та незворотних перетворень у всіх сферах соціально-економічного та політичного життя. Ці перетворення прямо торкаються нас, де б ми не були: у нашому щоденному житті, особливо ж у тих сферах, що є найважливішими для особистої та суспільної моралі. Нові концепції сьогодні пронизують культуру міжнародних, загальнодержавних та регіональних організацій, культуру урядів та їхніх міністерств, політичних партій (і правих, і лівих) та влади на місцях, культуру об’єднань, системи охорони здоров’я й освіти, медіа, незліченних громадських об’єднань та транснаціональних урядів. Різною мірою нова мова проникає і у світ релігії – навіть у християнські громадські та благодійні організації.
Тиха революція з найгучнішим результатом
На краще чи на гірше, усвідомлюємо ми це чи ні, але глобальна культура виховує нас усіх. Її нейтральність це міф, у який серйозно ніхто не вірить. Нові цінності є амбівалентними, це подвійні стандарти. Можливість правдивого консенсусу співіснує з радикальною програмою дій. Амбівалентність не означає толерантність та вибір, хоч більшість людей і вірить у це. Амбівалентність – це процес руйнування дійсності та істини, що веде до застосування сили, домінування та нетерпимості. Парадокс постмодернізму полягає в тому, що він, руйнуючи сучасні вияви застосування сили, в той же час представляє нові, більш витончені та вишукані шляхи силового впливу. Інтегровані в культуру нові концепції не є випадковими –вони розвиваються, вони залишаються керованими своєю внутрішньою логікою. Нові концепції пов’язані між собою, підсилюють одна одну.
Глобальна етика зайняла нішу універсальних цінностей, на основі яких у 1945 р. був витворений міжнародний порядок, який тепер вважається застарілим.
Глобальна етика тісно пов’язана з радикалізмом. Неможливо зрозуміти її окремо від «нової теології», яка на місце Господньої трансцендентності поставила іманентність людини. Більшість нових форм формально ще й досі не увійшли в міжнародне законодавство, а тому не є обов’язковими. Однак ці норми в різний спосіб зобов’язали владу і врешті-решт вплинули на менталітет та поведінку людей різних культур. Вона виглядає більш впливовою, ніж міжнародне законодавство й закони окремих країн. Досить задатися питанням: який глава держави запропонував, сформулював та оприлюднив альтернативу цим новим парадигмам? Яка організація кинула виклик цим принципами? Яка культура ефективно чинила опір? Фактом є те, що всі впливові соціальні та політичні діячі в усьому світі не лише не чинили опору, а й приймали нові парадигми. І це прийняття було повним. Це була тиха революція. Вона відбулася без кровопролиття, без відкритої конфронтації чи повалення інституцій. Навіть ніколи ніде у світі не проводилися відкриті та послідовні демократичні дебати щодо змісту нових концепцій. Жодного відкритого опору чи опозиції. Усе відбулося тихо через «м’які» техніки соціальних перетворень (укладання консенсусів, домовленостей, поради «експертів», діалог, партнерства, паралельні процеси, соціальні техніки, пристосування культур), які є по суті маніпулятивними, а тому нав’язують більшості програму дій меншості.
Революція відбулася як на національному, так і на регіональному рівнях (в ООН та через рухи, громадські організації, насмішливо названі «рухами громадянського суспільства»). Насправді ж ця програма дій не належить ані урядам, ані громадянам. Її авторами є певні групи тиску, які мають за мету, як бачимо, таємно захопити нормативну глобальну владу. Ці групи очолили цю революцію.
Оминаючи демократичні принципи, революція не анулювала зовнішніх структур політичних інституцій. Вона не започаткувала новий політичний режим. Радикальні зміни менталітету та поведінки відбулися всередині інституцій, підприємств, шкіл, університетів, лікарень, урядів, родин – всередині Церкви. Зовні все залишилося незмінним, але всередині вороги охопили все.
Як відбулася революція?
ООН не була єдиною, але саме вона відіграла головну роль у прискоренні світових культурних змін у першій половині 90-х рр. Наприкінці холодної війни люди були готові до перемін. Вони прагнули миру, демократії, свободи, релігійної свободи, примирення між людьми, справді нового консенсусу, реального розвитку, солідарності, цілісного розуміння реальності, свідомого поєднання проблем людини й довкілля в політиці, децентралізації, субсидіарності, рівності, сталого розвитку, рівності жінок, доброго урядування, діалогу між цивілізаціями та більшості інших нових парадигм, прийнятих у 90-тих роках, які, здавалося б, відповідають на очікування людства. Але це очікування не справдилося. Глобальною етикою, солідарністю, альтруїзмом та гуманізмом часто послуговуються як прикриттям для реалізації стратегій знищення люди- ни і суспільства.
Закінчення протистояння між Сходом і Заходом збіглося зі значним пришвидшенням процесів економічної глобалізації. Фінансова та економічна могутність багатонаціональних об’єднань зростала в геометричній прогресії, тоді як вплив мононаціональних країн зменшувався. ООН намагалася посилити свої інституції та зайняти нішу стратегічного центру світового правління. Привласнивши монополію на етику в епоху глобалізації, ООН представляла себе як єдину інституцію, яка здатна зробити глобалізацію гуманною, етичною та сталою у розвитку. Вона пропонувала врівноважити глобальну економічну могутність ринку «універсальним моральним авторитетом». Вирішення «глобальних проблем» можливе лише при існуванні спільних глобальних цінностей – глобальної етики, яку власне ООН взялася витворити і забезпечити її дієвість.
Після завершення холодної війни ООН організувала безпрецедентну низку міжурядових конференцій. Метою процесу конференцій було те, щоб витворити нову інтегровану картину світу, новий світовий порядок, новий глобальний консенсус на нових нормах, цінностях та пріоритетах: освіта (Йомбєн, 1990 р.), діти (Нью-Йорк, 1990 р.), довкілля (Pio 1992 р.), прав людини (Відень 1993 р.), населення (Каїр, 1994 р.), соціальний розвиток (Копенгаген, 1995 р.), жінки (Бейджинг, 1995 р.), житла (Стамбул, 1996 р.) та харчової безпеки (Рим, 1996 р.). Конференції були заплановані як низка заходів, а глобальний консенсус як пакет, що включає всі нові парадигми всередині нових культурних та етичних синтез. Опрацювання та оцінка світом нового консенсусу зайняли лише 6 років. Фаза імплементації розпочалася в 1996 р. З того часу творці революції дбали про те, щоб на дискусіях не піднімалося питання про начебто консенсус.
Спричинена Інтернетом інформаційна революція у середині 90-их рр., численні партнерства та неофіційні транснаціональні урядові мережі, глобалізація в усіх її формах увели глобальний план дій на регіональному та національному рівнях.
Тут треба пригадати, що згідно зі своїм мандатом, ООН є міжурядовою організацією. «Глобальний консенсус», як очікувалося, повинен би виявляти волю урядів; ті ж, своєю чергою, волю громадян.
Але фактично всі глобальні норми були витворені «експертами», які своєю чергою підбиралися з огляду на їхні ідеологічні переконання, їх безумовне прийняття принципів глобальної етики.
Як ідеологам вдалося захопити глобальну нормативну владу?
У 1989 р. наголошували, що «кінець ідеології» автоматично поставить світ у ситуацію консенсусу. Основу міжнародної співпраці творили, здавалося б, з обговорення цілком «нейтральних» питань: нищення довкілля, тендерна нерівність, зростання населення, недотримання прав людини, зростання вбогості, відсутність загального доступу до освіти та охорони здоров’я і т. д. ООН заявила, що ці проблеми є «глобальними» за суттю. За такої логіки уряди потребували насамперед не стільки демократичних дебатів, скільки технічних експертів та базового досвіду ООН. Але це був міф, віра у вигадку про нейтральність цих питань. А в реальності покоління травня 1968 р. , впливові лоббі з контролю зросту населення та їхня багатомільйонна промисловість, еко-феміністичні та інші секулярні західні громадські організації від початку 60-х рр. головні позиції в ООН та їх підрозділах захоплюють учені постмодерністи.
Поки західні уряди зайняті зупинкою радянської загрози, однодумці-ідеологи розгортають свою активність через міжнародні організації, конференції, об’єднують свої зусилля в одній мережі. Вони стають безперечними фахівцями у різних соціально-економічних сферах і вже після 1989 вони виступають як експерти, фахівці, яких потребує міжнародне співтовариство. Не маючи реального опору, ці експерти-ідеологи швидко осягнули глобальне нормативне лідерство. Потаємний план дій меншості ідеологічних технократів спричинив глобальну зміну культури відповідно до того, яким вони бачили цей соціальний устрій. Найбільш промовистий політичний факт культурної революції – це ефективний контроль, набутий самоствореними групами громадянського суспільства над усім апаратом ООН та Секретаріатом ООН над членами урядів держав. Після падіння Берлінської стіни вплив могутніх громадських організацій на «політичні процеси» значно зріс.
«Партнерство» натомість демократичних інститутів влади
«Недержавні» діячі були генераторами зміни культури. Головними партнерами Секретаріату та окремих підрозділів ООН упродовж усього часу були громадські організації, починаючи від «окреслення плану дій» через «творення консенсусу» та «вступу у дію» до «моніторингу прогресу».
Цей принцип передбачав, що представники урядових та неурядових організацій виступають як рівноправні партнери. Щоб приєднатися до партнерства, треба дотримуватися насамперед визначених напрямів та стра- тегій керівників партнерств: принцип однодумності. Таким чином ці партнерства за своєю суттю є ексклюзивними. Щоб долучитися до партнерства, треба визнати спільні засади. І логічним для принципу партнерства – вимагати зростання політичного впливу для «партнерів» за рахунок легітимних джерел влади. Таким чином принцип партнерства найбільше спричинився до нищення демократії. Зараз цей принцип поширився настільки, що створив світову культуру партнерства. Принцип партнерства у дії витворив нові політичні стандарти: доброго управління, демократії учасників, консенсусу та Транснаціональних урядових мереж. Ці стандарти не були започатковані на основі принципу представницької демократії (те ж стосується й універсальних цінностей), а на основі принципу партнерства, який фактично базується на принципах глобальної етики. Небезпека цих стандартів у тому, що відбувається передача легітимного морального авторитету обраних урядів необраним групам, яких об’єднують особливі зацікавлення, і які є не лише нелегітимними, а й ще дуже часто радикальними. Демократія учасників й добре урядування не поєднуються з представницькою демократією, їх розглядають як складові цієї демократії, однак вони розвиваються паралельно і не є контрольовані традиційними засобами.
Світова згода, як її трактують на жаргоні ООН, є збірною, тобто її підтримують багато учасників. Це означає, що всі «громадяни світу» мають бути залучені, повинні засвоїти цей план дій, підтримувати його, вивчати, застосовувати, здійснювати – і це не тільки уряди, а й громадські організації, поодинокі члени громадянського суспільства: групи жінок, представники бізнесу та промисловці, наукові та технологічні об’єднання, родини, діти й молодь, місцева влада, фермери, місцеві мешканці, медіа, імами та пастори… Глобальна етика ставить себе вище суверенітету держав, націй, авторитету, влади батьків та вихователів, вище вчення світових релігій. Вона обминає будь-яку легітимну єрархію. Вона творить безпосередній зв’язок між собою та окремими громадянами – у формі диктатури.
(Друга частина публікації в наступному числі)
Маргарета Пеетерс, Інститут Родини та Шлюбу, Австрія
*******
Дорогі друзі в Україні! Господь дав мені нагоду жити у Львові. Це був час, коли відроджувалася Українська Греко-Католицька Церква. Життя в Україні було для мене великою радістю і благословенням. Тоді я була свідком великої надії серед людей, ми стояли на початку нової ери миру, свободи і процвітання після десятиліть брутального утиску й переслідування. Все це дарувало нам радісне відчуття того, що гряде оновлене життя.
Але з часом праця у сфері журналістики дозволила мені виявити, що після падіння марксизму-ленінізму дійсність стає новим викликом для Церкви і гуманності в цілому: це ціла конструкція нової глобальної етики, промотором якої виступає ООН. Ця етика перетворює культурно-політичні завдання західної культурної революції у глобальні людські норми. Біжучи на хвилях глобалізації, «опінії», стиль життя і норми секуляризованого Заходу вже керують культурами народів світу. А це своєю чергою творить ситуацію, в якій у цілому світі під загрозою залишаються і культурна традиція, і віра в Бога нашого Ісуса Христа.
Сподіваюся, що Схід і Захід, Північ і Південь – усі ми разом зможемо працювати в дусі солідарності, щоб прийняти цей виклик і євангелізувати «нову глобальну культуру». Будучи членами Української Греко-Католицької Церкви, яка черпає з багатств східної літургії, ви маєте особливу місію, щоб здійснити багатоочікуваний внесок у цю справу. Частину свого серця я залишила в Україні і сподіваюся, що з Божою волею я повернуся туди і буду співпрацювати з вами у цій місії.
Ті, хто бажає отримати інформацію, яку я надаю (англійською чи французькою мовами), може контактувати зі мною безпосередньо: mpeeters@logosdynamics.com
Благословення Боже на вас! Радісного вам Великодня!
