(Закінчення з січневого числа)
- Якими себе передамо поколінням?
Наш Конгрес і його доповіді віддзеркалюють деякі важливі слова і думки підготовчого документу для папського Синоду. Ними хочу зробити наступний підсумок наших завдань і нашого покликання. Збираючи думки кількох доповідей, можна поставити важливе питання перед нашим другим тисячоліттям з цього саме документу: «Як свідчити сьогодні про історичну вагомість Христового Відкуплення для збудування справедливого світу?» І документ відповідає, що до цього питання треба ставитися з цікавим принципом, що його поставив II Ватиканський Собор і на який мало звертається увагу. В нашій мові важко знайти відповідний термін для його перекладу. По-латині — це «комуніо», по-грецькому «койнонія», наші перекладачі мали чимало клопоту з перекладом. Могло б бути спільнотність, спільнота, ще краще було б — сім’я, Божа Сім’я. Це майже друга назва для перших християн, первісної Церкви. Коли погани обсервували перших християн, і маємо це записане, вони казали: «Дивіться, як вони любляться!». Це була та дивна «спільнотність», койнонія — це була Божа родина і в ній панувала родинна любов Батьків до дітей, дітей до Батьків, праця для спільного добра родини, готовність навіть умерти за дух тієї Родини. В тій Родині були і авторитет, і свобода, не було ні панування, ні свавілля, була особиста відповідальність і участь в спільнім добрі, а по-нашому сьогодні — була одність і плюралізм! Так є в родині! В Діяннях говориться про першу апостольську Церкву: «Вони постійно були в науці апостолів та в спільності (кай те койнонія) як сім’я, на ломанні хліба». Перші християни (єпископи, ієреї і миряни) були учасниками спільноти Церкви, спільноти церковної, були живими клітинами церковного організму до тієї міри, що коли терпів один член, біль відчували всі члени, коли радів один член, радість переживали всі інші, як в Родині. Так вчив св. Павло, койнонія — це його термін. Та спільнотність постала в Христі, знову ж до тієї міри, що вся спільнота стає Христом, вся спільнота бере участь і в Його муках, доповняючи те терпіння Христа, як бачить це знову св. Павло.
Церква, згідно з терміном «койнонія» — то не ієрархія (сакрум домініюм), але спільнотність життям і дією всіх з Христом і між собою, то живий Божий Люд у Христі, в якому нема ні жида, ні грека, ні вільного, ні раба, ні мужчини, ні жінки, ні пануючого, ні підданого, а всі є один у Христі. Це — бути одним в Христі — творить окрему одність, що її подібність є хіба тільки в родині-сім’ї. Цей термін «койнонія» глибоко описує таїнство Церкви та злуки її членів між собою і Богом. Годі тут подавати богословію цього терміну, його образи є в Новім Завіті.
Кожний жонатий чоловік пригадує читання апостола в часі вінчання, в якому св. Павло порівнює подружжя до Христа і Його Церкви, які стають одним, одним тілом. Значить, сім’я — то найкращий образ тієї «койнонії», тієї спільноти любови. Звідти також у св. Павла той оклик радости, що ми можемо Бога звати Авва-Отцем!
Це поглиблена наука про Церкву і документ підготовки до Синоду, що її підкреслює словами: «Силою принципу спільнотности (койнонія), здібного злити разом різнородність в одності, Церква без легких зовнішніх достосувань є в стані позбирати доглибинно ці позитивні елементи, з якими стрічається у всякій культурі (нагадайте слова Владики Митрополита Максима!). Він їх асимілює і їх включає в християнство, вкорінюючи його в різні культури. Є конечним, нарешті, перенаставлення ривалізації і конфліктів, і монополю, і ексклюзивізму на лоні християнської спільноти, сприятливо помагаючи творити в ім’я принципу койнонія — спільнотність — одність у різноманітності. Адже ми є покликані для одного післанництва в Церкві» (ч. 41, 47,60). Нема тут місця, щоб над цією проблемою тієї спільнотности, койнонії, ширше розводитися, але це чудова тема для студії, власне, для мирян. Різно можна думати про наші Братства (нашого середньовіччя), в дечому вони відіграли й сумну ролю, але в них була ця прикмета спільнотности і духа Божої Родини разом із священиками і єпископами, навіть коли це нераз дуже коротко тривало. Вони були братчики, вони зі своїм клиром творили родину.
Для чого я відхилився аж в таку довгу дигресію? Наш Конгрес про цю справу говорив, тишком висловлював тугу за таким настроєм в нашій Церкві і такою позицією мирян в ній. Туга за одністю, яку в 1982 р. висловив Владика Максим гарними словами.
Парафразуючи до попередньої частини: коли ми дали чи передаємо нашому наступному поколінню героїв та ісповідників мирян, хочемо також передати нашою організованістю, нашою формацією, нашою єдністю і спільнотністю з іншими членами Божого Люду Владиками цього духа взаємної пошани і любови, братерства в Христі, хочемо передати їм зразок Божої Родини без поділів на власть і підданих, без страху один перед одним, без ривалізації чи монополів на служіння. Бо така є основа нашого покликання! Така воля Церкви в голосі й науці Собору! Основою покликання нашого покоління і тим самим і наступних поколінь є саме та жива спільнотність «койнонія» в Христі, одність Божого Люду із одним завданням — свідченням про Христа, щоб всі ми без зрізничкувань були учасниками Христового спасенного діла.
Чи наш мирянський рух почав осягати цей ідеал спільносте в Христі згідно з наукою Собору: «Як в устрої живого тіла жоден член не є чисто пасивний, але разом з життям тіла бере участь також у його активності, так і в Церкві, все тіло, згідно з відповідним діянням кожного члена від нього бере зріст (Еф. 4, 16). Що більше, таке є в цьому тілі пов’язання і споєння між членами, що член, який не працює по своїй мірі на зріст тіла, слід сказати, не є корисним в Церкві, ні собі самому» (Про мирян ч. 2).
Золоті слова Собору. Щоб не були вони засудом для нас! Наш Конгрес в своїх думках і в програмі не пішов до цього виразного питання, але воно було: Чи ми є дійсно мирянами, на думку Собору, і що ми в цьому ділі робимо? Питання відноситься до всього нашого Божого Люду. Ні! Це не питання, а апель до наших Владик і священиків: «Будьмо Христовою родиною!». Чи є між нами мур поділу, що його так зі смутком бачив в єрусалимській святині св. Павло і описав в листі до ефесян? Про це нарікають миряни, їхня діяльність виглядає мінімальна.
Нещодавно у зв’язку з подорожжю папи до Америки один італійський поважний щоденник, даючи характеристику американської католицької Церкви, вичислив різні її здобутки і позитиви. Приємно було читати: «Мирянство є організоване і впливове». Бажав би я, щоб про українське мирянство в діяспорі та на поодиноких поселеннях хтось подібне міг би написати…
І знову питання, які ставив собі Конгрес: Яка наша спільнотність з Церквою в Україні? По всіх поселеннях? Богу дякувати, стали ми з багатьох островів все таки цілістю з поворотом на волю і змаганнями Блаженнішого Патріярха Йосифа, маємо Главу тієї цілости-родини, і ним є львівський Архиєпископ і Митрополит між нами, він — наш патріярх, хоч з як великим і прямо неможливим трудом йому доводиться провадити своє стадо в Україні та на засланнях, маємо Синод Владик тієї української Церкви в діяспорі, маємо його журбу за цілість Церкви. Це повинен бути зовнішній вислів тієї спільнотности, Божої Сім’ї. Скільки в тому було і є дії мирян? Яке є їхнє відношення до Владик і відношення Владик до тих мирянських рухів?
З історичного боку ми бачили, скільки Церква завдячує дії мирян на поселеннях, які одержали назву «апостолів-піонерів». Багато треба працювати ще, щоб ми були тією Павловою спільнотою. На Конгресі тільки 37% доповідей мали миряни, а решту Владики і священики. Миряни можуть закинути нам патерналізм, ведення їх за руку, немов дітей, як говорилось двадцять років тому на бурхливому світовому Конгресі мирян.
А, зовсім певно, можна закинути, що наше мирянство не сформоване ще в дусі постанов II Ватиканського Собору, бо потребує клерикального проводу. Чи є між нами представники всіх мирянських організацій з усіх поселень? А це був би ідеал і правдива церковна койнонія між нами! А так ще є поділ на духовних, дещо активних мирян і пасивних, а деякі таки живуть далі під крилами патерналізму. Існує, отже, поділ Христового Тіла. Від цього врятує нас наша постійна формація, що наголошувалось майже постійно в часі Конгресу. Це була стала мрія покійного професора Богдана Лончини, який радів би здобутками цього Конгресу. На поставлене гасло нашого Конгресу нам треба відповісти: бути готовим до дії в третьому і в нашому другому тисячолітті християнства, щоб виконати великі завдання перебудови всього в Христі.
Серед тих завдань, що йдуть з ідеєю койнонії — спільнотности, є наша екуменічна праця. Англіканська Церква побудувала свій діялог з католицькою цілковито на базі тієї койнонії — спільнотности. Конгрес у одній доповіді цю справу правильно заторкнув. Екуменізм — це наше завдання. Спільна молитва з нашими православними братами — це вимога Христова, бо ми таки брати, і Ювілей 1000-ліття нам про це пригадує — їм і нам. Мені здається, що це питання можуть у нас зрушити під цю пору тільки миряни. Ця дуже важлива ділянка нашого християнського життя вимагає також формації мирянина.
По Конгресах пізнаємо висоту тієї формації мирянина. Ми мали доповіді, гідні уваги, і то з уст мирян. Як довго не мрією, але дійсністю в нас буде формація мирян на поглиблених ділянках християнської духовости, нашої київської духовости, Біблії, богословії, Літургії, християнської філософії? Для цих цілей для мирян був створений Український Католицький Університет в Римі та його філії на поселеннях. Як використало їх наше мирянство досі для своєї формації? Це була одна з цілей їхнього основника.
(На марґінесі: коли б поляки були погодились на український університет, замість Духовної Академії, ми могли б були виховати армію українських католицьких мирян з вищою освітою, які були б приготовані стрічати в різний спосіб навалу з червоними щитами. Це великий наш історичний докір в сторону польської католицької держави до 1939 року!)
Коли в Україні ми перейшли через твердий, а, може, і гіркий досвід, в якому мирянин мав заступити священика як катехита, як милосердного самарянина, як оборонця віри і апостола правди, можемо бачити теж і скільки неуспіхів створив брак належної формації мирянина в минулому. Таких помилок більше не можемо зробити.
Коли в майбутності, навіть на поселеннях, нам забракне священиків, і подекуди цей факт вже став грізним, ми матимемо доволі сформованих мирян, що поведуть без перебоїв і браків працю катехитів, проповідників, вчителів релігійного життя? Не очікуймо також, що у вільній Україні і вільній Церкві в Україні зразу будуть готові численні священики для твердої праці. Скільки вже тепер могли б наші миряни зробити пером для сучасної і майбутньої боротьби з бур’яном чи радше заразою марксизму, комунізму і безбожництва!
Коли ми, священики, не маємо часу збільшувати нашу богословську і філософську літературу, то можуть робити це за нас миряни, принаймні перекладами, якщо вже не оригінальними нашими творами. Наші священики не пишуть, не люблять писати, пишіть Ви, миряни? Мало робітників на нашій релігійній літературній ниві! З Америки наприкінці XIX ст. до свого Глави у Львові вислали листа миряни і цей лист сьогодні — цінний документ журби наших мирян про своє життя в Бозі. На основі нього можна б писати твір і про нашу духовість, і про помісність, і про прикмети українця. І вони його самі написали!
II Ватиканський Собор пригадав також первісне визначення, хто такий християнин. Це — Христовий свідок. В першім і другім сторіччі була дуже численна категорія християн-свідків і вони так і звалися — «мартір», що недолуго перекладене на невластиве «мученик». «Мартірія» не означало тортур і насильної смерти в зубах звірів колись в Колізеї, але означало — свідоцтво, свідок.
«Будете моїми свідками» (Ді. І, 8) — свідками життям, тортурами чи смертю. Коли скінчилися переслідування, були далі свідки життям, по чім було їх пізнати, що вони християни, що вони свідки Христові.
Підготовчий документ присвячує свідченню мирян окрему частину. Наш Конгрес мав згадки про це свідчення мирян, а наші брати в Україні зразки такого свідчення дали. В моїм селі, коли церкву замкнули, люди ухитрились, не розбиваючи замків, влазити до своєї церкви по драбині крізь вікно… Коротко це тривало…
Ми пишемо мартирологію про осіб, але так мало про різні їхні вчинки, які є свідченням про їхню віру і їхню приналежність до Христа. Варто, щоб хтось з них збирав всі ці способи несення Святих Тайн хворим, першими причастями з різними способами приховати це перед злобним оком переслідувачів, переховування Святих Тайн, священиків, святих Книг і всякої літератури на релігійні теми, пересилання риз від нас до них (а навіть матеріял з хрестами, витканими в ньому, був заборонений), про вінчання в церкві, хрещення навіть дітей партійних. Все це потребувало сприту і євангельської хитрости. Чи такий факт: проф. К. Чехович відмовляється з приходом більшовиків стати професором львівського університету (приманлива кар’єра!), коли стане московським православним (потрібний був їм такий мирянин!!!). І вибирає каторгу і заслання. Яка наша слава мирянина-інтеліґента! І таких були сотні!
Це був би збірник про свідчення! Модерний мирянин — то Христовий свідок. В Англії, знаю про це з досвіду, фабрики й копальні респектували нашого робітника, що заявляв, що в нього за його календарем є Різдво і він до праці не піде. Дирекція про це знала і заздалегідь робила різні полегші, щоб цей свідок обряду і своєї віри міг звеличити Христа в день згідно з його календарем. Це свідчення дуже респектували!
У цьому свідченні бачимо хід до християнської досконалости і святости, наслідування Христа, стиль життя особистого, родинного, громадського. В шпиталях часто питали нашого чоловіка, чи він, бува, не якась «велика риба», що його відвідує стало таке велике число. На це гордо наш чоловік міг відповісти: ні, це моя громада! Те саме буває на похоронах — вся громада хоронить свого активного члена. Це свідчення про спільнотність, про високе громадське життя, яке виникло, власне, з впливу і виховання Церкви. Туристові в Україні, якому вдасться якось дістатись на село або й у місті до української родини, впадає у вічі зразу: на стінах ікони! Це теж свідчення. Один англійський католицький єпископ, що відбував з делегацією подорож до Загорська, коли був він у Києві в готелі і виходив у вестибюль в рясі, зустрічні особи з обслуги хрестились на його вид! Так шанували рясу духовної особи! Він з дива не міг вийти. То було обопільне свідчення.
Є в нас те свідчення. Приємно бачити, що в багатьох родинах діти виховані в дусі цього свідчення. Хоч далеко воно від загального явища. Але це завдання, яке треба передати нашим нащадкам. Вони нам будуть за те вдячні. Коли б наші миряни кинули на своїх майбутніх симпозіюмах і конференціях гасло: кожна українська родина має стати Церквою. Це слова папів! В родині починається свідчення про Христа, родина — це перша Церква, в якій у душах дітей, за словами св. Павла, «воображується Христос». Ми чули про те плач мирянина з Шотляндії.
Наш Конгрес в своїх працях, стоячи перед своїми завданнями у висліді свого великого покликання, виразно поставив собі завдання: шукати, пізнавати, закріплювати і стосувати в житті. Коли стоїмо перед початком нашого другого тисячоліття в Христі Господі, поставмо, як наші пильні і вагомі завдання та як підсумок і вислід нашого Конгресу: наша ідентичність мирянська у спільнотності-койнонії Божій Сім Ті в нашому Божому Люді; наша формація в Христі для будови Божого Царства в Україні вільній і наших громадах на поселеннях в рідному дусі й традиції, щоб статись Христовими свідками у світі, між народами, на українській, зруйнованій марксизмом, землі, свідками, подібними до сотень тисяч українських мирян, що такими стали своєю кров’ю, свідченням і смертю на славу Божу і славу українського імени на землі!