Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором
Річард Рор «Вселенський Христос: правда, яка змінює все». Джерело фото: https://shop-ugcc.com.ua/

Огляд книги: Річард Рор «Вселенський Христос: правда, яка змінює все». Львів: Свічадо 2025, 288 с.

Декілька місяців тому, здається, на самому початку цієї прохолодної весни, я зайшов до магазину «Свічадо» та з подивом побачив на полиці з новинками книжку, яка мала обкладинку, прикрашену іконою авторства Данила Мовчана, із заголовком «Вселенський Христос». 

Ця праця сучасного християнського мислителя отця Річарда Рора у 2019 році ввійшла до списку бестселерів The New York Times разом із книгами Стівена Кінґа, Мішель Обами, Юваля Ноя Харарі та навіть Дональда Трампа-молодшого. Незважаючи на таку строкату компанію, книга отця Річарда, на мій погляд, є однією з найяскравіших праць сучасної християнської теології – такої, що здатна говорити про складне просто, не втрачаючи глибини. Появу подібної книги в списку популярної літератури можна сприймати як містичне явище – прояв «таємничого змішання» духовного й повсякденного, про яке писав святий Григорій Ніський, говорячи про «змішаність втіленого Слова з людиною для обоження людського через це змішання»1. Річард Рор розвиває думку Григорія мовою, доступною як професору, так і підлітку: «Таємниця Христа являє себе щоразу, коли матерія і дух діють як одне ціле… Починаючи розділяти, ніби нам вирішувати, де є Христос, а де Його немає, ми щоразу програємо».

«Вселенський Христос» – це текст водночас простий і складний. Простий за стилем, але глибокий за змістом. Він може видатися складним через те, що ми не звикли приймати істини, які здаються занадто простими. Це поєднання  споглядальне й парадоксальне. Хотів би поділитися своїм враженням від цієї книги не як фахівець у сфері теології, а як звичайна людина, чий молитовний досвід резонує з думками автора. Враховуючи те, що книга неодноразово застерігає від «лінійного мислення», спробую викласти свої враження не у вигляді традиційної рецензії, а як своєрідне перебирання цитат, як намистин вервиці.

Правда, яка змінює все, саме так можна найкраще описати Добру Новину – Євангеліє. Нове бачення, яке відкривається в нас і яке ми відкриваємо в собі з Божою поміччю. Це бачення завжди має одну характерну рису: воно змінює все  навколо нас і всередині нас. Навіть якщо ви були глибоко релігійною людиною у релігійному суспільстві, це відкриття все одно вимагає змін. Яким би не було ваше «все», воно потребує переображення в світлі найвищої Істини. Бо Євангеліє є запрошенням до свободи, що приходить разом зі сміливістю змінюватися до невпізнання. Це шлях метаної – переображення бачення та розуміння.

Книга отця Річарда Рора «Вселенський Христос» – не збірка молитовних заклинань «на всі випадки життя», не енциклопедія «правильних відповідей» на всі можливі питання. Але вона, безперечно, є однією з тих, «що дарують радість душі», як каже слоган видавництва «Свічадо». Уважний читач може знайти тут радість зростання власної душі та пізнавання Бога, присутнього в ній. Але, як пояснював німецький містик Мастер Екхарт, «не через додавання чогось у себе, а через звільнення себе від зайвого»2. «Вселенський Христос», зі слів отця Річарда, «всюди… Христос присутній в усьому часі та не обмежується християнською релігією». І щоб Його знайти, «нам доведеться багато чому розучитися».

Мандрування сторінками цієї книги не гарантує нам безпеки й комфорту, які завжди обіцяли людям культи племінних божеств. Читачеві пропонується знову почати шукати парадоксального та дивного Бога Євангелія, вирушивши у захопливу, сповнену випробувань подорож трансформації, зростання та відкриттів: «справжня внутрішня подорож… подібна не до серії стрибків продуктивності, а більше до відпускання та розучування». І, напевно, головне, до чого закликає нас автор, це розрізнення «поганої» та «доброї» релігійності. Це особливо драматичне й водночас цілюще завдання хоча б тому, що згадане розрізнення нам доведеться зробити в просторі нашого власного релігійного життя, відділяючи свої ілюзії від ясного бачення того, чим би мала стати в нас відповідь на «блиск Першоджерела, що сяє у створених речах», та голос Того, «хто дає нам Себе, як Космічну Жертву та переображує у Себе самого».

Якими є основні ідеї книги? Отець Річард пропонує радикальне переосмислення особистості Христа, не зупиняючись на тих уявленнях, які ми сформували в нашому дитинстві – буквальному або релігійному. Небезпека статичності в духовному баченні велика, бо, як каже святий Григорій, «кожен образ Бога може стати ідолом», якщо ми зробимо нашу уяву незмінною та встановимо її на вівтар уваги. «Абсолютизуючи біблійний текст та традицію, ми вдаємось до ідолопоклонства». Ми самі в повноті життя, а не наші ідеї та культурні феномени є образом Бога: «Всі ми однаково, хай і недосконало, носимо у собі Dei Imago. Воплочена Свідомість Христа… ніколи не є теорією… це практична релігія, а не виключно система вірувань або священницького посередництва». Автор розрізняє, але не роз’єднує історичну особистість Ісуса з Назарета і «Вселенського Христа» – вічну Божественну присутність, яка існує в усьому творінні з моменту сотворення світу. На перший погляд це може декого емоційно налякати, але на це варто звернути більшу увагу, тому далі я про це обов’язково згадаю докладніше.

Вселенськість Божої присутності в Христі освячує часовий простір не тільки в минулому та майбутньому, а насамперед завжди сучасний, теперішній момент. Розуміння «простого задоволення істиною»3 або «задоволення теперішнім моментом» як «поклоніння Божій волі»4, що завжди присутня тут і зараз, є класичною темою споглядального містицизму. Отець Річард розвиває її у тому, що пише як францисканець, але францисканець по-справжньому сучасний. Його стиль життя й письменництва показує нам, як може діяти та мислити учень Ісуса і святого Франциска, живучи на початку XXI століття в сучасній Америці. Це допомагає зрозуміти, чим мала б бути релігія в тому часі та місці, де ми всі за Божою волею опинилися. Ще одним важливим висновком, який міг би зробити читач при знайомстві з цією книгою, є розуміння того, що сучасність зі всіма її перспективами та складнощами є головним континуумом Святого Духа, який втручається у зацикленість пам’яті та очікувань, здійснюючи таємницю «творіння нового». Не секрет, що більшість релігійних людей має тенденцію до надмірної концентрації на минулому. Минуле й те, що було здійснене в ньому, манить людину. Це простір, якого сягають коріння традиції та в якому приховане історичне джерело нумінозного досвіду – переживання зустрічі з Тим, що перевершує та приваблює людську істоту. Але, уважно читаючи «Вселенського Христа», можемо усвідомити цінність кожної миті історії розвитку людства як можливості реалізації божественної історії спасіння. «Бог веде нас до чогось доброго і позитивного та долучає до розгортання буття Новою людиною… Вселенський Христос запевняє нас, що траєкторія світу — це розгортання свідомості. Погляньте на Ісусові притчі про Царство, які спираються на мову зростання та розвитку. Без еволюційного світогляду християнство не зможе збагнути зростання та зміни і тим більше шанувати й підтримувати шлях історії».

Не варто чекати від цієї книги ретельного аналітичного огляду христології. Автор не є кабінетним теологом, що суворо дотримується численних правил, вироблених за століття існування формальної традиції. Він більшою мірою є теологом-дослідником у сенсі, в якому це визначення наводив дещо провокативний учитель пустельницького мистецтва «чистої молитви» Євагрій Понтійський. Як казав Євагрій, «якщо ти істинно молишся – ти є богословом». Теологія отця Річарда глибоко інтуїтивна та споглядальна. Вона спирається насамперед на його внутрішній досвід, яким він ділиться вже багато років як засновник і духовний керівник міжнародної екуменічної спільноти «Центр дії та споглядання» (Center for Action and Contemplation). Багато що з його роздумів над головними християнськими темами може здатися неочевидним та дивним. Але напрямок цих роздумів добре пояснюється практичним досвідом простої споглядальної молитви в тиші. Ця форма молитви була відома серед ранньохристиянських єгипетських пустельників. Святий Йоан Касіян, досліджуючи досвід пустелі в IV столітті, описав цей спосіб молитися в тиші розуму й нерухомості тіла, відкриваючи та зосереджуючи увагу з вірою та вірністю на одній простій формулі. Автор книги ознайомився з цією традицією в її сучасній інтерпретації монаха-трапіста отця Томаса Кітінґа, який був натхненним проповідником споглядальної молитви і разом з іншим відомим монахом-бенедиктинцем отцем Джоном Мейном заснував цілий екуменічно-споглядальний рух. У різних спільнотах цього руху «молитовна формула» Касіяна може бути представлена або одним простим словом із Писання, або центрувальним елементом досвіду теперішнього моменту – дихання, відчуття тілесної присутності тощо. В будь-якому з варіантів подібні практики мають на меті дозволити людині, яка молиться, бути присутньою в реальності та відкритою до переображення Божою присутністю, яка динамічно наповнює цю реальність. Такий підхід до молитви є загальним контекстом вправ-практик, які пропонуються в цій книзі. Автор вважає, що, «проводячи читача Христовою дорогою», він «допомагає розпочати втішатися реальною Христовою Свідомістю». Ця духовна опіка – не «просто казати людям те або інше», вона є радше наданням «дієвих засобів практичного перепрограмування рефлексій», зміни способу мислення. Для цього важлива саме практика «як стояння в потоці», а не «теорія та аналіз», які є «спостереженням за потоком».

Тепер варто повернутися до розмірковувань автора про союз божественної та людської природи Ісуса Христа. Може здатися, що нас відволікають від історичної постаті Ісуса, говорячи про Христа космічного. Це зовсім не варто ігнорувати – на це важливо поглянути вміло і творчо. Насправді мовиться не про щось, що поза Ісусом, а радше про те, що є глибинною прірвою Його людського досвіду. Рор розповідає про «термін» Христос, не без гумору вказуючи, що його не варто плутати з «прізвищем» Ісуса. У якості головного інструменту розуміння він пропонує грецьке поняття Логос. Це добре пояснює, чому християнська традиція використовує головним чином саме слово Христос замість івритського відповідника mesach (помазаний, Месія). Отець Річард нагадує, що важливим маркером ідентичності християнства, «унікальним внеском християнства» є осяяння про парадокс єднання, таке собі християнське «дао» Воплочення. Це формує в читача саме споглядальний образ християнства як релігії, що починається там, де ми впізнаємо у племінному Месії всеосяжний вселенський Логос, відчуваючи їхню незлиянність та нероздільність разом із новими масштабами первинного сенсу: «Христос… означає, що помазаним є все!».

Досвід Ісуса є головним об’єктом уваги християнства – «великий акт християнської віри» полягає в тому, щоби побачити, як «Ісус вийшов з уже просякнутого Христом світу». Саме його ми пізнаємо і намагаємося зробити ядром своєї людяності, входячи до християнського учнівства. Цей досвід настільки універсальний і ключовий для людського буття, що стосується не лише Ісуса, а й кожного чоловіка і кожної жінки: «Божа присутність наповнила єдину людську істоту так, щоб людськість та божественність виявилися як одне ціле в Ньому, а отже, й у нас!». Він подарований усім людям і має служити єдності людства, а не окремих ізольованих груп. І хоч «християнство стало клановим, воно не мусить залишатися таким».

Таємниця бачення всеосяжного Христа в людській глибині Машиаха досі не розкрита, тому нам варто зосередитися на «рознесенні універсального визвольного послання». Євангеліє – не про одного Ісуса, а про всіх нас і про необхідність усім нам іти за Ісусом та з Ісусом до мети Ісуса, яка в нас із Ним одна – до Отця, в Дусі. Нам нагадують, що це неможливо без «глибокого визнання Божої присутності в усьому і в кожному». Це неможливо без того, щоби почати «поважати реальність, захищати й любити її», впізнаючи поширення того, що «Бог вчинив в Ісусі» на «живе людське Тіло Христа» і розвиток Таємниці Христа разом із всесвітом. Цей підхід до священного переживання людського життя автор називає «інкарнаційним світоглядом». Його обіцянка того, що ця споглядальна за своєю суттю оптика здатна подолати розрив між «практичним (науковим)» та «холістичним (релігійним)» баченням, звучить обнадійливо та вкрай актуально. Бо що є ключовою проблемою нашого сьогоднішнього життя, як не розірваність між «внутрішнім та зовнішнім, єдністю та різноманіттям, фізичним та духовним, індивідуальним та колективним, божественним та людським»?

Цікаво, як саме отець Річард розуміє поняття традиції. Здається, для нього вона є ланцюгом передавання живого досвіду, а не концепцій – «емпіричного, а не догматичного знання» Істини, яка не може бути переданою лише засобами «вербальної ортодоксії». Напевно саме з такого погляду він пише про те, що ми, християни, «не мали єдиної Церкви впродовж тисяч років», говорячи мовою «поета або художника», а не «лінеарного мислителя», якими є здебільшого науковці, на деструктивні наслідки історичних поділів у християнському світі. В певному сенсі книга розповідає про те, що Євангеліє ніколи не може стати традиційним, не може бути якоюсь сталою основою суспільного порядку та інструментом влади одних людей над другими. Рецепт лікування нашої «поганої» або «надуманої» та «егоцентрованої» релігійності – дивитися ширше, вслухатися глибше, вірити у більш споглядальному вимірі. В цьому спогляданні першопрохідника присутня динаміка розвитку та будь-яких «реформ християнської релігії» як актів «правдивого осягнення повної Тайни Христа». Розвиток і розгортання потенційних можливостей, прихованих у Логосі-Христі як «Віковічному Взірці Дійсності», а не лише збереження та консервування становлять повноту буття, де «усе творіння без винятків є дитиною Божою». Тайна Христа є головним скарбом християнства, на думку автора. Вона «неймовірно проста та сповнена здорового глузду», і саме через це викладати її бачення нелегко, бо для цього необхідно подолати егоцентризм, визнаючи, що «жодна релігія, етнічна група чи національність… ніколи не охоплять глибини, не матимуть монополії та не контролюватимуть потік цієї вселенської любові».

Описуючи, в чому полягає «стрибок віри, що здійснили ранньохристиянські спільноти», автор окреслює універсальну перспективу християнського надрелігійного бачення, де «вічна Христова присутність говорить через особу Ісуса», закликаючи до «Шляху, за допомогою якого всі люди та релігії мусять дозволити матерії й Духові діяти як одне ціле». На початку XX століття подібним чином висловлювався теолог-єзуїт Теяр де Шарден, говорячи про те, що «дух є сяючою матерією», додаючи до цього антропологічне уточнення щодо природи людини як «духовної істоти, що переживає фізичний досвід, а не навпаки». Думки отця Теяра викликали в його сучасників занепокоєння, але тепер, коли межі науки розширилися до майже містичних масштабів, здається, прийшов час «зняти з шиї нашу християнську голову, добряче нею потрусити і насадити її назад». Звучить ексцентрично, але не лише християнській традиції доводилося протягом історії переживати подібні потрясіння трансформації зростання. Подібним чином розвивалися й далекосхідні духовні традиції. Цей типовий зсув універсалізації та масштабування сенсів перетворив локальне доведійське люто-войовниче божество Рудру на «Махешвару» – великого володаря всесвіту або допоміг індійським аскетам побачити в особі царевича Гаутами Будду, Просвітленого, яким потенційно є кожен.

У підсумку хотілось би додати, що книга Річарда Рора, як і більшість його робіт, не є спробою висунути нові теологічні парадигми або змінити щось у догматичному вченні Церкви. Це спроба запросити читача, досвідченого практикуючого християнина або пересічного сучасного шукача (часами також так званого church outgoing християнина), до спогляльного способу сприйняття релігії та її застосування в повсякденному житті. Автор елегантно комбінує містичні концепції давніх християнських авторів, розгортаючи релігійний матеріалізм, що вже став звичним, на 180 градусів. Бог не є зовнішнім об’єктом нашого бачення, як казали ранні отці Церкви5, але «світлом – не яке ми бачимо, а завдяки якому бачимо»6. Інтеріоризуючи бачення божественного, отець Річард поступово вводить у розповідь уявлення отця Теяра про «Божу всепроникну духовну енергію», «вічну променисту присутність», «що являє невидиме у видимому» та «робить матерію сховком Тіла Божого». Ще одна пігулка від побожного матеріалізму та ескапізму, з якою можемо відійти від бачення Бога в світі як Deus ex machina та наблизитися до образу аромату й краси, прихованих у квітці в очікуванні того, хто почне уважно споглядати її. Проковтнувши цю пігулку, ми вже не станемо невротично втікати «від творіння до Армагеддону та підхоплення на небо». Навпаки, ми зможемо відчути смак того, як насправді «Бог любить речі, стаючи ними Сам».

Із цим розумінням можна було б починати справжню споглядальну євангелізацію, яка відкрила б сучасному світові таємницю самопроголошення Ісуса Христа – «Я є світло світу» не ззовні повсякденної людяності кожної жінки та кожного чоловіка, а глибоко зсередини. Мета такої євангелізації – не збільшення парафій та церковних новобудов, а передання дару Машиаха-Логоса, приймаючи який, ми всі розкрили б у собі «змогу бачити так, як бачить Бог». Сучасне християнство може почати цю творчу працю «ставання тим, чим воно може стати», лише коли вирветься зі «свого головного глухого кута» – невдалих спроб «поєднати видимі протилежності людини й Бога в Ісусі Христі» та «їх двох у собі і в решті фізичного всесвіту». Це загальновідома драма двох крайнощів релігійності «особистого та племінного Бога», яку навіть оспівували в попкультурі (рок-гурт Depeche Mode у пісні Personal Jesus), та піднесеного в академічні небеса «вселенського Бога абстрактної теорії та філософії». Якщо сучасні християни та християнки залишать позаду стару звичку «трактувати віру у поняттях проблеми і загрози» та навчаться «сполучати розділених Ісуса та Христа разом, це дасть нам водночас особистого та вселенського Бога». Чудово, що автор має на увазі не отримання вербальних конструкцій, а народження живого досвіду по-справжньому єдиного Бога, який об’єднує наше життя.Ця книжка мала б читатися так, щоби ми дозволили собі побачити не окремі дерева, але ліс у всій його цілісності, впізнаючи у тексті творчий, художній спосіб передати досвід Бога як «Вічного Тепер» та внутрішню атмосферу зустрічі людини з Тим, «чиїм виявом є все видиме… інші люди, гори, травинка чи жайворонок». Можливо, без цього суто інтуїтивного відчуття всі теологічні студії та ритуальні форми ніколи не зможуть відкрити наше серце до того, що автор описує як досвід віри, «самої природи Бога та всього Буття»: не «раціональна згода на істинність ментальних переконань», а «спокійна та сповнена надії віра в те, що Бог присутній у всіх речах, і ця єдність прямує до чогось доброго». Всі ми потребуємо спасіння в прийнятті дару віри, цього «добра, що не може померти», й Того, «що ми називаємо небесами». Усвідомлюючи потребу в цьому спасінні через участь в «абсолютній єдності творіння», нам варто погодитися на нову, більш зрілу самоідентифікацію, яку пропонує отець Річард: ставати учнями не всемогутнього чарівника, але Особи, яка «показала нам повноту людського образу» в тому, «як бути людяними, значно більшою мірою, ніж як бути духовними». Залишаючи позаду дитячий магізм, «ми сполучаємо Ісуса з Христом», «розпочинаючи Велику Візію і Грандіозну Справу» – процес, який усе ще перебуває на ранніх стадіях. Якщо вас не лякає, що всі ми через два тисячоліття християнської епохи все ще стоїмо на самому початку шляху, після прочитання цієї книги почніть із «прийняття того, що ми прийняті»: «Боже неймовірне прийняття нас легше буде збагнути, якщо ми спершу визнаємо його в досконалій єдності людського Ісуса з божественним Христом». Тож «почніть з Ісуса, поширте цю єдність на себе і врешті-решт розширте на все інше».

Альберт Захаров

  1. Григорій Ніський. Проти Аполінарія.
  2. Майстер Екхарт. Проповідь на Римлян 8:18 // Treatises and Sermons. 1958.
  3. Св. Тома Аквінський. Summa Theologiae.
  4. Жан П’єр де Коссад SJ. Таїнство теперішнього моменту.
  5. Наприклад, cвятий Іриней Ліонський стверджував, що ми ніколи не зможемо пізнати Бога як об’єкт зовнішнього спостереження. Ми можемо пізнати Бога, тільки спільно беручи участь у Його самопізнанні: «Син все вершить для Отця, здійснює від початку до кінця, і без Нього ніхто не може пізнати Бога. Бо Син є пізнання Отця, а пізнання Сина є в Отці і через Сина відкрито»; «Cлава Божа – це повністю звершена людина» (св. Іриней Ліонський. Проти єресей).
  6. «У світлі Твоїм бачимо світло» (Пс 35:10).
Поділитися:

Популярні статті