Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Паризькі свята і будні

Читача в Північній Америці може цікавити, як наші менші скупчення в «старій» Европі живуть, як проходить їх організоване життя. Пишучи про «свята та будні», очевидно, мається на увазі не особисті речі, працю чи розвагу, а громадські, суспільні справи. Це для багатьох тим більше важливе, що не одного вели дороги через західньо-европейські столиці, там вони шукали за нашим «корінням» чи українськими «зв’язками». Десь вже два роки відбувається влітку прогулька молоді з Америки під моттом «слідами батьків». Навіть ті, що не особливо цікавляться по великих громадах Америки своїми європейськими земляками, знайшовшись тут, питаються за українцями.

Отож, для наших читачів може бути цікаво познайомитися з українським Парижем, тим більше якщо це пише хтось із нашого боку, примушений долею знову жити два роки у цьому європейському людському Вавилоні.

Наші в Парижі

Ніколи не було багато українців у цій західноєвропейській столиці. Коли кажемо «небагато», то маємо на увазі наших сусідів, наприклад, поляків чи росіян, що їх було завжди значно більше в Парижі, і громади та установи яких багато старші й відоміші від українських. Щойно на початку цього століття засновано першу українську організацію в Парижі і Франції, так званий «Серкль дез Укренієн». В той час, вже від революції 1831 p., існувала сильна політична еміграція поляків, головно з аристократії й інтелектуалістів з їхніми установами, а російська еміграція була завжди чисельною. Серед останніх іноді знаходилися й українські діячі, але це були одиниці, наприклад, Марко Вовчок, М. Драгоманів, Хв. Вовк й інші. Українська громада почалася з еміграцією по більшовицькій революції і визвольних змаганнях. Були це частково українські дипломати, ветерани українських армій, а також робітники. Серед них перебували тут два чільні провідники української модерної держави, перший і другий голова Директорії У HP — В. Винниченко та С. Петлюра. Організоване життя в 1920-30-их роках було доволі розвинуте, створилися різні організації, появлялася преса. Відносно слабо розвивалося окреме релігійне життя українців: діяла одна українська православна парафія, а греко-католицька заснувалася щойно з кінцем 1930 рр.

Після Другої світової війни чимало емігрантів у Франції зросло у наслідок прибуття повоєнних втікачів, зокрема до Парижу. Серед них було кілька сот інтелігентів, які сприяли дальшій розбудові громадського життя. Поруч з тим розвинулося організоване українське католицьке життя. Це дало поштовх для створення українського католицького екзархату з осідком у Парижі. Українці-католики отримали завдяки французькому архиєпископові Парижу для свого вжитку старовинну гарну церкву в центрі інтелектуального Парижу (на лівому боці Сени) в т.зв. Латинському кварталі. Це — колишня госпітальна церква університетської лікарні «Ля Шаріте». До речі, в приміщенні цього шпиталю помер гол. отаман С.Петлюра, що його після атентату 25 травня 1926 р. привезли до Шаріте. Цю подію у притворі нашої церкви увіковічнюють дві великі таблиці українською і французькою мовами. Вже майже сорок років українці-католики моляться у цій святині, що її в середині цілком пристосовано до потреб східньої церкви. Собор св. Володимира з іконостасом праці О. Мазурика уважається історичною пам’яткою (будівля десь з 16 стол.) і перебуває під державною охороною.

Українська католицька громада в Парижі невелика, яких 350-400 родин парафіян з прихожанами з підміських околиць. До церкви у звичайні неділі приходить небагато, десь коло сотні людей. Переважають робітники і старші віком люди. Молоді в церкві дуже мало, як також можна підрахувати на пальцях двох рук людей з-поміж інтелігенції. Молоді люди, якщо й приходять до церкви, то радше на зустріч під церкву чи до довкільних кафе. Деякі з них, як, наприклад, кафе Бонапарта на славетній площі Сен-Жермен-де-Прей, одержало назву «українського кафе». Це місце зустрічі українців у неділі.

Лише у великі свята збирається більше людей у церкві, бо тоді приходять і люди з віддалених місць Парижа — провінції. Тоді у церкві буває і 400-500 людей. Два рази в році відкривають головні двері, і тоді частина учасників слухає відправи у притворі чи навіть із хідника. Інші розмовляють в сусідньому сквері чи на широкому хіднику. Іншими словами, продовжують крайову традицію «відправи біля церкви».

Великдень 1983 року в Парижі

Таким було і святкування цьогорічного Великодня. Відбувалися усі приписані відправи — Вербна Неділя, Страсті, Вечірня і винесення плащаниці, Воскресна Утреня, Пасхальна Літургія із свяченням пасок. Попередили тут свята за старим стилем (за новим, може, святкують деякі одиниці приватно) духовні науки — реколекції, що їх дав перед Квітною Неділею новий екзарх, владика Михайло Гринчишин. Для справді врочистого святкування Страсного і Воскресного циклів бракувало таким «обрядовцям», як ми з Чікаго, Єрусалимської Утрені. Людей на всіх відправах, за винятком Воскресної Утрені й Літургії, не було багато.

Бракує не лише людей, але й організованої участи окремих груп, прицерковних товариств, прислужуючих. Похід з плащаницею відбувався скромно в середині самої церкви, де також святили в неділю після Літургії паски. Чогось наші люди в Европі не мають відваги вийти з відправою хоч би до приємного сусіднього парку ім. Шевченка, що є частиною церковних забудувань. На Вербну Неділю справжньої «нашої лози» не було, а роздавали мірту при вході, хіба хтось вперто приніс із собою власну лозу. Зворушливо виглядало свячення, коли священик закликав вірних піднести гілки, а владика переходив через церкву і благословив їх.

Якось більше ніж скромно виглядало свячення пасок. Принесли їх люди з собою на Великодню Літургію і в час відправи тримали під кріслами. Принесли різно: одні в торбинках, якихось клунках, течках, включно із «шопінг бегами», а лише кільканадцять в кошиках, прикритих гарними вишивками. Не було порядку при розкладанні й благословенні свяченого. Люди тиснулися, дехто засвітив свічку, дехто — ні. Зрозуміло, не могло бути процесії. Проте, настрій був святочний, було чимало дітей, молоді, люди христосувалися, що в Франції популярне навіть поза Великоднем. Справді відчувалося, що це небуденне свято. Кажуть, що у порівнянні до французьких католицьких свят, це було зворушливе і величаве, що притягає багатьох літеплих і франкомовних земляків. Навіть місцеві зауважували, якби то хоч половина стільки народу прибували на недільні богослуження, церква була б виповнена. Співав хор завдяки організаторці й диригентці В. Дратвінській, яка є також дяком цієї католицької парафії, що — як і більшість наших громад в Европі — не має дяка. А цьому бракові можна б зарадити, якщо б, наприклад, добрі знавці церковного співу серед священиків (а такі є й у Франції) провели в одній з українських католицьких осель короткореченцеві курси дяків.

Відбулося й громадське «свячене», але лише однією організацією, на яке звичайно інакшедумаючі не приходять. Катедральна парафія як така не влаштовує свяченого чи інших громадсько-релігійних свят. Немає своїх окремих організацій, два священики в похилому віці, бракує для цього власної домівки. Перед новим Владикою Михайлом стоїть першочергове завдання придбати як для українців-католиків, так і для української громади в Парижі взагалі якесь приміщення, де зможуть сходитися люди різних поколінь, зокрема молодь. Тоді можна буде молодих зустрінути при церкві й, може, в церкві більше, як у кав’ярнях на бульварі Сен-Жермен.

Інші громадські імпрези

В одинокому українському приміщенні, приступному для громадських імпрез в Парижі, відбуваються час від часу доповіді чи збори. Це бібліотека С. Петлюри на рю де Палестін. Бібліотека гарно влаштована і добре впорядкована. У її читальняній залі збираються українці й відбуваються різні доповіді. Цього року було їх чимало, але проходить майже постійно та сама публіка — від 20 до 40 осіб. З нагоди загальних зборів Ради бібліотеки 28 травня ц.р. автор цих рядків мав привілей виголосити там доповідь про дотеперішні дослідження і видання про С. Петлюру та про те, що треба б ще зробити. В саму річницю смерти Головного Отамана відбулася соборна Панахида на могилі С. Петлюри, а в найближчу неділю ширше відзначення цієї болючої 57-ої річниці. Париж вже виробив традицію, що тут служать спільно православні і католицькі священики, а цього року відправляв і новий католицький єпископ Владика Михаїл.

Гірше вийшло цього року із відзначенням 45-х роковин смерти сл. пам. полк. Є. Коновальця в Ротердамі. Там відбувалися подвійні паралельні поминки — в суботу і неділю 21 і 22 травня. З Парижу на одне і друге відзначення в Ротердамі виїхали люди автобусами. Замість одного спільного націоналістичного поклону спільному провідникові відбулося два, також «націоналістичні»… Кажуть, що на одному і другому святкуванні будо доволі людей з різних країн Західньої Европи. Але й тут, і там були лише «наші», або такі, що їм годилося бути на одному і другому. Єп. Гринчишин служив і проповідував на обидвох поминках, але заявив, що якщо наступного разу громада буде поділена, то він відмовляється брати участь у такому громадському згіршенні.

Поділено відзначила українська громада в Парижі й трагічну річницю великого голоду. Український Громадський Центральний Комітет відзначав окремо в червні, а Об’єднання Українців у Франції разом із Спілкою Молоді буде окремо відзначати цю дату у вересні.

Річниця великого Голоду

Біля 15 організацій і установ, об’єднаних у Центральному Комітеті, влаштували відзначення жертв голоду 4-5 червня. Після соборних відправ у соборі св. Михаїла (православним і католицьким духовенством, очоленим Владикою Михаїлом), на сусідньому сквері ім. Шевченка відбулася маніфестація. Цей невеликий сквер, що його міський уряд погодився назвати іменням Т. Шевченка перед десяти роками і де є пам’ятник Шевченка (що його підступно «подарував Парижеві» київський уряд), сьогодні замінився на місце антисовєтської демонстрації. Грізний Шевченко з постаменту брав участь у цій маніфестації і схвалював протест своїх земляків. Організатори, зокрема молоді, влаштували виставку документів, видань, фотографій, що ілюстрували трагічну подію. Зокрема члени молодечої організації «Інші» та студенти виявилися дуже позитивно, випустивши солідну документацію у формі книжки сучасних пресових звідомлень і коментарів. Під хрестом з чорною стрічкою і перев’язаним рушником відбулося віче. Виступали голова Центрального Комітету д-р Мусіянович, керівник зібрання Д-р К. Митрович, представник мера Парижу — Ж. Шірака та представники чужинців — грузинів, чехів, литовців. Головне слово виголосив проф. Кастань, який представив зворушливу картину на Україні в 1930-х роках та подав правильну оцінку московської політики. Дехто із прохожих бульваром зупинявся і прислухувався чи розпитував про сенс цієї маніфестації. Але назагал, це була українська маніфестація і у французькій пресі не знайшла відгуку. Також на рівні був симпозіюм в недалекій залі на Сен-Жермен-де-Прей, де було 50-60 осіб, які вислухали різні звинувачення на адресу Москви за голод в Україні та інші насильства в неросійських республіках Радянської імперії.

За два місяці буде в Парижі ще одне відзначення ювілею голоду, але й на ньому буде небагато учасників, як і на цьому. А ще менше чужинців, що їх хочемо переконати…

Василь Маркусь

Поділитися:

Популярні статті