«Посиденьки з біблійними героями»: між особистою історією і великою біблійною оповіддю

Переказувати Біблію складно, а для дітей ще складніше. Це знає кожен, хто пробував пояснити біблійні історії та відповісти на непрості дитячі питання. В Україні цю потребу покривають здебільшого перекладні видання, і це добре. Однак якісних оригінальних українських книжок все ще бракує. Саме тому поява «Посиденьок з біблійними героями» Світлани Бабинської у видавництві «Свічадо» є помітною подією – це нестандартна за формою спроба донести біблійні історії до дітей.

Книжка побудована таким чином: 60 історій біблійних постатей поданих хронологічно – 39 зі Старого Завіту і 21 з Нового. Кожна історія є розповіддю від першої особи, кожна – рівно на одну сторінку, доповнена яскравою ілюстрацією Богдани Давидюк. Уже сама ця форма виглядає амбітно, бо вмістити біблійного персонажа в одну сторінку непросто, а через 60 таких мініатюр фактично окреслити ціле Святе Письмо ще складніше.

Розгляньмо послідовно три виклики, притаманні кожній спробі переказати біблійну історію: стилістичний, богословський, структурний.

Виклик: стиль

Авторка послідовно уникає високого, патетичного, піднесеного стилю. Цьому слугують кілька прийомів – безпосереднє звернення біблійних персонажів до читача; активне залучення алюзій на сучасну культуру; синтаксична простота; добір лексики, наближеної до розмовного регістра. Водночас кожне з цих рішень потребує великої стилістичної точності, щоб звучати органічно.

Зосередьмося на лексиці і за перший приклад візьмімо історію пророка Йони, якого проковтнув кит. Авторка активно вдається до афористичних і експресивних формулювань: ніневійцям дістається «Бульку з носа, а не таке щастя», як Йонина проповідь покаяння; моряки відповідають на прохання пророка вкинути себе у море яскравою реплікою «Ти що, сказився? Чи ми нелюди якісь?!». Зустрічаємо й експресивні суфікси: шторм – «добрячий», риба – «здоровецька». Такі рішення додають текстові динаміки та емоційної насиченості.

Проте поряд із цим з’являються лексеми іншого стилістичного порядку. Замість «попутний корабель» маємо «попутний морський транспорт». Словосполучення «морський транспорт» очікуємо зустріти скоріше в підручнику з економіки, аніж у дитячій книжці. Властиво корпус української мови ГРАК засвідчує переважне вживання цього словосполучення в онлайн-виданнях та офіційних документах, де вираз «морський транспорт» функціонує як канцеляризм.

Подібні випадки трапляються і в інших місцях книги: замість «поширилась чутка» з’являється «поширилась інформація»; Девора постає як «авторитетний лідер» – словосполучення, яке, за даними корпусу, теж функціонує переважно в журналістському або науково-популярному мовленні. Внаслідок цього у тексті співіснують два різні стилістичні регістри: живий, розмовно-експресивний та канцелярсько-медійний.

Безперечно, канцеляризми глибоко проникли в повсякденне мовлення. Однак у художній оповіді для дітей вони не посилюють безпосередності, а радше дистанціюють читача від події, створюють ефект стилістичної неузгодженості та ускладнюють сприйняття тексту. Тому при перевиданні книги – а на нього хочеться сподіватися – було б добре, якби авторка поставила собі запитання, наскільки виправдане поєднання таких різних стилістичних регістрів у одному тексті.

Виклик: богослов’я

Найскладнішим викликом для будь-кого, хто береться переповідати Біблію, чи то для дітей, чи для дорослих, є якісна інтерпретація біблійних історій. Дитячі Біблії часто грішать тим, що головні інструменти, які мають зробити історію «дитячішою», – це видалення всього складного й незрозумілого та загальний переказ подій простішими словами. В такому випадку замість глибини богословської оповіді, в якій дійсно можна потонути, можемо побачити калюжу, в якій не можна навіть поплисти. В такому разі не тільки дитині, а й дорослому може бути просто не цікаво читати таку історію. Ефект може бути ще трагічніший, дитина може повірити, що Біблія в принципі є нудною. Тож постає питання: що маємо в праці Світлани Бабинської?

Насамперед варто сказати, що це не солодкава дитяча Біблія, яка уникає складних тем або зводить усю інтерпретацію до спрощення. Інакше тут не було б, наприклад, історії жертвоприношення Ісаака Авраамом, якої деякі «селективні Біблії» уникають. Уже це є великим досягненням авторки. Водночас Світлана Бабинська не просто переказує біблійні сюжети в іншому стилістичному регістрі, а свідомо їх інтерпретує. Це також посилює цінність книжки, бо кожен переказ уже є інтерпретацією і добре, коли ця інтерпретація свідома, як маємо у випадку нашої авторки. Коли мовиться не просто про спрощення чи вихолощення сенсу, як це нерідко буває в дитячих Бібліях, а про послідовну і продуману роботу. Це гідне поваги.

Яким же є спосіб, у який авторка інтерпретує Біблію? Частково він випливає із самого стилю оповіді: майже кожен персонаж говорить від свого імені. Відповідно на перший план виходить особистісна реакція людини на зустріч із Богом, досвід контакту з божественним і людська відповідь на нього. Такий підхід цілком можна назвати психологічно орієнтованим.

Подекуди саме цей аспект дає авторці можливість подати історію особливо глибоко. Такою, на мою думку, є розповідь про жертвоприношення Ісаака. Зазвичай у цій історії Ісаак залишається пасивним персонажем, а сама подія подається з перспективи Авраама, адже в біблійному тексті Ісаак має лише кілька реплік. Натомість Бабинська, пишучи про Авраама, не зосереджується на цій сцені, а повертається до неї в оповіді від імені Ісаака. Таким чином подія показана його очима. В цьому погляді авторка акцентує не на наказі убити, а на досвіді порятунку: з перспективи Ісаака Бог – це той, хто зупинив Авраама. Водночас тут присутні любов до батька, довіра до нього і досвід чудесного спасіння від смерті. Такий психологічний спосіб проживання історії важко заперечити як художньо і по-людськи переконливий.

Продовжуючи тему особистісного й психологічного прочитання, звернімося до історії Каїна. Каїн вбиває Авеля після того, як Бог прихильніше прийняв жертву його брата. Чому так сталося? Бабинська пропонує психологічне пояснення: Адам і Єва постійно вихваляли Авеля, натомість Каїнові бракувало їхньої уваги, тому він переніс цей досвід на Бога. Йому здалося, що Бог так само його не приймає, а віддає перевагу Авелю. Чи випливає таке пояснення із самого біблійного тексту? Напевно, що ні. Біблійного автора, здається, взагалі не цікавить питання, чому одна жертва була прийнята прихильніше, а друга – ні. Тому відповіді на це питання в тексті просто немає. Вона може з’явитися лише поза текстом. Таких відповідей безліч – від культурно-історичних до психологічних. Але всі вони зовнішні щодо біблійної оповіді. І саме тут особливо виразно видно, який аспект для авторки є пріоритетним.

Отже, такий підхід може бути плідним і він безперечно є сучасним способом читання Біблії, адже вплив психології та популярної психології сьогодні очевидний. Водночас саме цей стиль породжує і певний виклик, який відображається насамперед у структурі книги.

Виклик: структура

Найперше варто сказати, що Ісуса немає серед біблійних оповідачів у книзі Бабинської, хоча він безперечно є людиною і біблійним персонажем, і то найважливішим у Біблії. Можливо, авторка не наважилася подати історію від імені Ісуса, тому Христос у книжці постає переважно через досвід тих, що з ним зустрілися. Загалом це цікавий і плідний прийом – показувати, ким є людина, через інших людей, через слід, який вона залишає в їхньому житті.

Водночас саме тут постає головне питання. Кожна історія в книжці є особистою, а тому зосереджується насамперед на конкретному біблійному героєві та його локальному досвіді. Через це вона нерідко лиш опосередковано, а подекуди й зовсім мало говорить про самого Ісуса. Читач бачить, що хтось був зцілений, покликаний, утішений, але не завжди може зрозуміти, ким є той, хто це здійснює. Чому Ісуса розіп’яли? В чому полягала радикальність його звістки? Що означає, що він – Месія? Що таке Царство Боже, яке він звіщає? У такій оповіді ці питання легко відходять на периферію.

Наприклад, історію про сліпонародженого подано передусім як психологічну розповідь про радість людини, яка не бачила і прозріла. Водночас у самому євангельському тексті та його структурі мотив зору і прозріння має виразний богословський вимір. Зокрема, у Марка мовиться й про духовну сліпоту учнів та їхню нездатність розпізнати, ким є Ісус. Історії про зцілення вбудовані у ширший контекст. У таких випадках психологізація як головний аспект радше затінює богословський сенс, ніж допомагає його відкрити.

І саме тут постає основний виклик цієї книжки: якщо вона покликана бути доброю новиною, Євангелієм, то важливо, щоб теми Месії, Царства Божого, нового творіння і нової спільноти не залишались на узбіччі, адже вони становлять серцевину новозавітної звістки.

Те саме стосується частини книжки, присвяченої Старому Завіту. Зосередження на історіях окремих людей та їхніх особистих стосунках з Богом нерідко відсуває на другий план ширшу перспективу: історію обраного народу – землі, обітниці, рабства, визволення, завіту, вигнання і повернення. Так, тема вавилонського полону, центральна для пророчої традиції та біблійного самоусвідомлення Ізраїлю, фактично оминається. Водночас саме ці мотиви формують цілісну біблійну історію. Адже Біблія – це не просто збірка окремих повчальних оповідей, а велика нарація про Божий задум спасіння світу, що розгортається від Буття до нового творіння в Об’явленні, з Ісусом у центрі.

Звісно, в межах шістдесяти постатей охопити весь спектр біблійних тем і водночас передати через окремі історії цілісну драму стосунків Бога з людиною, людством – завдання надзвичайно складне. Водночас сама композиція книжки, вибудувана хронологічно – від Адама до Ісуса, неминуче формує відповідне очікування, що перед нами не просто добірка епізодів, а переказ Біблії через історії персонажів. Якби ж композиція була побудована інакше, скажімо, ось вам набір історій про Божу вірність чи Божу опіку, це не створювало б більших очікувань, аніж ті, які книжка наразі може виправдати.

У надії на розширене й доопрацьоване видання цієї книги напрошується думка про один можливий прийом, який міг би заповнити цю лакуну. В біблійній, а також у літургійній традиції говорять не лише люди. Якщо в біблійному наративі може заговорити ослиця, а в літургійній традиції – хрест, то чому б своєрідними героями, які говорять від першої особи, не стали храм, пустеля, земля, небо, Єрусалим, хрест, вино, терновий кущ чи навіть саме Царство Боже? Тоді, скажімо, сама земля обітована могла б розповісти про себе як не просто про місце проживання, а як про знак Божої любові, опіки та вірності. І водночас оповісти про все, що їй довелося пережити.

Такий підхід міг би краще пов’язати окремі історії між собою і показати Біблію не лише як сукупність особистих переживань про «мене і мого Спасителя», а як історію Божого народу, Церкви, завіту і нового творіння.

Едуард Бердник

Поділитися: