Простий і невибагливий, сповнений знань, багатий роками чоловік, із очима, кольору блакиті, Мирослав Іван Любачівський – хто він? На фоні спогадів про сподвижника Йосифа Сліпого та Митрополита Андрея Шептицького, його постать часто меркне у світлі людського захоплення. Проте спробуймо краще придивитися і поцінувати цього «скромного, але високоосвіченого духівника української діаспори».
Від гімназиста до Глави Церкви
Народився Мирослав Іван Любачівський 24 червня 1914 року у місті Долина на Івано-Франківщині. Гімназійні роки майбутнього глави Церкви проходили у Стрию. У 1934 р. він вступає до Львівської Богословської Академії, після закінчення якої, у 1937 р. їде на вищі студії до Інсбрука (Австрія). Після першого року навчання Любачівський на короткий час приїздить в Україну, щоби прийняти священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. Рукоположення відбулося у празник Різдва Пресвятої Богородиці 1938 р. у каплиці Митрополичих палат на Святоюрській горі. Після цього отець Мирослав Іван Любачівський повертається до Австрії для продовження навчання. З початком Другої Світової війни Інсбруцький університет переносять до Швейцарії, туди ж переїжджає Любачівський. Тут, у 1941 році, о. Мирослав Іван Любачівський захистив свою докторську працю з богослов’я на тему: «Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії». Через три роки, у Римі, о. д-р Любачівський отримав ліценціат з біблійних наук. Ще два роки — і ще два ліценціати: з філософії та медицини, відповідно, у Григоріанському Університеті Риму та Італійському Королівському Університеті.
Після завершення більш, ніж десятирічного циклу навчання отець виїжджає до США де розпочинає своє душпастирювання серед українських біженців. Упродовж 1947-1979 рр. о. д-р Мирослав Іван: секретар Архиєпископа Філадельфії кир Константина Богачевського, священнослужитель храму свв. апп. Петра й Павла у Клівленді, духівник в Українській Католицькій семінарії св. Йосафата у Вашингтоні, професор Академії св. Василія у Філадельфії, духівник семінарії св. Василія у Стемфорді. У квітні 1978 року Папа Павло VI надав о. д-ру Любачівському титул Почесного Прелата.
13 вересня 1979 р. Папа Іван Павло II призначив шістдесятичотирирічного Любачівського Архиєпископом і Митрополитом Філадельфійським. 12 листопада 1979 року, за участі Патріарха Йосифа Сліпого і митрополита Максима Германюка, у Сикстинській Капеллі в Римі відбулась його хіротонія. У 1980-му році на надзвичайному Синоді єпископів, скликаному Папою Іваном Павлом II, Митрополита Любачівського призначили коадьютором Йосифа Сліпого з правом спадкоємства. Через чотири роки Патріарх Йосиф Сліпий відійшов до вічності, і Главою Української Греко-Католицької Церкви став Мирослав Іван Любачівський. Протягом семи років канонічний Глава УГКЦ змушений був керувати Церквою не інакше, як з далекого Риму. В цей час, у Львові, його обов’язки жертовно виконував митрополит Володимир Стернюк, правлячий архиєрей Києво-Галицької Митрополії УГКЦ.
Повернення в Україну
…Початок 90-х. Блаженніший Мирослав Іван та його помічники в Римі готуються до ключового моменту: повернення Глави УГКЦ в Україну. Стан його здоров’я, очікування невідомого у митрополичих палатах у Львові, настрої, які панували і в Римі, і в Україні — все це неабияк тримало у напрузі помічників Любачівського. Самого ж Владику неможливо було спровокувати на конфлікт, бодай внутрішній. Він повсякчас був заглиблений у молитву: «Ще так не було, щоби якось не було», — умів жартувати Митрополит.
31 березня 1991 року знаменний день для вірних УГКЦ. 46 років, відколи арештували Патріарха Йосифа Сліпого, Глава Церкви не міг бути разом зі своєю паствою. Нарешті Мирослав Іван Любачівський, наступник Патріарха Йосифа, повертається в Україну.
Митрополичі палати — сьогодні ми вимовляємо урочисто і з достоїнством. На той час, як згадує Працівниця секретаріату Блаженнішого п. Аніта Прокопович згадує, що Глава УГКЦ, який повернувся з багатолітньої еміграції, мав кімнатку, мабуть, меншу, ніж чернеча келія. О четвертій ранку у тій кімнатці починалося життя. Скромне, покірне, просте життя, посвячене молитві. О пів на сьому служили Архиєрейську. Далі — щоденна праця. Мирослав Іван Любачівський працював над перекладом з грецької Нового Завіту та «Розважаннями для семінаристів». Вважав, що оновлена глибока духовність майбутніх душпастирів є одним з найбільших його завдань.
Аніта Прокопович ділиться згадками, що адміністративна діяльність, якої вимагав від Блаженнішого Любачівського його сан, не дала йому розвинути себе як науковця. Адже відразу після повернення Глави УГКЦ постало питання відновлення структур Церкви. Проте пріоритетним його завданням було якнайбільше спілкуватися з вірними. У графіку Патріарха — по кілька подорожей на день: Чернівці, Коломия, Івано-Франківськ, монастирі Львівщини… Найбільше Блаженніший Мирослав Любачівський шукав живого спілкування зі своєю паствою, прагнув почути їхні побажання, прагнення.
Патріарх Йосиф Сліпий залишив для свого наступника щойно розпочату справу зі здобуття Патріархату. Команда людей, яка працювала у канцелярії Митрополита, насамперед мала завдання готувати та збирати документацію, що стосувалася питання Патріархату. Блаженніший Мирослав Іван Любачівський піднімав питання Патріархату і на Першому Синоді єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові через рік після його повернення, і перед Папою Іваном Павлом ІІ. Проте за керівництва Мирослава Івана Любачівського конкретних рішень у Ватикані так і не було прийнято.
Припускаємо, що нелегко було успадкувати місце такого сподвижника духу, яким був Йосиф Сліпий. Проте Мирослав Іван Любачівський мав власне бачення своєї місії в очолювані УГКЦ. Про це згадує о. Рафаїл Турконяк: «Це були дві різні людини, але мали спільні риси — любов до Церкви і піклування про Неї. Блаженніший Мирослав був тихий, покірний. Фактично, він більше молився, а всю роботу виконували його співробітники. Тоді як Патріарх (Йосип Сліпий — ред.) був дуже діяльний».
Людина молитви
Блаженніший Любачівський у спогадах очевидців залишив образ людини молитви. Розповідають, що цей його постійний молитовний стан неможливо було порушити земними клопотами та повсякденною робочою метушнею. Водночас внутрішнє єднання з Богом не ставало йому перепоною виявляти себе як великого людинолюба. Коротким перепочинком від повсякденної наукової праці був похід у канцелярію, де у невеликій кімнаті працювало близько двадцяти людей. «Він кожного працівника знав особисто, — розповідає Аніта Прокопович, — імена їхніх чоловіків чи дружин, та навіть дітей. Мене завжди запитував: “Ну, як там ваш Маркіян? Чи вже вас переріс?” Дуже любив побути у канцелярії, поспілкуватися». Блаженніший виховував серед своїх підлеглих відчуття рівності та взаємоповаги. Хотів, щоб усі почувалися захищеними. «24 червня — день народження Блаженнішого», — пригадує пані Аніта. «У трапезній була гостина. Блаженніший наголошував, щоби були запрошені усі працівники, навіть із сім’ями. Це була його спільнота. До кожного особисто підходив, вітався, перемовлявся кількома словами…»
Блаженіший вільно володів німецькою, французькою, італійською, польською, грецькою… Мав феноменальну пам’ять. У стінах канцелярії працівники не раз мали нагоду послухати дитячі віршики, які цитував напам’ять Мирослав Іван Любачівський, згадуючи гімназійні роки в Стрию. Більше того, його розмова була помережана рідкісними галицькими приповідками, які самі галичани уже давно забули…
Портрети
Єдиною розкішшю у вдачі Блаженнішого Мирослава був його педантизм. Коли збирався у робочі поїздки (а їх на перших порах було по кілька на день), усі речі мали бути заздалегідь приготовлені, і то без будь-якого недоліку. Італійські мокасини, якими дорожив, були такі вичищені, що в них, каже Аніта Прокопович, перехожі дивилися як у дзеркало. Окрім того, Блаженніший умів пишатися всім, що ставало виключно українським досягненням. Наприклад, з великою пошаною відзивався про олімпійського чемпіона Сергія Бубку. Відтак, тішився і розвитком української промисловості. Розповіла пані Аніта, як Блаженніший «дуже тішився, що наші фабрики запрацювали. Ми купували йому наш перший “Крекер” від “Світоча”, і він дуже тішився. Завжди питався, як там автобусний завод, чи ще працює…»
У 1995 році Любачівський важко захворів, з того часу він усе рідше займався справами Церкви. Почали відмовляти ноги. Пальці рук уже не втримували олівця… У 1996 р. помічником Блаженнішого Мирослава Івана стає нинішній Глава УГКЦ Любомир Гузар.
Сестра Агнета, зі згромадження Катехиток св. Анни, одна з тих, які доглядали Блаженнішого, згадує, що за найменше піклування кожна зі сестер отримувала приватний даруночок: купочку цукерок. «Одного разу я спізнювалась на молитви, — розповідає сестра Агнета, — і, вбігаючи до каплиці, побачила, що на столі лежало дві купочки цукерків. Коли ж виходимо, а там уже три, і ця третя — для мене. Блаженніший був дуже уважний…»
Владика до останнього дня перебував при світлій пам’яті, продовжував цікавитися життям своїх підопічних. Сестра Агнета згадує, що відходячи у вічність, він не втратив світлого виразу обличчя, а очі наповнилися такою блакиттю, що, здавалося, помістили у собі кавалок неба…
Юлія Роїк
