Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Право бути жінкою

«…в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога» (Кор.11;11,12)

Життя жінки у ХХІ столітті відрізняється від того, як жили її посестри ще якусь сотню років тому – в усякому разі, якщо говорити про жінку європейської постхристиянської цивілізації. Навряд чи будь-якій тверезомислячій людині спаде на думку заперечувати важливість руху за права жінок та його роль у світовій історії. Право здобувати освіту та брати участь у політичних процесах, право на достойну оплату праці та на опанування будь-якого фаху, право розпоряджатися власним майном та фінансами – всі ці речі є настільки звичною частиною нашої реальності, що годі собі уявити її інакшою.

Чи означає це, що всі проблеми жінок у суспільстві подолані і що нинішнім борцям за їхні права просто нема чим зайнятися? Зовсім ні! Але виникає враження, що сучасний феміністичний рух займається переважно штучним вишукуванням щораз нових проблем, на які пересічна жінка навряд чи звернула б увагу, якби їй на них не вказали. Скидається на те, що метою нинішньої хвилі фемінізму є не так реальна допомога тим жінкам, які її потребують, як розпалювання «боротьби задля боротьби» і нескінченне роздмухування цього полум’я. Об’єктом же цієї боротьби є, звичайно, чоловіки, провина яких часом полягає вже у самому факті їхнього існування.

Суспільно нав’язані норми чи природні відмінності?

Сучасний чеський філософ та есеїст Станіслав Комарек писав: «феміністичні концепції можна поділити на дві гілки. Перша, сьогодні радше міноритарна, обстоює ту позицію, що статі є відмінними за своєю сутністю. Друга, навпаки, вважає, що вони абсолютно ідентичні, а всі наявні відмінності між ними є культурно обумовленими і небажаними (ці дві концепції перебувають у гострій контрадикції, одначе це нікому не заважає ліпити їх докупи)». Справді, залежно від конкретного питання, що розглядається, ці дві концепції міняються місцями, як м’ячики у руках вправного жонглера. Якщо мовиться, наприклад, про те, чому серед жінок в рази менше вчених-математиків, то це, звичайно, тому, що патріархальне суспільство століттями не давало жінці розвиватися і займатися наукою, заганяючи її в «стійло» між ночвами для прання і каструлею супу. Але якщо торкнутися такої дражливої теми, як сексуальні домагання, тут на перший план виходять саме біологічні відмінності між статями, згідно з якими чоловіки є набагато схильнішими до насильства та інших видів сексуальних злочинів.

«Пакетне» голосування: хто не з нами, той проти нас

Сучасний мейнстримний феміністичний рух вимагає від жінок «пакетного» голосування з усіх його актуальних питань: або ти підтримуєш його за всіма пунктами одразу, або не маєш морального права підтримувати навіть у тих питаннях, що видаються об’єктивно справедливими. Вимоги певної соціальної групи, скажімо, вільний доступ до абортів чи обов’язкові гендерні квоти, при цьому маніпулятивно подаються як певні усталені загальножіночі цінності. Жінки, котрі чинять спротив певним елементам цієї ідеології, відсуваються на маргінес: у кращому випадку їх сприймають як жертв патріархального суспільства, яким треба допомогти прозріти; у гіршому – вони перетворюються на зрадниць свого роду. Вже згаданий професор Комарек писав: «фемінізм виростає з того самого ідеологічного кореня, що й марксизм; у місіонерів/місіонерок обох спасительських вчень ситуація дуже схожа – їх нервує те, що частина робітників або жінок, добре поміркувавши, не лине під їхні прапори: «Як це так, адже ми ваш авангард і краще знаємо, що для вас краще?!» Але ж вони самі себе призначили на цю роль…»

Парадоксальним чином жінки, які люто відкидають будь-які гендерні стереотипи як беззаперечне зло, у подібній діяльності перетворюються на живу ілюстрацію найгірших анекдотичних стереотипів про так званий «жіночий колектив», здатний зацькувати і з’їсти живцем будь-кого, хто проти нього повстане. І якщо для пересічної жінки незгода з мейнстримом десь на рівні суперечки в соцмережах навряд чи матиме серйозні наслідки, окрім цілком зрозумілого психологічного дискомфорту, то публічні особи, що дали підстави запідозрити себе у «неблагонадійності», ризикують своєю репутацією. Cancel culture («культура скасування») – це відносно нова форма остракізму, оскільки вона стала можливою завдяки розвитку соцмереж. Відносно новою вона є тому, що має певні відмінності за формою, але не за суттю, адже масове цькування існує відтоді, відколи існує людське суспільство. Фактично це соціальна страта особи. Наприклад, кампанія проти британської письменниці Джоан Ролінґ, що посміла публічно висміяти новомовне означення «люди, що менструюють» на заміну звичайного слова «жінки», мала хештег #RIPJKRowling («спочивай з миром, Дж. К. Ролінґ»).

Масова культура і феміністична повістка

Яскравим символом «мейнстримного» фемінізму в сучасній масовій культурі можна назвати роман-антиутопію Марґарет Етвуд «Оповідь служниці» і знятий за його мотивами однойменний серіал. Цікаво, що книжка ця була написана ще в 1985 році, проте шаленої світової популярності набула лише через 30 років. У романі описується фантастичне суспільство, яким керують чоловіки, а роль жінки зведена до ролі «живого інкубатора», що належить певному чоловікові і повинна народити йому дитину. Звичайно, це антиутопічне суспільство збудоване на фундаменті консервативного християнства – точніше на тій його версії, що існує в масовій свідомості десь поряд із чорною легендою про інквізицію (і має приблизно таку ж вірогідність).

Сплеск інтересу до роману в наш час, імовірно, пов’язаний з періодом президентства Дональда Трампа, відомого показним відстоюванням консервативних родинних цінностей та інших речей, які в устах ліберальної частини суспільства окреслюються словом «скрєпи», запозиченим із російського інформаційного простору. Але оскільки, подобається нам це чи ні, Сполучені Штати донині залишаються тим гравцем, що задає тренди, популярність «Оповіді служниці» сягнула за їхні межі. Вигаданий письменницею-феміністкою Ґілеад (саме так називається описана нею тоталітарно-патріархальна держава) став для сотень тисяч жінок втіленням реальної загрози, що нависає над світом тут і зараз.

Говорячи про популярну культуру, не можна оминути увагою явище, що впродовж останніх років набуло масового характеру: створення жіночих версій найрізноманітніших персонажів, що уже ввійшли в канон масової культури: від Шерлока Холмса до персонажів супергеройських фільмів. Те ж саме можна помітити і в екранізаціях творів світової літератури: персонаж, що був чоловіком на сторінках книжки, на екрані раптом перетворюється на жінку, згідно з новими вимогами про необхідність більшої кількості сильних і незалежних жінок у культурному просторі. Замість того, аби пропонувати нові історії, головними героїнями яких є жінки, маскультура займається переписуванням уже наявних історій так, ніби одного лише «перевдягання» героя достатньо для того, аби перетворити історію на «жіночу».

Але чи це насправді не ображає жіночу гідність? Бо ж із цього випливає, що жінка-герой можлива лише як чоловіче віддзеркалення, а не як самостійна одиниця зі своєю унікальною історією. Невже образи сильних, сміливих, незалежних та героїчних жінок не можуть існувати самі собою? Навпаки – історія та міфологія рясніють жіночими образами, які мають чудову перспективу стати уособленням жіночого героїчного міфу! Питання в підході, який обирають діячі масової культури: замість конструктиву –реванш, замість захисту своїх природних прав – скидання чоловіків з постаментів і перевдягання у їхні костюми. І це не випадковість, а лише чергова ілюстрація неоголошеної міжстатевої війни, що лежить в основі сучасної хвилі фемінізму.

Українські реалії: неадаптована версія

Навряд чи хтось візьме на себе сміливість сказати, що життя української жінки просте і позбавлене проблем. Але те, що мейнстримні медіа, які слугують рупором фемінізму, подають як актуальні жіночі проблеми, часом викликає в пересічної української жінки у кращому випадку сміх, у гіршому  – роздратування. І відбувається це аж ніяк не тому, що вона є зашореною та відсталою рабинею консервативного патріархального суспільства, а тому, що вони нічого не говорять про неї саму: середньостатистичну українку, далеку від феміністичних воркшопів та гендерних студій. Неможливо просто перекласти готові меседжі українською мовою і сподіватися, що вони спрацюють так, як очікується.

Справжня боротьба за права жінок мала б стати відповіддю на реальні виклики, що існують в конкретному суспільстві, виходячи з його історичних, культурних та соціально-політичних особливостей. Для більшої ілюстративності можна взяти радикальний приклад: жінка, в культурі якої досі є нормою насильницькі шлюби або жіноче обрізання, навряд чи зрозуміє жінку, чиєю головною проблемою є некоректне вживання фемінітивів стосовно її професії. Українські реалії не так сильно відрізняються від реалій західного світу, але разом із тим без урахування наших історико-культурних особливостей, насущних соціальних проблем і, зрештою, менталітету мотивувальні тексти на кшталт «як я перестала голити пахви і полюбила себе» так і залишатимуться не більш ніж погано перекладеною агіткою, що не має на меті жодної реальної допомоги.

Чоловік дружині – вовк? Сучасна жінка у пастці самореалізації

В Апостольському листі святого Івана Павла II «Mulieris Dignitatem», присвяченому гідності жінки, читаємо: «в «єдності двох» чоловік і жінка від початку покликані не тільки до того, щоб існувати «поряд» або навіть «разом», але також покликані до того, щоб існувати взаємно, одне для одного». Ці слова, написані у 1988 році, нині видаються ще актуальнішими, оскільки торкаються проблеми, що гостро постає всередині нинішніх родин. Сучасний світ – це світ конкуренції, світ постійної гонитви за успішністю і за статусом лідера, в якому «ніхто нікому нічого не винен». Не дивно, що такий світогляд просочився й до родини, і замість того, щоб стати «тихою гаванню», де можна відпочити від цієї гонитви, сім’я перетворилася на ще одне поле битви за першість.

Нема сенсу заперечувати, що впродовж багатьох століть роль жінки у родині переважно зводилася до цілковитої економічної залежності від чоловіка, і її власний добробут був нерозривно пов’язаний із його успішністю. Прагнення жінки до незалежності та самостійності в наш час все частіше призводить до іншої форми крайнощів: родина вже не розглядається як спільний організм. Це підкріплюється і руйнуванням інституту шлюбу як такого: чоловік і жінка, не пов’язані між собою ніякими зобов’язаннями – ні юридичними, ні релігійними, зрештою стають просто двома окремими особами, які мешкають на одній території та часом навіть мають повністю відокремлений одне від одного бюджет.

Папа Павло VI у тексті енцикліки «Humanae vitae» наголошував: «<подружня любов> випливає не лише з інстинкту та пристрасті, але й з рішення свобідної волі, яке спонукує до того, щоби витривати у радості й горі буднів, навіть від того зміцнитись: таким чином пóдруги стають одним серцем і однією душею та разом приходять до свого людського сповнення. Далі, любов, котра стосується цілості, є особливою формою особової приязні, у якій пóдруги великодушно та щиро ділять все одне з одним, не висловлюючи невиправданих застережень і не шукаючи власної вигоди». Жіноча самореалізація нині перетворилася на сакральний об’єкт, причому мислиться він переважно в ключі професійних здобутків – заявивши, що почувається цілком реалізованою завдяки материнству, жінка навряд чи зустрінеться з великим розумінням. Замість духу взаємної любові та підтримки, замість розподілу ролей, який є найбільш комфортним для даної родини, у ній панує конкуренція і, як наслідок, виникає фрустрація від неможливості її витримати через появу в родині дітей. У підсумку можна спостерігати парадоксальне явище: жінка, яка перебуває удома з дітьми в декретній відпустці та займається спільним господарством, вважає, що вона сидить на шиї у свого чоловіка і не бажає брати в нього гроші на різні потреби. Спектр її почуттів з цього приводу може різнитися – від сорому і почуття провини до злості, але факт залишається незмінним: жінка відчуває дискомфорт через те, що перебуває, здавалося б, у нормальній, природній ситуації материнства; вона мислить себе як неуспішну, неамбітну, нереалізовану невдаху.

Атака тілесністю: що природно, те не…?

Парадоксальним чином люди, які декларують боротьбу за право жінки бути унікальною особистістю, а не репродуктивною функцією чи частиною тіла для задоволення чужих потреб, активно подають жіночу унікальність саме через підкреслено реалістичний фізіологізм. Медійний простір сповнений контенту подібного штибу: від онлайн-трансляцій домашніх пологів популярних блогерок до численних книжок, присвячених вагіні, менструації та іншим подробицям жіночої фізіології. Все це робиться нібито для того, щоб жінка могла пізнати і полюбити своє тіло після століть патріархальних табу. Певний час навіть у столичному метро можна було бачити соціальну рекламу, покликану боротися з евфемізмами, які заведено використовувати на позначення менструації.

На перший погляд це видається дивним у поєднанні з культурою недоторканості, що подекуди інтерпретує як сексуальне домагання навіть не зовсім вдалий анекдот чи недбало кинутий відвертий погляд. Але якщо задуматися, взаємозв’язок стає більш очевидним. Попри всю заяложеність (чи навіть обурливість) фраза «в жінці повинна бути таємниця» виникла не на порожньому місці. «Домальовувати» реальність є природною властивістю людської уяви. Коли ми читаємо літературу вікторіанської доби, переживання закоханого героя у мить, коли його погляду раптово відкривається ніжка коханої, можуть видатися нам дивакуватими і сентиментально перебільшеними, однак із огляду на соціально-культурні реалії, у яких жив цей герой, його реакція є цілком нормальною.

Публічно оголюючи людину, препаруючи її тілесно та душевно, ми не залишаємо в ній місця для жодної таємниці, яку хотілося б відкривати. Подібний процес уже переживав західний світ під час сексуальної революції 1960-их років. Але він мав принципову відмінність: тодішнє зняття табу на оголеність мало за свою остаточну мету сексуалізацію суспільства, тому оголеність подавалася у відповідному ключі. Сучасний же світогляд, з одного боку, пропонує скасувати будь-які соціальні заборони на обговорення певних тем, пов’язаних із тілесністю (насамперед жіночою), а з другого – виступає проти того, щоб жінку взагалі сприймали як об’єкт, який викликає потяг та бажання (бо сексуальна об’єктивація – один зі смертних гріхів сучасного феміністичного руху), тому оголеність має бути максимально позбавлена будь-якої романтизації чи естетизації.

«Перегодовуючи» суспільство подробицями жіночої фізіології, ми перетворюємо їх на буденність, а отже, знищуємо не лише почуття сорому, а й чогось інтимного, недосяжного і, не побоюся цього слова, сакрального. Адже християнська мораль усупереч поширеній точці зору наполягає на збереженні інтимності не через лицемірне пуританство і не тому, що вважає цю сферу життя людини сороміцькою або грішною. «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас»(Мт. 7:6), –  навчає Христос. Ці Його слова актуальні, зокрема, для того аспекту нашої тілесності, який стосується творення нового життя і вираження любові між чоловіком та жінкою, яка, натомість, є моделлю Любові Божественної.

Здавалося б, до чого тут Церква?

Нещодавні масові заворушення в Польщі на підтримку євгенічних абортів, що переросли у відверту агресію, а подекуди навіть у акти насильства, добре проілюстрували, кого насправді проабортні ідеологи вважають своїм головним ідеологічним ворогом. Логічно було б припустити, що основною мішенню для гніву незгідних мав би стати уряд, адже саме він відповідальний за зміну будь-яких державних законів. Але замість того, щоб пікетувати урядові будівлі, активісти зосередили свою лють на Церкві: вривалися до храмів із блюзнірськими плакатами, зривали богослужіння, займалися вандалізмом та фактично вимагали від Церкви зміни її віровчення замість того, аби вимагати від держави перегляду закону, який так їх обурив.

Аборти – лиш один із прикладів того, як Церкві намагаються диктувати свої умови ті люди, які до неї не належать і належати не збираються. Таких прикладів можна знайти набагато більше. Наприклад, питання жіночого священства, яке не дає спокою людям за межами Церкви набагато більше, аніж тим, що перебувають у її лоні.

Загалом показово, що бурхливий інтерес до ролі жінки у Церкві проявляється з боку тих осіб та організацій, які самі до неї не належать і не мають наміру належати. Саме з цієї причини спроби конструктивної дискусії з ними заздалегідь приречені на поразку, адже опоненти в ній дивляться на Церкву під принципово різними кутами зору. У той час, як для одних Церква є містичним тілом Христовим, інші сприймають її виключно як соціальний інститут, який повинен нескінченно змінюватися відповідно до викликів часу, але з егоїстичних та суб’єктивних причин не бажає цього робити.

Напрошується очевидне питання: чому би просто не облишити Церкву в спокої? «Не йди зі своїм уставом до чужого монастиря!» – гласить народна мудрість. Чому ж тоді до католицьких монастирів як у прямому, так і в переносному значенні так настирливо лізуть зі своїми уставами? Незважаючи на те, що мати з цим справу завжди непросто, а подекуди навіть дуже болісно, в цьому можна побачити і добрий знак: незважаючи на секуляризацію світу, Церкву донині сприймають як достатньо впливову організацію – надто впливову, аби її можна було просто ігнорувати і дозволити жити своїм життям. Повертаючись до прикладу Польщі, масовий сплеск ненависті саме до Церкви був спричинений усвідомленням високого авторитету Церкви в суспільстві. В уявленні активістів саме Церква – той «ворог народу», що вклав у голови політикам їхні «мізогінні» переконання і спонукав їх створити «жіноче пекло».

Жінка-християнка: між молотом та ковадлом

Хто така жінка-християнка? Напевне, тільки лінивий не дорікав християнам вихопленою з контексту біблійною цитатою: «жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господові». Людям, негативно налаштованим до Церкви, одразу уявляється гнітючий образ «босої-постійно вагітної» жінки, що потерпає від сімейного насильства і боїться зайвий раз подати голос. Їм буває складно прийняти ту просту істину, що на світі існують жінки, яким може бути цілком комфортно в ролі матері та дружини, які не роблять карколомну кар’єру з власного свідомого і добровільного вибору, а не тому, що їм хтось перешкоджає. Якщо ж у жінки не виникає з цим питань, значить вона не усвідомлює своєї проблеми, а тому слід негайно відкрити їй на неї очі.

Жінка-християнка в цій ситуації опиняється в дуже незручному становищі: з одного боку, вона прагне розвіяти такий неприємний стереотип, а з другого – відстояти себе, свою віру і, зрештою, своє право бути жінкою відповідно до вчення Христового. І якщо успішна зі світського погляду жінка – власниця успішного бізнесу чи науковиця – може розвіяти міф самим своїм прикладом, то що ж робити тим жінкам, які цілком свідомо обрали для себе просту роль дружини, матері та домогосподарки і почуваються у ній комфортно і щасливо?

Головне пам’ятати, що справжня свобода жінки, вже дарована їй Богом, – це її право обирати для себе той шлях, який вона вважає за потрібне. Якщо жінка бажає все життя сидіти вдома і пекти пироги – це її вибір, який вимагає не меншої поваги, аніж вибір жінки, що обирає кар’єру космічного інженера. Якщо жінка хоче піти у монастир і присвятити своє життя догляду бідняків, вона має на це таке саме право, як і вступити до престижного університету. Саме у цьому й полягає справжня свобода як жінки, так і кожної людської особи загалом.

Ольга Герасименко

Поділитися:

Популярні статті