Образа як точка вразливості та зростання. Психологічний і біблійний досвід проживання цього почуття

Образа – пекучий біль усередині. Душевна рана, завдана людиною, від якої не очікував підступу. Довгий посмак гніву. Беззахисність і прохання про любов. Меч образи завжди двогострий: ми можемо бути тими, хто ображається, і тими, на кого ображаються. 

Особистий досвід

Коли я повертаюся до своїх перших образ, то бачу раннє дитинство. Подружка, старша за мене на кілька років (а отже, сильніша й розумніша), стриже моїх ляльок і запевняє, що волосся в них відросте. А коли справу вже зроблено, мама каже, що воно ніколи не відросте. Тоді в моєму дитячому серці з’являється образа через несправедливість.

Мама сварить мене за неакуратний почерк та незаповнений шкільний щоденник. Вона кричить так голосно, що я почуваюся беззахисною і вразливою, хочеться сховатися, щезнути, перестати бути. «Чому?» – моє серце спалахує образою. Адже мама, яка мала бути джерелом любові та справедливості, починає несправедливу лайку, а я ж пишу так, як умію.

Або ж мама пояснює мені, що ображатися погано: «на ображеному біси їздять». Виявляється, образа – це майже злочин. Член сім’ї, який ображається, порушує родинну єдність. Тож образа, як і ненависть чи гнів, стає почуттям «поза законом».

Але образи з віком не зникають, а тільки накопичуються. Найгірше, що вони заперечуються. Адже всім відомо, що ображатися недобре. Тому, щойно в серці спалахує образа, намагаєшся її придушити. Але вона нікуди не дівається – проривається нав’язливими думками, проєкціями, неврозами, депресіями та психосоматичними проявами. Зрештою, ти сам починаєш ображати інших, агресивно й несправедливо ставитися до людей. Не легше й у Церкві, де заклик прощати звучить категорично. Лише з часом розумієш: прощення – це не миттєвий акт, а тривалий шлях до дорослішання і цілісності.

Одна з найглибших моїх образ – образа на маму. Вона ніколи не вміла просити вибачення за несправедливі вчинки, за брак любові та уваги. Часто здавалося, що мама зовсім не бачить у мені окремої особистості. Вона краще за мене знала, де мені вчитися, як жити, яку зачіску носити, з ким дружити. Її гіперопіка душила будь-який мій самостійний порив.

Щоб пробачити маму, я пройшла довгий шлях: Церква, сепарація з переїздом в іншу країну, визнання образи, психотерапія, роздуми над Святим Письмом, книжки з психології. У якийсь момент я усвідомила, що вже не ображаюся. Я зрозуміла: усе, що мама робила несправедливо, йшло від її власного безсилля. Я ображалася лише тому, що була слабкою дитиною. І коли я нарешті подорослішала, то образи просто втратили сенс. Натомість я побачила, скільки доброго дала мені мама, попри наші конфлікти, скільки сил і турботи вона вклала в моє виховання, незважаючи на власні обмеження. Мир з мамою виявився не лише примиренням із нею, а й миром усередині себе, визнанням власної обмеженості – смиренням. Але щоби дійти до цього, знадобилося кілька десятиліть. Зараз я в тому віці, в якому була моя мама, коли мене народила. І я вже не ображаюся на неї. Бо зрозуміла її.

Я маю інвалідність з дитинства. Коли мене лікували і було боляче, я ставила Богові те саме запитання, що й мамі: «Чому?». 

«Чому я?», – питала Його в темних коридорах лікарень під невгамовні дитячі крики. Я почувалася тривожно й небезпечно. Чи була в цих моїх перших щирих молитвах образа, важко сказати. Запитання до Бога – не те саме що до людини. Бо ніколи точно не знаєш, до Кого звертаєшся. В дитинстві, коли я ще геть не відрізняла реальності від вигадки, Бог здавався мені реальним, схожим на малюнки з дитячої Біблії чи ікони. У підлітковому віці я відчувала, що говорю з Порожнечею.

Згодом я зрозуміла: найкращий спосіб почути відповідь – це пізнати Того, до Кого звертаєшся. Іноді розуміння Іншого – це шлях до прощення. У моєму випадку з Богом саме так і сталося. Я так захопилася спробами зрозуміти Його, що забула свої образи. Хоч вони безумовно були і, можливо, ще будуть. Але тепер я більше не забороняю собі ображатися, як колись. Час від часу ми опиняємося в слабкій позиції щодо близьких чи Бога, і тоді є ймовірність образитися. Але чесно прожита образа може відкрити доступ до глибших шарів прощення.

