Hе зовсім кругла дата, яку нещодавно відсвяткували всі традиційні християнські конфесії України, вже довго не сходить і ще не швидко зійде зі шпальт газет та журналів. Однак, якщо для одних це було просто святковою подією і тривало один-два дні, то для інших ювілей «десять-двадцять», як його охрестили в народі, став справжнім полем битви.
Характеру битви йому надало не скільки тривале приготування, як те, що переважно воно велось не в патріарших палатах, а в кабінетах держапарату Росії та України. Обидві сторони підраховують втрати, аналізують тактику суперника, радіють перемогам, пишуть свої власні історії подій. Журналісти підійшли до цього двобою зі спортивним інтересом і з футбольним азартом обговорюють голи, результативні передачі, помилки захисту та розміщення команд у лізі.
Не претендуючи на беззастережну об’єктивність, що в даному випадку є надважким завданням, оскільки так багато залишилось за зачиненими дверима переговорів, спробуємо з’ясувати, що ж насправді відбувається в Українському православ’ї.
ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ
Як все починалось
Відсутність будь-якої логіки в виборі титульної дати ювілею — «1020-ліття» — вже одразу наводить на думку про поспішність та штучність такої дії. А гасла про «спільну купіль триєдиного народу», які почали з’являтись на зорі приготувань до урочистостей, свідчать про виразний суспільно-політичний характер проекту. Оскільки тенденції в Московській Патріархії останніх років відверто свідчать про байдужість до «українського питання» керівництво РПЦ цілком влаштовує сьогоднішнє становище речей, у якому УПЦ є органічною частиною Російської Церкви, активні проукраїнські елементи є ізольовані в рамках УПЦ КП та в більш-менш контрольованій УАПЦ ( розділення цих двох юрисдикцій ще більше зміцнює позиції Москви), а нечисленність РПЦ в Галичині дає можливість шантажувати Ватикан «діями греко-католиків» (при цьому навмисне замовчується існування там величезної кількості православних парафій автокефальних юрисдикцій). Ситуація в Україні дозволяє РПЦ з максимальним успіхом втілювати в життя свої два основні зовнішні завдання — втримувати у своєму складі УПЦ та гальмувати православно-католицький діалог. Змінити на краще чи, точніше, зміцнити становище речей у даному випадку виявило ініціативу світське керівництво Російської Федерації. І проект «десять-двадцять» народився саме в кремлівських кабінетах.
Чільникам Московського Патріархату лише необхідно було надати цьому процесу церковного характеру. Для цього було сформовано організацію «День хрещення Русі» під егідою якої Україною стартував концертно-місіонерський тур українських і російських рок-гуртів та «головного місіонера Русі» — диякона Андрія Кураєва. Необхідно вказати, що перші невдачі стались саме на цьому етапі. Російський місійний рок-авангард, який при їхав в Україну ламати стереотипи у стосунках братніх народів, великою мірою поламав свої. Авторові цих рядків випала нагода мати коротку розмову з дияконом Андрієм під час його перебування у Львові, де він був вражений відсутністю на їх ніх концертах виголосів на кшталт «геть московського попа»… А навпаки, сприймали доволі тепло.
Наступним важливим кроком урочистостей мав стати візит на свою «канонічну територію» Патріарха Московського Алексія II, котрий і повинен був очолити всі київські торжества.
Відповідь з Банкової
Про те, що бачення перспектив та завдань для своєї держави у Президента України Віктора Ющенка суттєво відрізняється від «української політики» Кремля, писати зайво. Стосується це і церковної сфери. Наслідуючи політику своїх попередників, Віктор Андрійович має палке бажання унезалежнити Українське православ’я від московського впливу. Це прагнення не було чужим навіть проросійському Леонідові Кучмі, самолюбство якого важко переносило навіть те, що на різдвяних святкуваннях у Єрусалимі в 2000 році його супроводжував лише митрополит та ще й не автокефальної Церкви, в той час як глави інших православних держав були в супроводі повноправних незалежних церковних керівників, а деякі з них носять поважний титул Патріарха.
Про Єдину помісну Православну Церкву Віктора Ющенка не писали мабуть тільки вузько галузеві технічні видання. І прагнення нашого Президента є цілком природними та заслуговують поваги, тим паче, як показують останні соціологічні дослідження, цього бажає і значна частина народу України (значно більша, ніж та, яка цього не бажає).
Про те, що важливою стороною у врегулюванні української проблеми Віктор Андрійович вважає візит Вселенського Патріарха, відомо ще з часів його перебування на посаді прем’єр-міністра за президентства Леоніда Кучми. Вже тоді він виступив з ініціативою залучити до процесу подолання розколув Українській Церкві Константинопольського Патріарха. Однак тоді справа далеко не зайшла. Нове життя цьому процесові він надав вже ставши главою держави. Активність зі свого боку виявив і сам Патріарх, який слідкував за подіями в Україні в період помаранчевої революції та виступив з благословенням народу та нової влади. Відразу після початку своєї каденції Президент розпочав активний діалог з Фанаром з метою пошуку можливих моделей для виходу з кризи українського Православ’я.
За всіх цих передумов, дізнавшись про кремлівський проект зі «зміцнення дружби братніх народів», а особливо через церковний важіль російської політики, український Президент взяв ініціативу у свої руки. Таким чином було утворено, паралельний московському, оргкомітет зі святкування ювілею.
Першим офіційним кроком глави держави було запрошення Патріарха Алексія ІІ відвідати Україну. Разом з тим Президент звернувся до Московського Патріарха з проханням про зняття анафеми з гетьмана Івана Мазепи, яка так болісно сприймається більшістю українців та про можливість незалежності УПЦ. На обидві ініціативи Президент отримав відмову.
Наступним, та логічним в світлі своєї політики, кроком стало запрошення в Україну Вселенського Патріарха та прохання очолити київські урочистості.
ЦЕРКОВНИЙ АСПЕКТ
Константинополь — Москва
Перманентний конфлікт між двома православними центрами, про який так люблять нагадувати ЗМІ, справді існує. І він набагато гостріший, ніж його зображають. Конфлікт цей зовсім не в тому, хто має піклуватись православною діаспорою чи має право надавати автокефалію. Це суперечка про те, хто перший у Православному світі. Московський патріархат претендує на цю першість вже давно, починаючи з ХVІ століття, коли старець Філофей озвучив ідею «Третього Риму».
На сьогоднішній день конфлікти між патріархатами виникають на кожному кроці, починаючи з майнових суперечок у Західній Європі аж до спроби зриву православно-католицького діалогу (маємо на увазі «равенський інцидент»). Конфліктних точок справді дуже багато. Але найбільш гостра це наша українська.
Тому запрошення Вселенського Патріарха в Україну на святкування 1020-ліття Хрещення Русі було сприйнято в Московському Патріархаті з гострою критикою. Останню спробу розмови на українські теми зроблено ще в 2000 році, але тоді питання було закрите силами Московської Патріархії.
Напруги ситуації додає і негласне невизнання канонічності перепідпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату в ХVІІ ст. Про це не раз заявляли Константинопольські Патріархи та єпископи цієї Церкви. І що важливіше: документальне свідчення позиції Константинопольського Патріарха — Томос про автокефалію Польській Церкві, в 1924-му наданий Вселенською Патріархією, який ніхто не скасовував, і водночас Константинополь не визнає аналогічний Томос, який наданий Московською Патріархією в 1948 році. Отож обидві Церкви обороняють своє право вершити долі православних українців.
Якщо УПЦ (МП) поділяє думку, що виключно Московський Патріарх має право діяти на українських теренах, УПЦ КП та УАПЦ вважають інакше і навіть мають уже певний досвід співпраці з Константинопольським Патріархатом власне із врегулювання свого становища.
УПЦ
Кожна з українських православних юрисдикцій має своє бачення та бажання подолання розколу. Сьогодні можна сказати з великою долею гарантії, що всі три юрисдикції бачать майбутню єдину Церкву незалежною. Якщо з де-факто автокефальними на сьогодні юрисдикціями УПЦ КП та УАПЦ все зрозуміло, то настрої в УПЦ Московського Патріархату до недавнього часу залишались неясними. Якщо «самостійність та незалежність в управлінні», які Церква отримала завдяки колишньому своєму главі Філарету (Денисенкові), довгий час залишались доволі ефемерними поняттями, то останнім часом завдяки активізації в Церкві молодих священнослужителів і єпископів та добрим ставленням до них митрополита Володимира УПЦ вийшла на якісно новий рівень розвитку. Сприяло цьому поступу й намагання подолати суспільне ставлення до себе як до російської Церкви в Україні. На вісімнадцятому році існування УПЦ і справді стала самостійною у своєму управлінні. Про це свідчить те, як її керівництво різко відмежовується від проросійських (та фінансованих з Росії) груп та організацій. У той час, коли українським адептам «єдіной-нєдєлімой» у Росії вручають високі церковні нагорди, Синод УПЦ називає їхні дії такими, що шкодять Церкві.
В Москві цього не можуть не помічати, але, з іншого боку, чудово розуміють, що митрополит Володимир не поведе свою паству шляхом свого попередника. Оскільки всі прихильники такого шляху вже й так в УПЦ КП. А для відмови в наданні автокефалії причин можна знайти безліч і робити це довго. Невпорядкованість та білі плями в канонічному праві Православної Церкви створює прецедент, коли канони можна використовувати як заманеться. Підсилює позицію Московського Патріархату розкол Українського православ’я. І як було сказано вище, така ситуація цілком вигідна для Москви.
Однак останні тенденції в УПЦ викликають неабияке занепокоєння в Московському Патріархаті. Останній Архиєрейський Собор цієї Церкви, який проходив під знаком все того ж 1020-літнього ювілею, на думку майже всіх експертів, був присвячений українській Церкві. Його головна мета — закріпити УПЦ в юрисдикції МП та частково обмежити її права. Про це свідчить ряд тез Собору, зокрема, затвердження ним відкриття нових єпархій УПЦ. Жоден уставний документ Російської Православної Церкви не говорить про необхідність такого затвердження, яке є прерогативою виключно Синоду УПЦ.
ЮВІЛЕЙНИЙ АСПЕКТ
Константинополь — Київ
Незадовго до початку урочистостей в Києві Московська Патріархія почала бити на сполох. Причиною стала зустріч в Константинополі митрополита УАПЦ Мефодія та Патріарха УПЦ КП Філарета зі Вселенським Патріархом. Хоча офіційно про цю зустріч ніде не було заявлено, в Москві відразу стало відомо навіть про зміст переговорів. А саме про те, що українські автокефальні юрисдикції розглядають варіант переходу в лоно Константинопольської Патріархії в статусі митрополії. Таким чином Константинополь відновить свою юрисдикцію на українських землях, яку він втратив з неканонічним переходом Київської митрополії під Москву. В майбутньому ця митрополія повинна була стати базою формування автокефальної УПЦ. Занепокоєння було викликано насамперед настроями в УПЦ оскільки багато кліриків та вірних з симпатіями дивляться на такий розвиток подій. І це спричинило б значний перехід пастви в митрополію Константинопольського Патріархату. Про це свідчить поспішний приїзд в Україну головного стратега МП митрополита Кирила (Гундяєва), який на засіданні Синоду УПЦ запропонував українським архиєреям прийняти з рук Московського Патріарха Томос про автономію. В надії, що це певним чином задовольнить проавтокефальні настрої в УПЦ. Митрополит також зустрівся з главою УАПЦ, запропонувавши йому вигідні умови входження в автономну УПЦ, головним чином, на думку автора, єрархам УАПЦ гарантувалось визнання хіротоній. Обидві сторони (УПЦ і УАПЦ) відкинули пропозиції глави ВЗЦЗ РПЦ.
Паралельно з цим Московський Патріархат активізував роботу з іншими помісними Православними Церквами, насамперед з тими, які не поділяють прагнень Московського Патріархату головувати в православному світі. Але оскільки ювілей придумали не в Патріархії, то й залагоджувати проблеми довелось політичним способом. За неофіційними джерелами, було вчинено тиск на керівництво Кіпру та Грузії. Достеменно не відомо, якими були аргументи, але можна припустити, що це територіальні проблеми обох країн та «газовий аргумент». Окрім цього, Московська Патріархія надіслала роз’яснювальні листи предстоятелям, у яких в тривожній та делікатній формі було висловлено небажання бачити останніх на торжествах у Києві. Константинополь зустрів це з обуренням.
Вселенський Патріарх
Українська влада забезпечила Вселенському Патріарху прийом на найвищому рівні, перш за все розраховуючи на його рішучість у вирішенні проблеми в Українському православ’ї. Зі свого ж боку Вселенський Патріарх дав зрозуміти, що приїхав як представник Церкви-Матері до своїх дітей. Про це свідчать усі офіційні документи, виголошені тими днями до українського народу та його керівництва. Приїзд та заходи за його участі справляли насамперед враження церковного свята та аполітичності. В цьому ключі можна і справді сподіватись, що Вселенський Патріарх здатний внести позитивний вклад для досягнення миру серед православних українців.
Однак кульмінації, якою мала стати передача прохання єпископату УПЦ КП і УАПЦ про прийняття їх під омофор Константинопольської Церкви, не відбулось. Відомо, що переговори були непростими. Українцям було запропоновано два варіанти: перший
Константинополь пропонує три кандидатури на главу митрополії та контролюватиме надалі поставлення єпископів, другий українці входять до складу Константинопольського Патріархату на правах Церкви ХVІІ століття. Перший варіант був відразу відкинений. Наскільки відомо, другий був прийнятий, але так і не вручений Патріарху.
Кульмінацією, однак, стала зустріч у Києво-Печерській Лаврі Вселенського Патріарха з Московським. Невідомо, про що розмовляли архиєреї. А офіційний реліз є надто «офіційним» домовились спільно працювати над врегулюванням становища. Цілком зрозуміло, що абсурдним виглядало б те, якщо б сторони дійшли згоди, що виключно Московський Патріарх має право діяти в Україні. З іншого боку, ні в кого не викликає сумніву, що на практиці Москва буде просувати саме таку позицію.
На думку автора цих рядків, Московський Владика пригрозив розколом православного світу у випадку прийняття в лоно Константинопольської Церкви «розкольницьких угрупувань». Саме пригрозив, оскільки створити цей розкол чи ні — є в його руках.
ЕПІЛОГ
Найсумнішим у всіх цих радісних подіях було майже повне забуття всіма промовцями імені Христа. Адже в ситуації розділення очі всіх повинні бути повернуті саме в Його сторону як глави Церкви, її Архипастиря.
