Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Новий Служебник УГКЦ: подальші кроки

Із 25 березня 2024 року священники УГКЦ отримали оновлений текст Служебника – основної літургійної книги для звершення Євхаристійної літургії. Про необхідність оновлення літургійної традиції нашої Церкви дискусії точаться віддавна. Ще задовго до початку Другого Ватиканського Собору, першим плодом праці якого була Конституція про Святу Літургію, владики Української Греко-Католицької Церкви на синодах під головуванням Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького не лише дискутували, а навіть виробили досить чіткі принципи оновлення власної літургійної традиції. На ці постанови після повернення в Україну покликався в своєму програмному посланні «Літургійне питання в нашій Церкві» від 18 лютого 1994 року Мирослав-Іван Любачівський, створюючи Літургійну комісію, яку сам і очолив. Відтак оновлення тексту Служебника, а за ним, сподіваємося, й інших літургійних текстів, є чимось природним для життя Церкви, що прагне не лише зберігати ввірену їй молитовну традицію, а й бути постійно актуальною для сучасного християнина. Особливо це стосується мови, яка є дуже динамічним феноменом, що потребує постійної адаптації.

Саме мовним особливостям у цьому виданні Служебника була присвячена основна увага. Їх досить добре представив у своєму інтерв’ю владика Гліб Лончина, а Максим Тимо в одному з попередніх номерів цього часопису1 дав загальну характеристику праці над цим виданням.

Із огляду на це мої міркування будуть присвячені не тому, що вже вдалося зробити в справі оновлення Служебника, а радше майбутньому – тому, що ще необхідно зробити, щоб, згідно зі словами Конституції про Святу Літургію, «священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні».

… Тайно являючи…

Велика праця, присвячена оновленню текстів Божественної літургії, залишиться переважно не(від)чутною для вірних, оскільки більшість цих змін зроблені в молитвах предстоятеля, які віддавна в традиції Церкви називають «тайними». З огляду на неправильне розуміння цього церковнослов’янського слова їх у літургійній традиції почали мовити тихо, приховано від «мирян», адже в популярному сприйнятті «тайний» означає «прихований». Ця абсолютно невідповідна духові літургії «традиція» досить давня, як можна побачити з 137-ї новели імператора Юстиніана (†565), який, намагаючись повернути літургійне моління в його природний стан, писав: «Наказуємо, щоб усі єпископи і пресвітери не тихо звершували божественне приношення і молитву при хрещенні, але таким голосом, який був би добре чутний для вірного народу, щоб душі тих, які слухають, сповнювались від того більшим благоговінням, богохвалінням та благословенням». Бо справжнє значення цього слова є «таїнственний», «причетний таїнству», тому призначення цих «тайних» молитов полягає у «втаємниченні» вірних у хід літургії. Саме тому чини літургій у деяких давніх рукописах називаються містагогіями. Молитви священника мають впроваджувати вірних у таїнства Євхаристії, Хрещення, Миропомазання, літургійної молитви добового кола тощо. Літургійна молитва є висловом віри Церкви. Церква як зібрані в одне тіло Христове клир і вірні спільно проголошує віру, прохаючи Господа дарувати їм те, що вони просять, і дякуючи Йому за одержані благодаті. Немає жодної літургійної молитви, яка мала б бути промовлена «тихо», оскільки всі вони – віра всієї Церкви, прохання всієї Церкви і благодарення всієї Церкви.

Спосіб мовлення «тайних» молитов священниками та єпископами нечутно для вірних створив кілька проблем, пов’язаних із самим чином літургії.

Передусім молитви розділилися на основний текст, нечутний для вірних, завершення-виголос, який вірні чули і відповідали на нього «Амінь», чи іншими приписаними відповідями. Виголос молитви почав втрачати зв’язок із текстом молитви до такої міри, що завершення молитви почали друкувати в іншому місці, ніж саму молитву. Такий підхід почав настільки затирати розуміння того, що маємо справу з одним цілісним текстом, що у випадку богослужінь добового кола молитви перестали подавати взагалі, залишивши самі завершення молитов.

Другим проблемним розвитком стали помноження так званих малих ектеній. Тобто замість того, щоб чути молитву, яка супроводжує антифон, вхід із перенесенням Дарів, підсумок прошень ектенії тощо, вірні на літургії чують чергове «ще і ще в мирі Господеві помолімся. Заступи, спаси, помилуй… Пресвяту, пречисту, преблагословенну», бо священнику потрібен час для того, щоб тихо промовити цю молитву.

Третьою проблемою ходу богослужіння є те, що текст молитви, яка стала тихою, варто було чимось надолужити. Коли анафору – ісповідання віри Церкви – почали мовити потиху, то для вірних її замінили рецитуванням Символу віри. Коли молитви перед причастям почали мовити тихо, треба було додати молитву «Вірую, Господи, і ісповідую…», бо ж вірні мусять якось приготуватися до причастя, а відтак подякувати за нього.

Усе це суттєво переобтяжило сам текст богослужіння і спровокувало необхідність скорочень.,Такі скорочення, виправдані й невиправдані, були впроваджені після Другого Ватиканського Собору згідно з рішенням Синоду наших єпископів.

Однак існує кращий вихід із ситуації, аніж просто скорочення. Вже у 2004 році грецька Церква заохотила своїх священників мовити молитви літургії вголос, видавши для цього відповідні літургійні книги, у яких молитви священника були поставлені там, де й мали бути, тобто перед їх виголосами, а з рубрик була прибрана вказівка читати їх «тайно», тобто тихо. До речі, цей приклад частково наслідувала у своєму виданні 2023 року Православна Церква України, поставивши молитви перед їх виголосами, щоправда, залишивши рубрику про їх «тихе» читання.

Скорочення в чині літургії

Те, що сучасний чин Божественної літургії потребує ретельної реставрації, не підлягає жодному сумніву. Із величезної кількості джерел, які внаслідок оцифрування стали доступними не лише дослідникам, а й кожному, хто цікавиться літургійною традицією, зрозуміло, що сучасний порядок звершення літургії є лиш одним із багатьох можливих і точно не один із найкращих.

Та все ж таки, коли існує потреба зробити порядок літургії компактнішим, точно варто виходити зі скорочення на основі розуміння значення кожного елемента і його первинності або вторинності в чині літургії.

У сучасному чині Божественної літургії дозволяється, наприклад, за потреби скорочувати другий антифон, але водночас залишається обов’язковим для священника тричі потиху мовити Херувимську пісню. Тихе мовлення священником Херувимської пісні є очевидним дублюванням того самого тексту, співаного в той самий час вірними у храмі, та спонукою до подовження вірними цього співу. Тому повторення Херувимської пісні священником є зайвим елементом, від якого можна відмовитися без шкоди для ходу літургії. Натомість дозвіл на опускання другого антифону ламає основоположну для давньої візантійської традиції структуру трьох антифонів, притаманну не лише Божественній літургії, а й усім богослужінням добового кола. Молитви антифонів побудовані так, що в першому ми молимося за можливість молитися у храмі, в другому – за можливість молитися як Церква в її повноті, в третьому – за дар суголосної молитви та можливість слухати Слово Боже. Викинути один із цих елементів означає зруйнувати цю логічну літургійну структуру.

Подібно до трикратного повторення Херувимської пісні сталося і з так званими молитвами вірних. Хоча ці молитви й називають так, все ж таки, як можна побачити із їхнього тексту, вони є радше молитвами священника з подякою Богові за можливість стояти перед Його жертовником і молитися за людей, щоб усі могли неосудно причаститися Тіла і Крові Христа. Такі ж прохання є в молитві «Ніхто із зв’язаних» на Херувимській пісні, і в молитві після поставлення Дарів на жертовник. Очевидно, тут мовиться про різні варіанти тієї самої молитви – прохання про достойне звершення євхаристійної жертви і причастя. Сучасний Служебник передбачає, що священник мав би промовити першу молитву вірних, відтак пропустити малу ектенію між першою та другою молитвами разом із виголосом першої молитви, аж тоді промовити другу молитву з її виголосом. Набагато логічнішим було б молитися лиш одну із трьох молитов за таким принципом: у тижні непарних гласів – першу молитву «вірних», у тижні парних гласів – другу молитву «вірних», у неділі й свята – урочистішу «Ніхто із зв’язаних». Отже, крім компактності, чин літургії буде різноманітнішим.

Вірність власній традиції

Достатньо порівняти рубрики (тобто приписи до ходу богослужіння) львівського Служебника 1930 року (останнього, виданого Митрополитом Андреєм), римського Служебника 1942 року (виданого для УГКЦ Конгрегацією Східних Церков) та будь-якого російського синодального Служебника, щоб одразу зауважити: римський Служебник і синодальні є тотожними. Московська митрополія, а згодом і патріархія, впродовж усього її існування докладала зусиль до того, щоб будь-які інші літургійні традиції взорувалися на неї. Це робилося, зокрема, і внаслідок звинувачення інших Церков, передусім УГКЦ, в латинізації, тобто в запозиченні певних практик із літургійної традиції римської Церкви. Відновлення так званого чистого обряду, яким унаслідок російської пропаганди вважали російський синодальний обряд, стало причиною того, що римський Служебник, який від 1942 року став «офіційним» служебником УГКЦ, насправді є варіантом московської синодальної традиції, яким замінили попередню традицію, зафіксовану Андреєм Шептицьким та рештою греко-католицьких єпископів у львівських виданнях 1929–1930-х років.

Інколи ці зміни є маргінальними, а інколи стосуються важливих древніх літургійних традицій, які збереглися в УГКЦ, але були усунені в російській традиції. Як приклад тут можна навести рубрику про сидіння священника на горному сідалищі під час читання Апостола. В львівських служебниках до 1930 року рубрика звучить так: «Коли читають Апостол, ієрей сидить на горному сідалищі». Натомість у римському, як і в російських, від початку ХХ століття рубрика звучить так: «Відомо, що ієреєві не годиться виходити на горне місце, ані сидіти на ньому, але сидіти на боці горного сідалища, з південної сторони». Те, що священник сидить на горному сідалищі, є давньою практикою. Це можна побачити в писаннях святого Симеона Солунського (†1429), натомість російська «традиція» засвідчена не раніше початку минулого, тобто ХХ століття. Те, що вчення Симеона Солунського було прийняте в традицію нашої української Церкви, засвідчене в творі «Про церкву» Феодосія Софоновича, написаному в 1670 році: «Священик йде тоді до горнього місця, символізуючи, що Христос, Який вознісся, сів праворуч від Отця, бо горнє місце значить Христовий Маєстат праворуч Отця, і тому, дивлячися на горнє місце, ієрей каже: «Благословен єси на престолі царства», бо це місце символізує Христовий Маєстат і тут же, коли читають Апостол, ієрей сидить на горньому місці, як Христос, праворуч Отця».

Отже, богослужіння відбувається логічно, адже предстоятель предстоїть перед престолом і так само предсідательствує в громаді.

У кожному разі і УГКЦ, і ПЦУ слід із особливою увагою поставитися до джерел своєї літургійної традиції, залишити синодальний обряд РПЦ його творцям, а самим повернутися до справжніх джерел київської традиції чи навіть до найдавніших добрих традицій візантійської Церкви.

Псевдоімперські суперлятиви

Однією з важливих змін у новому Служебнику є уникання терміна «раб Божий» стосовно вірних. Насправді існують богословські аргументи за і проти цієї фрази, що й зазначене в поясненнях до змін. Та все ж таки цей крок був зроблений. Натомість інший, набагато важливіший, все ще має бути зроблений. Мовиться про вживання термінів «святіший», «блаженніший», «преосвященніший» тощо стосовно вищих церковнослужителів. Почати, напевно, варто з того, що ці терміни є порівняно нещодавніми в літургійній традиції. Навіть у часи візантійської «симфонії», тобто державного християнства, в літургійних текстах неможливо зустріти цих термінів стосовно архиєпископів і патріархів. У літургійній молитві Церква молилася за «архиєпископа» чи «єпископа», згадуючи його ім’я, але не додаючи якихось інших означень, як-от «святіший» чи «(високо)преосвященніший». Запозичені з церковнослов’янської як суперлятиви, в українській мові ці означення порівняльного виду не мають жодного сенсу. Святіший чи блаженніший від кого, запитає слухач. Навіть до проголошених Церквою святих ми звертаємося як до «святих» і «блаженних», а не «святіших» і «блаженніших». Із терміна «(високо)преосвященніший» взагалі дуже важко зрозуміти, що саме мається на увазі. Цього псевдоімперського «насліддя» треба позбутися негайно, якщо ми не хочемо стати посміховиськом у очах кожного, хто серйозно ставиться до віри та літургійного життя Церкви.

Відновлення втрачених молитов

Одним із феноменів розвитку візантійської традиції є уніфікація певних літургійних текстів, які оригінально були окремими для Літургій Василія Великого та Йоана Золотоустого. Ось якими, для прикладу, були молитви Літургії святого Йоана Золотоустого, які в сучасному чині замінені запозиченими з Літургії святого Василія Великого:

Молитва приношення: Господи Боже наш, Ти приносиш себе Агнцем непорочним за життя світу, споглянь на нас і на хліб цей і чашу цю і сотвори їх пречистим Твоїм Тілом і чесною Твоєю Кров’ю на причастя душ і тіл. Бо освятилося і прославилося пречесне і величне ім’я Твоє Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас і навіки-віків.

Молитва входу: Благодітелю всіх і всього творіння Зиждителю, прийми Церкву Твою, яка входить, і сповни кожному те, що на користь йому, і всіх приведи до досконалості, і сотвори нас достойними царства Твого. Благодаттю, і щедротами, і чоловіколюб’ям єдинородного твого Сина, з яким благословен єси з Пресвятим Твоїм Духом нині повсякчас і навіки-віків.

Молитва трисвятого: Святий над святими, Боже наш, Ти єдин Свят і во святих опочиваєш, Свят єси і славу неосяжну Сам у Собі посідаєш! Святий Боже, Ти Словом усе встановив; Святий Боже, Тебе неустанним голосом чотириликі істоти прославляють; Святий Боже, Тобі сонми святих Ангелів і Архангелів незримо з трепетом поклоняються і славословлять; Святий Боже, Ти до невмовкаючого голосу многооких Херувимів вухо прихиляєш і недріманним оком на них споглядаєш; Святий Боже, Ти возсідаєш на шестикрилих Серафимах, які крильми своїми плещуть, і приймаєш від них переможну пісню: Свят, Свят, Свят Господь Саваот! Свят бо єси, Боже наш, Якому Начала, Власті і Господства в Небі поклоняються, а на землі люди пісню возносять і шану віддають. Сам, Чоловіколюбче, прийми і з уст нас, грішних, Трисвяту пісню, яку приносимо від нас і від усього народу Твого, і зішли нам багаті милості і щедроти Твої, молитвами святої Богородиці і всіх святих, що од віку Тобі благоугодили. Бо Свят єси, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас і навіки-віків.

До цього варто додати, що в сучасному чині літургії втрачена велика кількість так званих заамвонних молитов, окремих практично для кожного великого свята, а також для неділь постової та цвітної тріодей. Частина з них надрукована в сучасному грецькому Служебнику 1950 року, виданому в Римі і перекладеному іспанською мовою для літургійного вживання християнами візантійської традиції в іспаномовних країнах. Згадані молитви надруковані й у Служебниках Грецької Православної Церкви.Відновлення автентичних текстів і обрядів безсумнівно є величезним знаком живого передання Церкви, завданням якої є не лише зберігати й виконувати певні обряди, а й дбати про те, щоб вони були автентичними і являли усю повноту молитви Церкви, не спотворену жодними історичними, політичними чи невластивими для певної традиції богословськими причинами. Особливо цінним це мало б бути для Католицьких Церков, бо саме до цього закликають їх офіційні документи Католицької Церкви, такі як Конституція про Святу Літургію: «Літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які підлягають змінам і з бігом часу можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої Літургії або ж якщо вони стали невідповідними» (КСЛ 21). Особливо Східні Католицькі Церкви, літургійна традиція яких належить до повноти передання всієї Католицької Церкви, мали б дбати про те, щоб їхня літургійна традиція відповідала найкращим її зразкам: «Першою вимогою до кожного оновлення східної Літургії, що також стосується літургійної реформи на Заході, є нове відкриття повної вірності власним літургійним традиціям, користуючись їхніми багатствами і усуваючи те, що суперечить їхній автентичності. Така турбота не підпорядковується, але передує так званому осучасненню» (Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ 18).

Василь Рудейко, священник УГКЦ

  1. Максим Тимо. Новий Служебник УГКЦ: історія становлення // Патріярхат 1 (2024) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/novyy-sluzhebnyk-uhkts-istoriia-stanovlennia/).
Поділитися:

Популярні статті