Ще одна моя архетипна образа, з тінню якої я маю справу постійно, – образа на суспільство. Як дитина з інвалідністю, я потребувала окремого супроводу. Та в школі діти мене не приймали. Вчителі не розуміли моїх потреб. Не всі члени моєї сім’ї приймали мене. На мене часто не звертали уваги. Бувало, в школі мене залишали без їжі, води, доступу до туалету, без жодної допомоги протягом 7–9 годин поспіль.

Цю проблему зараз я теж можу усвідомити як образу, вона викликала відчуття глибокого і довготривалого незадоволення життям, розрив з дійсністю, депресивні та дисоціативні стани. На проживання й осмислення цього досвіду знадобилося чимало часу. Минуло багато років, перш ніж я знову змогла довіряти людям, суспільству і без страху відторгнення шукати залученості в роботу, в церковне спілкування, в дружбу.

Я бачу, що в тих частинках моєї душі, де жила образа з невротичними та депресивними проявами, тепер спалахує любов, надія й довіра. Я поступово повертаю собі мир – з Богом, з громадою, з близькими людьми. Це шлях дорослішання. Не заперечення образ, а визнання та проживання їх зсередини, коли через власну уразливість ти поступово зростаєш від небезпечної та вразливої позиції дитини або жертви до позиції зрілої людини та суб’єкта власного життя, що не боїться розмовляти з Богом та з іншими, бо знає що отримає відповідь.

Зараз я розумію слова брата Роже з Тезе: «незважаючи на випробування, життя зіткане з Божого прощення»¹ і знаю, що просити в кожному конкретному випадку означає ввійти у реальність Божого прощення. Однак шлях переживання образи та здобування миру всередині себе не завжди буває легким і одномірним, і немає можливості скоротити цю стежку простою забороною образ та відмовою від переживань, бо прощення є справжнім дивом зцілення, а зцілення як повернення цілісності може тривати щонайменше все земне життя й охоплювати його у всіх аспектах.

Щоб пояснити, що відбувається з людиною в стані образи, спробую розібрати цей феномен з різних боків: психологічного, соціального, біблійного та богословського. Я зібрала докупи всі ті думки та переживання, які допомагають мені самій у кожному новому випадку, коли на мене ображаються чи я ображаюся, знаходити в собі сили на любов і прощення.

Образа як психологічний та антропологічний феномен

Практично кожен із нас колись ставав об’єктом образливих слів, і майже напевно ми самі бодай раз когось образили. Звичка ображати є універсальною для всіх культур. Образи в сутності є найнижчою формою вираження незгоди, які притаманні дітям: вони не містять ані раціональності, ані аргументу, лише зачиняють двері до розуміння і знищують можливість діалогу.

Зазвичай люди ображаються, коли переконані, що винен інший: він робить щось не так, провокує або розчаровує нас. Часто образа стає реакцією на загрозу – коли нам здається, що хтось порушує наші кордони або цінності. Вона виконує роль швидкого емоційного «випускання пари», але дуже часто є лише способом уникнути відповідальності за власні емоції.

Образа – не єдине почуття, а радше їхнє скупчення. Це складне переживання, що містить гнів, розчарування, сум і почуття глибокої небезпеки. Причому гнів може бути не завжди явним. Іноді він пасивний, коли людина довго мовчить і свідомо або несвідомо таїть образу. Це накопичує внутрішню агресію і породжує незадоволення власним життям – ще одне почуття, що виникає з відчуття несправедливості та безсилля.

Приниження і знецінення потребують компенсації. І часто така компенсація виявляється в спробі показати владу над іншими, у самоствердженні через демонстрацію власної «кращості». Тому людина, переживаючи образу, може почати ображати інших.

У цьому й полягає складність феномену: страждають різні сфери особистості, кожна шукає свій спосіб компенсації. Тож образа – не просто «болюче почуття», а цілий комплекс реакцій і механізмів, які формують і наші стосунки, і наше бачення світу.

Дослідники зазначають, що найчастіше образи зосереджуються на чотирьох темах:

• Непотрібність. Багато щоденних образ спрямовані саме на підкреслення нікчемності людини. Їхня мета – принизити, змусити відчути себе безпорадним, незначним або неспроможним. Так знецінюється гідність і заслуги того, кого ображають.
• Дурість. Оскільки інтелект є дуже цінним у більшості культур, не дивно, що чимало образ стосуються саме цієї риси. Називати людину дурною чи неуком є намаганням знецінити її думки та стерти їхню важливість.
• Моральна зіпсованість. Усі культури мають набір спільних цінностей та соціальних норм. Ті, що порушують правила, ризикують опинитися в ізоляції, адже їх сприймають як загрозу усталеному порядку. Тому чимало образ спрямовані на поведінку, яку вважають ганебною, сороміцькою чи неприйнятною.
• Особливість. Інший тип образи зосереджується на найбільш незвичних рисах людини, переважно тих, що занадто відхиляються від норми та викликають відчуття дискомфорту. В цьому випадку намагаються виставити людину білою вороною, яка не заслуговує на увагу чи повагу через свою інакшість².

У будь-якому випадку образа говорить набагато більше про того, хто її виголошує, ніж про того, кому вона адресована. Вона свідчить про брак самоконтролю, відсутність аргументів і внутрішню невпевненість.

З психологічного погляду образа – не аргумент, не спроба вирішення конфлікту, а емоційна реакція, що вказує на незрілу поведінку. Вона свідчить про:

* брак аргументації – коли людина не має переконливих підстав, щоб захистити свою позицію;

* нездатність до діалогу (втрата суб’єктності) – коли замість співрозмовника бачать лише ворога;

* емоційну та інтелектуальну незрілість – коли немає внутрішніх ресурсів для конструктивної відповіді.

Людина діє на трьох рівнях³:

1. Дораціональний – племінний рівень, де будь-яку «небезпечну» поведінку засуджували й карали вигнанням зі спільноти або навіть смертю. На цьому рівні образа є спробою вказати на загрозу для безпеки чи порядку.
2. Раціональний – рівень логічного аналізу, діалогу та аргументів.
3. Постраціональний – рівень зрілості, де поєднуються раціональність, емпатія і внутрішня свобода. Ми не можемо досягти постраціонального рівня розвитку особистості, якщо не пережили дораціонального і раціонального.

Образа належить до дораціонального рівня. Це своєрідна «племінна реакція». Якщо людина відчуває небезпеку від інших людей, суспільства чи навіть від Бога, першим результатом стає образа. Проте саме вона може стати й точкою зростання:

• на раціональному рівні – у вмінні провадити розмову, висловлювати факти й емоції без агресії;
• на постраціональному рівні – у здатності приймати відмінності, бачити глибший, незбагненний без Бога сенс і діяти з позиції мудрості.

Згідно з психологією розвитку образа може бути початком кризи, виявленням вразливості та слабкості, як також поштовхом до дорослішання і зміцнення – пошуку аргументації, діалогу і, нарешті, виходу до зрілості та любові.

Образа в Старому Заповіті

Хоча Біблії не містить слова «образа», натомість як почуття, як рана від гніву і джерело заздрості вона розкривається з перших сторінок Старого Заповіту. Щоб розгорнути цю тезу, зазирнемо в книгу Буття, бо вона є не тільки історією про створення світу та обраного народу, а й своєрідною духовною мапою людських стосунків і почуттів, у якій головну роль відіграє досвід образи. Образа тут – не випадковий мотив. Вона стає рушієм історії, джерелом конфліктів, але й точкою входу до глибшого розуміння Бога. Водночас у Бутті бачимо й вихід з образи, який веде до єдності й примирення.

Історія гріхопадіння наповнена невдоволенням Адама та Єви Богом: «Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв. … Змій спокусив мене, і я їла». Здається, перше почуття, що охопило людей після гріхопадіння, це образа на Бога, одне на одного і сам світоустрій. Це змій винний, це жінка винна. Винні всі! Типова дитяча позиція: сталося лихо, а винні всі, окрім мене, я на всіх ображений.

Якщо ж згадати, що церковне передання зберегло легенду, що диявол пав, бо позаздрив людям, яких Бог наділив гідністю, більшою за янголів, і образився на Бога, то ми розуміємо, кому мимоволі уподібнилися люди, що дорікають Богові…

Перший великий конфлікт після вигнання з раю – історія Каїна та Авеля.

Каїн відчуває образу на Бога, який прийняв жертву брата, а не його, а також на брата, який став більш прийнятним і «успішним» у Божих очах. Господь закликає Каїна прожити образу в екологічний спосіб: «в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Бут 4: 7). Пануванням тут була б позитивна робота Каїна над собою. Він міг би задуматися, чому його дар не вгодив Богові, а дар Авеля був прийнятим. Він міг би трансформувати енергію образи в енергію самозміни, розвитку і дорослішання в діалозі з Богом. Це відкрило б йому ту дорогу любові, яку раніше за нього вгадав молодший брат. Натомість ця образа трансформується в ненависть до Авеля і завершується вбивством. Отже, перший гріх поза Едемом – це не просто гнів, а образа, яка вбиває.

Друга велика лінія – конфлікт між Сарою та Агар. Остання зневажає безплідну господиню, а Сара відповідає жорстокістю. В центрі цієї історії – недовіра до Божої обітниці. Коли ж кожна з жінок отримує своє від Бога: Сару Він благословляє народженням Ісаака, а Агар обіцяє численне потомство через Ізмаїла, то напруга послаблюється. Тут образа виявляється тимчасовим станом, який долається через усвідомлення гідності, даної Богом кожному.

Яків, обманом заволодівши первородством і благословенням, глибоко ранить Ісава. Ісав ображений як на брата, так і на матір, яка вибрала молодшого. Ця історія повторює мотив Каїна і Авеля, але з новим результатом: через 20 років Яків повертається до брата і визнає в його обличчі «обличчя Бога» (Бут 33:10). Це показує, що образу можна подолати лише у відкритті Божої присутності в іншому.

Образа проявляється й у родині Якова. Лія, нелюблена, страждає від байдужості чоловіка, а Рахіль – від непліддя. Потому Рахіль, кохана дружина, страждає не тільки від образи на сестру, вона ображається на весь світ: на чоловіка, Бога, бо її життя не складається по любові, яка їй начебто була дана й обіцяна. Їхня історія показує, що навіть у житті патріархів образи та ревнощі супроводжують шлях віри. Це нагадує нам, що святість не виключає людської вразливості.

Кульмінацією книги Буття стає історія Йосипа. Її також можна прочитати як історію проживання образи.

Брати ображені на батьківську прихильність до сина його коханої дружини і Божий дар пророцтва, відкритий Йосипу з дитинства. Вони хочуть його вбити, але зраджують, продавши у рабство. Це страшна несправедливість, яка могла б завершитися помстою з боку Йосипа. Однак Йосип, пройшовши шлях приниження і випробувань, не лише прощає братів, а й бачить у їхньому злочині дію Божого промислу: «Ви задумали зло проти мене, але Бог обернув це на добро» (Бут 50: 20).

Йосип фактично займає місце Бога в стосунках із братами: він не відповідає образою на образу, а дарує прощення, рятує життя та відновлює єдність. Це величний прообраз Христа.

Книга Буття вчить, що образа є невід’ємною частиною людської історії. Вона супроводжує шлях від Едему до Єгипту, від Каїна до Йосипа. Але водночас Буття показує: образа в історичній перспективі, яка перетинається з Божою премудрістю, може стати не кінцем, а початком нового етапу – шляхом до прощення і благословення.

Йосип виявляється праобразом Того, Хто остаточно зніме образу з людства. Бо досконале прощення знаходимо лише у Христі, який, будучи ображений, «не ображав у відповідь» (1 Пт 2: 23), а простив кривдників і відчинив двері нового життя.

Ми могли б іще довго говорити про образи в Старому Заповіті, але викладених прикладів достатньо, щоб зрозуміти, що образа є звичайною частиною людського життя. Коли вона визнається, можна стати на шлях, що трансформує її в силу любові та прощення.

Образа в Новому Заповіті

Новий Заповіт можна прочитати як історію глобальної образи людства, в центрі якої Христос. Він стає магнітом, на якого проєктуються людські розчарування, страхи й неприйняття. Подібно до біблійного Йосипа, на якого ображалися брати, Христос стикається з нерозумінням та ворожістю з боку фарисеїв, садукеїв і навіть найближчих послідовників. Йому закидають, що в ньому «біс», називають самарянином, тобто людиною з неправильною, спотвореною вірою, і в цій агресії легко вгадується не лише богословська суперечка, а й глибока образа на того, хто порушує звичний порядок сім’ї, племені або народу. У відповідь Христос викриває цю закритість, кажучи: «Ваш отець – диявол» (Ін 8: 44), а отже, показує, що джерелом образи на нього очільників ізраїльської релігійної спільноти є неспроможність до діалогу з Богом.

Причиною ворожості релігійної еліти Ізраїля проти Ісуса Христа стає не так закон, як брак любові й незрілість віри фарисеїв. Там, де відсутнє живе розпізнавання Божої присутності, з’являється образа, яка руйнує єдність. Христос стає «небезпечним» в очах релігійних і суспільних лідерів, адже виходить за межі їхніх очікувань і норм, а отже, ставить під сумнів збереження їхньої влади, без якої вони не бачать життя. Подібна логіка спрацьовує і в історії Юди: зрада народжується з розчарування та образи на Вчителя, який не виправдав очікувань. Так і в людських стосунках ми нерідко ображаємося саме на тих, кого любимо, бо вони стали для нас непередбачуваними й небезпечними.

Цей досвід пояснює і наше ставлення до Бога. Ми часто ображаємося на Нього, коли Він не відповідає нашим схемам і надіям. Але в основі цього  не Божа «помилка», а наша власна незрілість і неспроможність прийняти від Бога «як хороше, так і погане» (Йов 2: 10). Ісус перебуває в повноті зрілості, в ньому є внутрішня цілісність, єдність і спроможність всіх і все об’єднати в тій цілісності, яка походить з нерозривних взаємин із Отцем: «Я і Отець – одне» (Ів 10: 30). Ці слова потенційно долають розрив між поколіннями. В Христі немає розриву, який продукує образу. Він не має відчуження від Отця, на відміну від героїв численних міфологічних історій від Зевса та Кроноса до царя Едіпа або Рустема та Сухраба з Шахнаме, де батько і син трагічно вільно або невільно стають ворогами. Христос перебуває в «супердорослій» зрілій позиції: Він не має образи ні на Отця, ні на світ, ні на людей-грішників, адже Сам є Творцем. Маючи цілісність в собі, Ісус Христос долає розриви між сучасністю, минулим та майбутнім, між різними культурами та світоглядами, між окремими індивідами і пропонує всім індивідам та людству загалом вступити в нероздільну єдність Трійці як спосіб долання мережі образ-розривів, що руйнує світ особистості та соціуму.

Єднання з Христом долає наші власні образи. Зрілість у християнському розумінні не означає черствості багатьох дорослих, а радше здатність прощати і бути в зв’язку з Отцем. Апостол Павло закликає: «Браття! Не будьте дітьми розумом: на зло будьте немовлята, а розумом будьте дорослі» (1 Кор 14: 20).

Це і є заклик до зрілої любові, котра нескінченно долає образи прощенням,  на яку Христос вказував апостолу Петру: «Господи, скільки разів маю прощати братові своєму, коли він згрішить проти мене? Чи до семи разів? Ісус відповів йому: Не кажу тобі – до семи, але аж до сімдесяти разів по сім» (Мт 12: 21–22). Водночас усвідомлення власних ран і дитячого браку любові може стати важливим етапом зцілення та дорослішання. Ці рани відкриваються в Церкві, щоб бути осяяними світлом Царства, образом воскресіння й нерозривної єдності буття.

Ту саму історію зустрічі замкненої в собі образи та розкритих обіймів Божого прощення бачимо в притчі про блудного сина. Старший син бачить добре ставлення до молодшого брата, і в ньому спалахує суміш заздрості, розчарування, сумнівів у батьківській любові. Старший син ображається на батька, на брата і опиняється в дитячій позиції щодо рідних. І хоча батько готовий прийняти старшого сина в свою необмежену любов, як і молодшого, старший син не готовий увійти в цю любов, доки не вийде з позиції «ображеної дитини».

У нашій церковній спільноті ми мали зухвалість розіграти притчу про блудного сина в ролях. І закінчили щасливим фіналом: старший син прийняв любов батька та доєднався до свята з приводу повернення молодшого… Цілісність сім’ї та творіння було відновлене в містерії прощення.

Чому Христос не ображається, де Він бере ресурс для нескінченного прощення та любові?

Ісус не ображається, бо в Ньому є внутрішня гідність, що зростає через любов з Отцем та її глибоке усвідомлення. Його самоцінність походить від нерозривного єднання з Отцем, від любові, а не від зовнішньої оцінки чи якихось умов – у безпеці ми чи ні. В Христовому серці присутня ця любов і вічне життя від Отця, і тому в Ньому немає потреби захищатися від зовнішнього середовища, воно не сприймається як вороже, радше як стражденне й розколоте. Що ближче ми стаємо до Отця, то більше наближаємося до наших земних батьків. Думаю, це взаємопов’язано: що глибшим стає наш внутрішній зв’язок із Господом, то більшим є наше примирення з усіма, то стійкіші ми до образ. Ми вкорінюємося в любов до Бога й отримуємо нашу цінність у стосунках з Ним, а не в зовнішніх оцінках чи здобутках, як це було у фарисеїв і загалом у незрілих людей. Зріла людина має цю внутрішню самоцінність, її глибинне коріння – усвідомлення себе, що має коріння у стосунках із Богом. Людина, яка перемагає образи в собі, має ресурс долюбити свою внутрішню ображену дитину в зрілий співчутливий спосіб, бо пізнає Божу любов і любить за подобою Божою.

Отже, образа в Новому Заповіті постає не лише як психологічний досвід, а як богословська категорія, що відкриває контраст між людською незрілістю і божественною повнотою любові. Христос, який розчиняє образу в глибині Вітцівської любові, приймаючи від ображених братів ганьбу та смерть, стає ключем до нашого визволення із замкненого кола дитячих образ, що зростають на підґрунті браку любові й небезпеки, які приносить відсутність любові.

Висновки 

Образа як заклик до прощення та необхідний елемент дорослішання

Нас ображають ті речі, які ми сприймаємо як несправедливі, принизливі або такі, що знецінюють. Це вказує на те, що в кожній людині закладена глибока потреба в справедливості, у повазі до її гідності, визнанні її унікальності, в любові та безпеці. Можна сказати, що за цим стоїть певне відчуття «так має бути». Наче пам’ять про райський сад, де панувала любов і справедливість.

Для розвитку дитина потребує любові. Її знання про себе формуються в дзеркалі ставлення батьків. Саме там вона отримує перші сигнали про власну цінність, гідність і бажаність. Якщо ж у процесі виховання бракує любові, яка підтверджує цінність, то виникає схильність до образливості, коли внутрішні опори переносяться назовні. Тоді людина чекає від світу, а особливо від близьких, ідеальної поведінки, дії з любов’ю і справедливістю, немовби вони можуть діяти так, як діє Бог.

Звідси настає розуміння, чому лікування від образливості приходить через «розчарування» – зняття ідеалізації з батьків, друзів, навіть зі світу в цілому. Це непростий, але необхідний процес, адже він відкриває шлях до зцілення зраненої, дефіцитарної частини особистості, яка очікує божественної любові й підтвердження.

Образа є невід’ємним елементом дорослішання людей, спільнот і суспільств і може стати як помічником, так і перешкодою в ньому залежно від нашого ставлення до неї. Вона може стати поштовхом до агресії та руйнування або ж точкою зростання, переходом до зрілості та діалогу з Богом, з іншими та зі світом загалом. Коли ми уподібнюємося Христу, зміцнюємо свій зв’язок із Отцем і дозволяємо любові наповнювати наші серця, то перестаємо чекати, що нас обов’язково мають захищати або любити. Ми поступово самі стаємо тими, хто любить, і тими, хто дарує іншим безпечний простір. У такому стані образа втрачає свою гостроту: замість неї приходить здатність прощати й будувати діалог. Коли ми дорослішаємо, то часто непомітно для себе долаємо образи та зміцнюємо зв’язок із Богом, близькими, суспільством.

Інший шлях реакції на образу – це вихід в агресію, шлях Каїна, шлях сатани, шлях держави-агресора, яка, керуючись образою, нападає на іншу країну. Отже, образа є багатовимірною: може вести як до руйнування, так і до духовного зростання.

Справжня зрілість полягає в умінні сприймати образу як заклик до прощення й любові. Тоді образи стають знаком, що потрібно плекати в серці довіру до Бога і поглиблювати зв’язок із Ним. Адже в Ньому завжди можна знайти ту любов і зрілість, якої бракує нам самим. Тільки так образа стає не пасткою, а нагодою дорослішати у вірі та наближатися до Христа.

«Люди, які багато пробачили одні одним, люблять глибше і повніше», – писав отець Юзеф Августин⁴. І досвід переживання й долання образ може бути переосмислений як досвід нескінченного поглиблення в любові та вірності.

Юлія Локтєва

1. No greater love: sources of Taizé. Continuum International Publis 1991.
2. No greater love: sources of Taizé. Continuum International Publis 1991.
3. Benet-Martínez, V, Waller, N. G. From adorable to worthless: Implicit and self-report structure of highly evaluative personality descriptors // European Journal of Personality 1 (2002) 1–41.
4. Юзеф Августин. Таїнство сповіді. Львів: Свічадо, 2017.

Поділитися: