Перенесення осідку Отця і Глави УГКЦ до Києва у 2005 році: передумови, перебіг, наслідки

2005 рік Божий став переломним у новітній історії Української Греко Католицької Церкви. Перенесення осідку Отця і Глави УГКЦ зі Львова до Києва було не лише адміністративним рішенням, а й символом повернення до джерел християнської традиції та утвердження Церкви як загальноукраїнської інституції.

Історичні передумови

Коли ми говоримо про перенесення осідку Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви зі Львова до Києва у 2005 році, то мусимо почати з історії. Княжий Львів – місто, яке протягом десятиліть було серцем УГКЦ, особливо після виходу Церкви з підпілля в 1989 році. Саме тут відновлювалися структури, тут діяла головна семінарія відроджуваної Церкви, тут формувалася нова генерація духовенства. Львів був не лише географічним, а й символічним центром відродженої Церкви. Проте вже на початку 1990 х років у середовищі єпископату та богословів визрівала думка: УГКЦ не може залишатися лише «регіональною» Церквою, обмеженою до Галичини.

Синоди Єпископів УГКЦ у 1990 х роках під проводом Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського поступово формулювали бачення ширшої присутності нашої  Церкви в загальноукраїнському контексті. У документах звучала теза про необхідність «виходу за межі Галичини», про пастирську відповідальність за вірних у центральних та східних областях України. Київ дедалі більше розглядався як природний центр, де Церква могла б засвідчити свою всенаціональну місію.

Безумовно, першим поступом цього думання та старання стало відновлення історичної душпастирської структури УГКЦ поза межами Галичини – Київської митрополії (як Києво-Вишгородський екзархат), 30‑ліття якого ми святкували в році, що минув. Цей крок означав відновлення канонічної та духовної присутності греко‑католицької традиції в серці української державності, створивши платформу для системної пастирської опіки, відродження богослужбового життя та підготовки священства поза звичними тоді регіональними рамками, створення та зміцнення душпастирських структур, посилення місійної та освітньої роботи.

Думка про реалізацію всенаціональної місії УГКЦ особливо актуалізувалася з приходом до церковного керівництва владики Любомира Гузара як єпископа-помічника Глави УГКЦ з делегованими правами. Владика Любомир неодноразово наголошував, що місія Церкви – бути присутньою в усьому українському суспільстві, а не лише в його західній частині. У своїх публічних виступах він говорив про «повернення до Києва», до джерел хрещення Русі, до тієї традиції, яка єднає всі українські землі.

До цього поступового формування бачення ширшої присутності на теренах України, а Києва як природного центру церковного життя значною мірою спричинилася інституалізація та діяльність Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ. Він розпочав свою діяльність у вересні 1996 року як Нарада єпископів УГКЦ, які діють на території України. З березня 1998 року це Синод Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ. З грудня 2006 року – Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, а з листопада 2021 року – Архиєрейський Синод УГКЦ в Україні.

В листопаді 1998 року Синодом Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ було ухвалене рішення створити офіційне представництво УГКЦ у Києві та призначити його головою священника Олексу Петріва. З вересня 1999 року це представництво розпочало свою діяльність на постійній основі з назвою – Бюро УГКЦ для зв’язків з органами державної влади в Києві (з 2010 року й дотепер – це Департамент зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні). 

Метою діяльності цього Бюро (а тепер Департаменту) було і є реалізовувати та розвивати діяльність УГКЦ в Україні в ділянці зв’язків з державною владою, міжконфесійними співтовариствами в Україні та інституціями громадянського суспільства. Ця мета осягається через:

• забезпечення співпраці УГКЦ в Україні з державною владою (зокрема Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та іншими органами державної влади України);

• допомога Отцеві і Главі УГКЦ та іншим офіційним особам УГКЦ в оперативному вирішенні питань організаційно-представницького характеру; 

• організація зустрічей Отця і Глави УГКЦ та інших офіційних осіб Української Греко-Католицької Церкви з вищими посадовими особами України та іншими представниками органів державної влади;

• налагодження, реалізація та розвиток зв’язків з інституціями громадянського суспільства (професійними та творчими спілками і об’єднаннями, громадськими та благодійними організаціями і фондами);

• налагодження, реалізація та розвиток механізмів співпраці з міжконфесійними співтовариствами (Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, Нарадою Християнських Церков, тощо);

• участь у розробці короткострокової та довгострокової стратегії діяльності Церкви та інших нормативних документів у сфері зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні.

На той час жодна з Церков в Україні не мала подібної структури для полагодження зв’язків та співпраці з державою та громадянським суспільством. Проте через декілька років після прояву успішності такого підходу до державно-церковної співпраці майже всі більші за чисельністю конфесії створили подібні структури чи щонайменше призначили відповідальних за цей напрямок роботи.

Від самого початку діяльності цього представництва в суспільний дискурс щодо принципів державно-конфесійних відносин в Україні було внесено позицію щодо потреби встановлення в Україні взаємовідносин між Церквою і Державою на засадах партнерства, з неухильним дотриманням конституційного принципу відокремлення. Завдяки його аргументованому пропагуванню впродовж наступних десятиліть цей принцип став мейнстримом теперішньої державної політики в релігійній сфері. 

Беручи до уваги соціально політичний контекст, варто зазначити, що Україна після проголошення незалежності потребувала духовних інституцій, які мислили б себе загальноукраїнськими. Перенесення осідку до Києва мало символізувати інтеграцію УГКЦ у загальнонаціональний простір, вихід із тіні «регіональної Церкви» до статусу Церкви, що претендує на місце в центрі суспільного життя країни.

Богословсько еклезіологічні мотиви

Перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва в 2005 році мало не лише адміністративний чи суспільно-політичний вимір. Воно було глибоко вкорінене у богословсько еклезіологічному баченні самої Церкви.

Насамперед це стосується візії УГКЦ як всенаціональної Церкви. УГКЦ прагнула вийти з образу «галицької конфесії» й утвердитися як Церква, що служить всій Україні. Перенесення осідку мало символізувати цю трансформацію: від регіональної до всенаціональної. У богословських документах Синодів звучала думка, що Церква повинна бути «присутньою там, де вирішується доля народу». А доля України вирішується саме в столиці.

В еклезіологічному вимірі – з богословської перспективи – цей крок означав повернення до моделі «Київської Церкви» – спільної спадщини, яку поділяють різні гілки християнства в Україні. УГКЦ прагнула показати, що вона не є чужою в Києві, а навпаки – органічною частиною київської традиції. Це мало стати підґрунтям для діалогу з Православними Церквами, адже всі вони належать та апелюють до тієї самої спадщини.

З цього огляду важливою подією була організація та підписання спільного листа до Президента України щодо запровадження викладання в школах предмета «Християнська етика», яке відбулося в 2001 році в будинку Спілки письменників України, що на вулиці Банковій у Києві. Лист був спільно опрацьований та підписаний єрархами Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви. Цього та інших значущих спільних актів Церков – спадкоємиць Володимирового хрещення – не могло б відбутися, якби не було активної присутності офіційного представництва УГКЦ в столиці України.

Важливим елементом було визнання Києва як джерела нашої християнської традиції. У публічних виступах Блаженніший Любомир Гузар неодноразово наголошував: «Київ – це колиска нашої віри». Для нього повернення до столиці означало не просто зміну географії, а відновлення зв’язку з київською традицією християнства, яка бере початок від Хрещення Русі в 988 році. У цьому сенсі Львів (а перед ним Галич) поставав як важливий етап виживання та відродження УГКЦ, тоді як Київ виступає її первісним джерелом і символічним центром духовної пам’яті.

Одним із конкретних виявів цієї орієнтації стало формування Соборної громади Патріаршого собору Воскресіння Христового та створення Соборного Патріаршого товариства святого Рівноапостольного Великого київського князя Володимира у 2002–2003 роках. Офіційна реєстрація товариства відбулася 30 жовтня 2003 року в Києві, а його діяльність розпочалася під духовним проводом Отця і Глави УГКЦ, що засвідчує тісний зв’язок організації з церковною єрархією. Ініціаторами стали представники духовенства, науковці, діячі культури та активні миряни, об’єднані прагненням служити Церкві й суспільству задля консолідації українського християнства.

Місією товариства визначено служіння Христовій Церкві та українському народові в дусі єдності, любові й жертовності. Ідеологічна основа діяльності полягає у захисті спільних інтересів членів, сприянні злагоді в суспільстві, духовному відродженні та утвердженні християнських цінностей Київського благочестя. Девіз «За єдність Церкви й народу» відображає прагнення подолати історичні розколи й повернутися до первісної єдності київського християнства, що набуває особливої ваги в умовах сучасних екуменічних процесів. Практична діяльність товариства та форми взаємодії – спільні паломництва, духовні читання, освітні та культурні заходи – сприяють формуванню активної мирянської спільноти та підтримці ідеї патріархату.

Соборне Патріарше товариство святого Володимира постало як унікальна мирянська інституція. Воно відображає процес відродження УГКЦ в столиці України, сприяє розвитку мирянського апостоляту, зміцненню церковних структур у Києві та на сході України, а також відіграє помітну роль у суспільно‑релігійному діалозі, просуванні християнських цінностей і формуванні громадянської відповідальності. 

Діяльність товариства сприяла справі перенесення осідку Отця і Глави УГКЦ шляхом формування активного мирянського руху в Києві, підтримці ідеї патріархату та розвитку церковних структур УГКЦ. Товариство й тепер бере участь у обговоренні актуальних питань релігійного і суспільного життя, впливає на формування громадської думки щодо єдності Церкви, соціального служіння та ролі мирян у церковному управлінні.

Перенесення осідку мало також символічний вимір єдності. Церква, яка пережила переслідування та підпілля, тепер відкрито заявляє про свою присутність у серці держави. Це був знак не лише для вірних, а й для суспільства загалом: УГКЦ прагне бути співтворцем української ідентичності, а не лише її регіональним елементом.

Перебіг процесу (2004–2005 роки)

Рішення про перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва, як бачимо з наведених вище фактів, визрівало поступово, але його реалізація у 2005 році стала справжнім історичним моментом. 

Як безпосередньо підготовчий етап у 2004 році Синод Єпископів УГКЦ ухвалив низку рішень, котрі окреслювали потребу більшої присутності Церкви в столиці. У документах наголошувалося, що Київ є не лише політичним центром держави, а й духовним символом, до якого Церква має повернутися. Блаженніший Любомир Гузар у своїх зверненнях до вірних пояснював: «Ми йдемо до Києва не для того, щоб залишити Львів, а щоб бути там, де вирішується доля України».

У серпні 2005 року відбулося офіційне перенесення осідку. Глава Церкви переїхав на постійне резидування до Києва, а адміністративний центр розмістився біля Патріаршого собору Воскресіння Христового на лівому березі Дніпра та кількох локаціях на правобережжі Києва. Хоч будівництво собору ще тривало, його символіка була очевидною: мав постати новий духовний центр УГКЦ, відкритий для всієї України та світу.

У Львові цей крок сприйняли з певним сумом, адже місто століттями було серцем Церкви. Проте більшість духовенства підтримала рішення, розуміючи його стратегічну важливість. Миряни також висловлювали різні емоції: від гордості за національну місію Церкви до побоювань, що Львів втратить своє значення. Як бачимо з перспективи десятиліть, такі страхи були марними.

Державна влада сприйняла цей крок як символ інтеграції Церкви в загальнонаціональний простір. Влада не висловлювала заперечень проти перенесення осідку. Навпаки, цей крок розглядався як підтвердження загальнонаціональної місії УГКЦ. Участь уповноважених представників державної влади у святкових заходах підкреслювала, що Церква стає важливим партнером у формуванні духовної ідентичності країни. В сучасних оцінках органів державної влади України наголошується, що перенесення осідку стало «відновленням історичної справедливості» та знаком внутрішнього єднання.

Дещо іншою була реакція Православних Церков України, які реагували неоднозначно: від стриманої підтримки до побоювань щодо конкуренції за духовний вплив. Українська Православна Церква (Московського патріархату) офіційно сприйняла цей крок з настороженою незгодою. Побоювання стосувалися того, що УГКЦ може посилити свою присутність у столиці й претендувати на роль загальноукраїнської Церкви. Це викликало дискусії про «канонічні території» та можливу конкуренцію. А афілійовані з цією конфесією суспільно-релігійні та політичні середовища відреагували з відкритою ворожістю та агресивним несприйняттям, яке вилилося у маніфестаційний блокувальний протест на місці проведення урочистостей з нагоди перенесення осідку, що відбувся біля споруджуваного Патріаршого собору. Тільки завдяки професійним діям правоохоронних органів вдалося уникнути насилля та фізичних сутичок.

Українська Православна Церква Київського Патріархату та інші православні середовища ставилися більш нейтрально або навіть позитивно, наголошуючи на праві УГКЦ бути присутньою там, де є її вірні. Офіційний представник від УПЦ КП був присутнім на урочистостях з нагоди перенесення осідку.

Щодо міжнародного контексту: Апостольська столиця підтримала рішення, а в православному світі воно сприймалося як крок до утвердження УГКЦ у власній київській традиції. З різкою критикою та погрозами виступили тільки церковні та навколоцерковні сили Московського патріархату. У підпорядкованих їм масмедіа розгорнулася широка пропагандистська кампанія геополітичного характеру, спрямована на протидію самому акту перенесення, а згодом і його наслідкам. 

Перенесення осідку УГКЦ до Києва в 2005 році спричинило широкий суспільний резонанс. Українські медіа активно висвітлювали подію. Для багатьох вона стала знаком того, що УГКЦ прагне бути загальнонаціональною інституцією. В публічному просторі звучали дискусії: чи не стане це кроком до загострення міжконфесійних відносин, чи навпаки – до нового діалогу? Медіа активно обговорювали, чи не стане цей крок джерелом конфліктів. Аналітики стверджували, що перенесення осідку виглядає «цілком природно», адже УГКЦ має вірних по всій Україні й повинна бути присутньою в столиці. Для багатьох вірних УГКЦ це було знаком гордості, що їхня Церква виходить на загальнонаціональний рівень.

Отже, перенесення осідку до Києва стало стратегічним кроком, який держава сприйняла як позитивний, а Православні Церкви – з різним ступенем відкритості. Це рішення закріпило образ УГКЦ як Церкви, що прагне бути присутньою в центрі суспільного життя України, а не лише в Галичині.

Соціокультурні наслідки і теперішній стан УГКЦ

Перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва в 2005 році мало далекосяжні наслідки не лише для самої Церкви, а й для українського суспільства загалом.

Насамперед відбулася зміна суспільного сприйняття УГКЦ. До 2005 року УГКЦ у масовій свідомості часто ототожнювалася з «галицькою Церквою». Її присутність у Києві стала переломним моментом: тепер вона почала сприйматися як загальноукраїнська інституція. Це поступово зруйнувало стереотип про «регіональність» і відкрило нові горизонти для пастирської діяльності.

Сьогодні Київ є не лише адміністративним осередком, а й духовним центром УГКЦ. Патріарший собор Воскресіння Христового став місцем загальноцерковних подій, синодів, урочистих богослужінь. Він символізує відкритість Церкви до всієї України та її прагнення бути присутньою в серці держави.

Відбулося активне розширення душпастирської діяльності. Після перенесення осідку Церква активніше розвивала парафії у центральних, північних, південних та східних областях України. Київ став не лише адміністративним центром, а й місцем, де формувалася нова ідентичність УГКЦ відкрита до всіх українців незалежно від регіону. За останні два десятиліття УГКЦ значно розширила свою присутність поза межами Галичини. Парафії активно діють у всіх обласних та районних центрах України (крім тимчасово окупованих територій). Це свідчить про те, що Церква поступово стає загальнонаціональною, відповідаючи на духовні потреби українців у різних регіонах.

Перенесення адміністративного центру УГКЦ до Києва мало значний вплив на міжконфесійний діалог. Присутність УГКЦ у столиці зробила її більш видимою для інших конфесій. Це сприяло діалогу з Православними Церквами, адже всі вони апелюють до київської спадщини. Хоча іноді й виникали напруження, сам факт присутності УГКЦ в Києві змусив інші конфесії рахуватися з її роллю. 

Присутність у Києві дала новий імпульс діалогу з Православними Церквами. Хоча напруження іноді виникають, саме співіснування у столиці створює умови для спільних ініціатив, особливо в сфері соціального служіння. Знаковим у цьому плані стало погодження між Православною Церквою України та Українською Греко-Католицькою Церквою потреби та алгоритму переходу церковного календаря на новий стиль та його успішна реалізація.

УГКЦ дедалі більше позиціонує себе як моральний авторитет у суспільстві. Її голос звучить у питаннях соціальної справедливості, прав людини, війни та миру. Особливо після 2014 року, відколи Україна переживає військову агресію, УГКЦ активно підтримує військових, переселенців, постраждалих від війни. Це стало можливим завдяки її присутності в столиці, де формується державна політика.

На мистецькому заході «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!» з нагоди ювілеїв (30 років відновлення Київської митрополії та 20 років повернення до Києва осідку Отця і Глави нашої Церкви) в своєму слові Блаженніший Святослав, дякуючи Господу, зазначив, що сьогодні багато хто ставить питання Богові, навіщо Він нас воскресив. Він пояснив розуміння змісту покликання діяльності нашої Церкви в Києві, центральній, східній, південній частинах України тим, що Бог дав цю можливість, щоб могти прийняти виклик цієї трагедії, жахливої війни: «Він знову привів нас до Києва, щоби звідси промовити на весь світ тим словом надії». «Нехай весь світ чує, що ми – живі, ми – конструктивні. Ми звідси голосом надії промовляємо на весь світ».

Сьогодні УГКЦ сприймається як Церква, що вийшла за межі регіональної ідентичності та стала частиною загальноукраїнського духовного простору. Її осідок у Києві є знаком того, що Церква прагне бути поруч із народом. Цей акт мав значну символіку для суспільства. Для українського суспільства цей крок став знаком зрілості Церкви. Вона показала, що готова брати участь у загальнонаціональних процесах, бути поруч з державою та народом у найважливіших моментах історії.

Перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва у 2005 році стало не лише символічним актом, а й стратегічним кроком, який визначив сучасне обличчя Церкви.

Підсумки

Підсумовуючи різні аспекти перенесення осідку Отця і Глави Української Греко Католицької Церкви зі Львова до Києва в 2005 році Божому, можна стверджувати, що це було не просто адміністративне рішення. Це був стратегічний, добре вивірений єпископськими зібраннями під дією Духа Святого крок, який поєднав богословські, соціокультурні та державотворчі виміри і визначив нову траєкторію розвитку Церкви. У своїй багатовимірності та вже верифікованій часом відповідності Божому провидінню він значить, що:

Богословський вимір

• Київ як «мати міст руських» став символом повернення до джерел християнської традиції.
• УГКЦ утвердила себе як спадкоємиця київської традиції, а не лише галицького феномену.
• Це створило підґрунтя для діалогу з Православними Церквами України, адже всі вони належать та апелюють до тієї самої спадщини.

Соціокультурний вимір

• Перенесення осідку зруйнувало стереотип про «регіональність» УГКЦ.
• Церква стала видимою в столиці, що сприяло її інтеграції у загальнонаціональний простір.
• Розвиток парафій у центральних, північних, південних та східних регіонах показав, що УГКЦ здатна відповідати на духовні потреби українців поза межами Галичини. Церква показала, що прагне і може бути не лише «голосом Галичини», а й голосом всієї України.

Суспільно-політичний вимір

• Держава сприйняла цей крок як знак зрілості Церкви та її готовності бути партнером у формуванні української ідентичності.
• Присутність у Києві дала УГКЦ можливість брати участь у суспільних дискусіях на національному рівні.
• Це посилило її роль як морального авторитету, особливо в кризові моменти новітньої історії України.

Еклезіологічний вимір

• Перенесення осідку стало кроком до утвердження УГКЦ як всенаціональної Церкви, яка прагне відновлення церковної єдності колись єдиної Київської Церкви.
• Воно підкреслило її відкритість до діалогу та співпраці з іншими конфесіями.
• Стало символом зрілості та усвідомлення своєї загальнонаціональної євангелізаційної місії.

Перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва у 2005 році можна розглядати як поворотний момент у новітній історії Церкви. Воно стало знаком зрілості, стратегічного мислення та богословської глибини. Сьогодні. через два десятиліття, ми бачимо плоди цього рішення: УГКЦ утвердилася як загальноукраїнська інституція, присутня у найважливіших суспільних процесах, відкрита до діалогу й готова служити всьому народові. Що особливо проявилося в часи «кризи коронавірусу» та воєнного лихоліття.

Цей крок був не лише про географію – він був про ідентичність. Ідентичність Церкви, яка вийшла з підпілля, подолала регіональні межі й заявила про себе як про Церкву київської традиції, що прагне бути поруч із Українською державою на її історичному шляху. Це був справді знаменний крок у справі становлення майбутнього патріархату Київської Церкви.

Перенесення осідку Отця і Глави УГКЦ до Києва – це не просто подія 2005 року Божого, а процес, який триває донині, формуючи нове обличчя УГКЦ та всієї України у XXI столітті.

митрофорний протоєрей Олекса Петрів, кандидат юридичних наук, керівник Департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні, секретар Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, духівник Соборного Патріаршого товариства святого Рівноапостольного Великого київського князя Володимира

Поділитися: