Промова папи Іван-Павла ІІ під час зустрічі із греко-католиками

1. Тисяча років тому Всемогучий Бог, Цар Всесвіту і Господь всіх народів, огорнув Своєю безмежною любов’ю народ Київської Руси і привів його до світла Євангелія Сина Свого Ісуса Христа, Спасителя світу. Від берегів Йордану, після десяти століть, справа очищення силою Святого Духа досягнула до земель, що омиваються життєдайними водами Дніпра, де Господь вибрав собі за слуг Ольгу й Володимира і дарував їхньому народові благодать Святого Хрещення. З тих часів Церкви, народжені внаслідок хрещення в Києві, співають через віки великий гимн подяки Пресвятій Тройці (Маґнум Ваптізмі Донум, 1).
2. Ці слова взяті з папського послання «Маґнум Баптізмі Донум», яке він проголосив перед громадою католиків грецького обряду, який відомий у теперішні часи як українсько-візантійський обряд. Перші греко-католики та їхні православні брати бачили початок їхньої релігії та народження їх Церкви під час Хрещення св. Володимиром у 988 році.

Ви, хто зібрався тут, належите до цієї ж спільноти. За дев’ять років до святкування Тисячоліття Хрещення я звернувся до кардинала Йосифа Сліпого з листом, який відкривав повенну років, до якої ви всією спільнотою мали приготуватися до святкування Тисячоліття Хрещення. Церква в Польщі готувала таку ж повенну до свого тисячоліття у 1966 році. Судячи зі слів кардинала Сліпого, ваша спільнота, ті, що страждали від переслідувань на Україні, так само, як і ті, що в еміграції на різних континентах, і мали приготовити себе духовно за дев’ять років до святкування тисячоліття Хрещення Києва в 1988 році. Наступні роки підтвердили те, що ті роки були визначальними. Тисячоліття Хрещення Київської Руси ознаменувало початок релігійної свободи, зокрема вашого обряду, якому дозволено було вийти із катакомб і відновити свою діяльність.

3. Урочиста служба на честь святкування Тисячоліття Хрещення Київської Руси, яку я відправив у Базилиці св. Петра в Римі, передувала цим змінам. Навіть якщо українська візантійська Католицька Церква не могла ще висловити своєї радости з приводу святкування Тисячоліття Хрещення відкрито на своїй батьківщині, все одно залишиться в пам’яті вірних, як вашого обряду, так і латинського, та урочистість, яка відбулася у вересні 1988 року на Ясній Горі.

В історії переслідувань візантійсько-української Церкви комуністичними урядами ваше положення в Польщі було особливим. Справді, ваш обряд офіційно не визнавався державною владою, не міг навіть мати власного єпископа, однак міг відкрито існувати, користуватися гостинністю, а часом і опікою римо-католицької Церкви. То було становище, далеке від бажаного і справедливо йому належне, однак, воно було значно кращим, ніж в самій Україні. Тому Греко-католицька Церква, яка в 1988 році не могла святкувати урочистости Тисячоліття Хрещення Київської Руси на своїй батьківщині, відсвяткувала їх на Ясній Горі, в Польщі.

В телеграмі, яку я вислав тоді до Ясної Гори (особисто кардиналу Йосифу Глемпу) до моїх греко-католицьких братів і сестер, які святкували Тисячоліття Хрещення своєї батьківщини, я писав: «Благаючи заступництва у Богородиці, віддаю Її материнському серцю духовних синів і доньок Святого Володимира в Польщі, на Україні і в цілому світі і молюсь за те, щоб вони в наступному тисячолітті зазнали ласки нового розквіту».

Так написав я у вересні 1988 року. Навіть у найсміливіших мріях важко було уявити, що ще в кінці другого тисячоліття ця Церква одержить свою свободу, а також право до життя і розвитку. Богові Найвищому посилаємо нашу подяку за те диво Його могутньости і милосердя.

Усім своїм серцем, Брати і Сестри, я прагнув би, щоб ті греко-католицькі святкування на Ясній Горі стали пророчими; щоб Бог прийняв їх, як символічну печать поєднання і справжнього братерства українців і поляків. Через стільки мук і страждань перейшли наші обидва народи за останні кілька десятків років. Нехай цей досвід послужить як очищення, яке змінить погляд з відстані на давні суперечки, претензії і взаємне недовір’я, а перш за все зробить можливим взаємне прощення. Сьогодні дослівно все, а найперш спільна віра в Ісуса Христа, кличе до єднання, братерства і взаємоповаги, до пошуків того, що єднає. Спроби відновити давній націоналізм і неприязнь були б тільки перешкодою до християнського єднання, було б кричущим анахронізмом, негідним двох великих народів.

О, як сердечно я прагну, щоб з любов’ю ставилися один до одного католики обох обрядів, і сьогодні рано я провів акт канонізації Йосифа Себастьяна Пелчара, єпископа Перемишльської єпархії латинського обряду. Під час своєї недавньої інсталяції ваш єпископ Іван Мартиняк пригадав мудрого і братерського листа, якого на самому початку своєї пастирської діяльности єпископ Йозеф Пелчар направив до єпископа Перемишльської єпархії греко-католицького обряду Константина Чеховича. «Усім серцем прагну, — писав Благословенний Йосиф Себастьян, — щоб як колись кардинал Олесніцький вітав у Краківському соборі (київського) митрополита Ізидора… і обіймав його, як брата, так і сьогодні не тільки пастирі, але і їхні пастви, привітали одна одну поцілунком миру і любови».

4. Сьогодні ми зібралися, Брати і Сестри, аби подякувати Богу за те, що Церква на Україні змогла вийти із катакомб. Думаю, що не знайдемо кращих слів, щоб дати вираз нашому захопленню Богом і вдячности Йому, аніж ті слова, що сказала Богородиця, прийшовши до Єлисавети в домі Захарії.

«Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм» (Єв. від Луки 1, 48) — кличе Матір Божа, і кличе сьогодні Церква Греко-католицька, що зібралася тут, в Перемишлі, навколо послідовників Петра.

«Бо він зглянувся на покору слугині своєї» (Єв. від Луки 1, 48). Відомо, що великого приниження зазнала візантійсько-українська Церква на своїх власних землях за 45 років переслідуваннь. Усі її єпископи, без винятку, опинилися у в’язницях. Сотні священиків і тисячі її вірних були заарештовані і відправлені до таборів і на вічне поневіряння. Забрано усі церкви, духовні семінарії і друкарні, знищено усі церковні структури. Забрано їй право навіть на власне ім’я. Ім’я цієї Церкви з’явилося офіційно лише тоді, коли на неї зводилися наклепи.

І треба нам Бога восхваляти за те, що Церква ця — уся цілком — вела себе у своєму приниженому становищі, як правдива Господня слугиня. Жоден єпископ цієї Церкви не відрікся від своєї віри, не відступив від єдности з Твердинею Петра, не дивлячись на усі старання переслідувачів. Церква ця дала сотні і тисячі мучеників. Імена багатьох з них відомі, але імена мільйонів знає тільки один Бог.

Бог милосердний дозволив Церкві обряду візантійсько-українського зберегти — навіть під час переслідувань — обидві свої риси, які її характеризують: цілковита вірність східній традиції християнства, а також і єдність з Апост. Столицею. Якже ж справедливо звучать слова, які Блаженніший мій Брат во Христі кардинал Мирослав Любачівський промовив рік тому у Ватикані під час зустрічі усіх єпископів цієї Церкви: «Наша єдність з Апостольською Столицею не може бути для нікого приводом, щоб нас осуджувати або неправильно розуміти. Ми є нероздільною частиною Вселенської Церкви, Церквою з традиціями Київської Руси, з’єднаною з Петром-Скелею, з яким залишалися у єдності усі православні церкви на протязі усього першого тисячоліття християнства» (25 червня 1990 р. «Л’Осерваторе Романо», ч. 7-8, 1990, стор.4).

5. І ось «він зглянувся на покору слугині своєї… і велике бо вчинив їй Всемогутній… Підняв смиренних угору, наситив голодних благами… згадавши своє милосердя» (Єв. від Луки, 1, 48-54). Якась певна схожість із Богородицею мусить бути в нашій спільноті, Брати і Сестри, оскільки слова ті, що перш за все звернені до Марії, є також справедливо звернені до вас. Ця схожість викарбувалася на обряді візантійсько-українському через хрест, який довелося нести багатьом пастирям і вірним під час переслідувань.

Хрест, який несли у Христовому дусі, завжди є джерелом життя. Вже під час згадуваної мною недавно зустрічі в Римі з усіма єпископами візантійсько-українського обряду я пересвідчився, що отримана нами свобода виросла на великих жертвах багатьох мучеників та інших свідків віри, які страждали за Христа і за свою єдність з Апостольською Столицею. «Вони є, — повторюю слова, які сказав тоді, — духовно поміж нас. Віримо, що їх жертва і їх молитва випросили нам ласку цієї хвилини, цього нового початку» (Л’Осерваторе Романо, ч. 7-8, 1990, стор. 1).

Брати і Сестри, ви дочекалися великого Божого милосердя! Разом з вами вихваляю того, котрого милосердя з роду в рід на тих, що Його бояться» (Єв. від Івана, 16, 20).

Приєднуються до вашої радости також і ваші брати по вірі, католики римського обряду.

6. Під час цієї зустрічі вдячности тут, в Перемишлі, бажаємо поєднатися з усіма вашими братами і сестрами в спільноті Церкви: в межах Польщі, на Україні, на еміграції, а особливо з кардиналом Любачівським, з усіма архиєпископами, єпископами, священиками, чинами чоловічими і жіночими, семінаріями — з усім народом України і за її межами.
7. Радість сьогоднішньої зустрічі, дорогі Брати і Сестри, є також радістю Послідовників св. Петра. Багато разів мої попередники та й я сам не раз говорили про те, що героїчна вірність ваших вірних і мучеників вашого обряду має для нас святе зобов’язання, пастир мусить зберігати вірність своїй пастві, особливо тоді, коли ця паства долає з ним усі труднощі, випробування і переслідування. Дійсно, це радість такої «Комунії», в якій виявляється таємниця Церкви, яка має своє глибинне джерело в Божій Трійці.

Комунія та не замикає нас у собі. Відкриваючись від усього серця усім, визнаючим Христа, усім, позначеним благодаттю Хрещення, ми відкриваємся особливо братній Православній Церкві християнського Сходу.

Я вірю, що відкриті на історичні причини, які сягають своїм корінням Церкви ще нероздільної і моральними причинами існування нашої Церкви, приєднаються також до нашої радости. Я також вірю, що ви зможете так тішитися радістю своєї свободи, що не зруйнуєте такого безцінного екуменічного миру з Православною Церквою. Молимося разом з ними за цю єдність, якої просив Христос у свого Отця перед своїми муками (Єв. від Івана, 17, 12-13). Нехай здійсняться слова цієї найсвятішої молитви, коли все людство наближається до третього тисячоліття з дня народження Христа.

Під час відвідин Єлисавети та сказала Марії: «Щаслива та, що повірила, бо здійсниться їй сказане від Господа» (Єв. від Луки, 1, 45). Нехай наша віра черпає надхнення від віри Богородиці. Щоб і для нас здійснився заклик до єдности, який має своє джерело в Отці, і в Сині, і в Святому Дусі.

Так, «як Ти, Отче, в мені, і я в тобі, щоб і вони були в нас одно, щоб світ увірував, що ти мене послав» (Єв. від Івана, 17, 21).

Поділитися: