Бліц-інтерв’ю з архимандритом Рафаїлом Турконяком
— Отче Рафаїле, влітку освятили величний собор Воскресіння Христового в Києві. Греко-католики довго йшли до цієї події, цей собор постав, так би мовити, не з першої спроби. З чого все починалося, від кого виходила ідея?
Ідея належала покійному Блаженнішому Мирославу-Іванові Любачівському. Нам потрібно було мати своє місце в Києві. Приїжджаючи до столиці, ми не могли зупинятися лиш у готелях. Спочатку хотіли в центрі міста, біля резиденції Патріарха Філарета, отримати занедбаний напівзруйнований будинок. На жаль, з цього нічого не вийшло. Згодом почали шукати землю, на якій могли б щось своє збудувати. Таку ділянку дістали навпроти Львівської площі, вже навіть освятили те місце, але згодом з’ясувалося, що під землею надто багато інженерних комунікацій, через це справа будівництва загальмувала.
— Блаженніший Мирослав-Іван приїхав в Україну вже з тією думкою, що греко-католики мусять мати свій осідок у Києві?
Ні, це все виробилося з часом. Фактично почалося з того, що ми потребували свого пристановища в Києві. І якщо не вдавалося отримати готовий будинок, вирішили взяти землю і збудувати його самостійно, щоб мати і площу, і приміщення для побуту Верховного Архиєпископа. На початку 90-х не вдавалося нічого зробити, бо влада не бажала нам нічого давати.
— Чи вже тоді була візія, що Глава УГКЦ мав би бути в Києві?
— Так, ми говорили про це, але проблема була ще й у тому, що Рим не визнавав для нас юрисдикції на всю Україну. Хоч ми і їздили цілою країною, юрисдикції не мали, а отже, мало що могли робити. Щойно в 1995 році отримали цей дозвіл від Риму. В тому часі я був призначений екзархом для Центральної та Східної України. То був персональний дозвіл для Мирослава-Івана Любачівського.
Після того як Церква вийшла з підпілля, у Києві парафій фактично не було, але люди збиралися на богослужіння в квартирах. Наших вірян у столиці було досить багато. Повноцінні парафії постали на Аскольдовій могилі та на Подолі — у дзвіниці, що залишилася від храму Миколи Доброго. Аскольдову могилу ми фактично захопили самовільно, бо там перед тим було кафе. Але ми таки втримали цей храм.
Взагалі київський собор, за задумом Мирослава-Івана Любачівського мав називатися Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Блаженніший виділив на його будівництво мільйон доларів.
— Для Мирослава-Івана Любачівського це була велика мрія?
— Так. Хоча ми були свідомі того, що справа не скоро буде зроблена.
— Чим для вас є цей собор?
— Поверненням до нашого дому. Православні не хочуть визнати, хочуть забути те, що унію уклала Київська митрополія, а галицькі митрополії, Львівська і Перемишльська, приєдналися сто років пізніше. Це повернення туди, звідки нас постійно виганяли.
Підготувала Ліда Мідик